Іронія/Зауваги

Матеріал з Вікіпідручника
Перейти до: навігація, пошук
                            Ага, дійсно, іронія! Бережіться, інженере, цієї
                            іронії, що тут процвітає! Бережіться взагалі
                            цієї духовної настанови! Там, де вона не прямий
                            та класичний засіб риторики, де вона ні на мить
                            не стає для здорового ума непорозумінням, там
                            вона стає неохайністю, перепоною для цивілізації, 
                            нечистим фліртом із застоєм, бездушністю, 
                            пороком. А тому атмосфера нашого життя 
                            тут явно сприяє розквіту цієї трясовинної 
                            рослинності, смію надіятися, а радше
                            побоюватися, що ви мене розумієте.
                                                Томас Манн, “Чародійна гора”

Ці незвичні слова належать панові Людовіко Сетембріні, приятелеві і ментору молодого німецького інженера Ганса Кастропа, – як і Сетембріні, пацієнта туберкульозного санаторію Берґгоф. Він застерігає молодого німця перед небезпекою, яку вбачає в аморальній іронічній атмосфері цього закладу. Вона, на думку Сетембріні, не тільки не допомагає одужанню, а навіть виробляє пасивність у боротьбі з недугою. Але молодому Кастропу така атмосфера зовсім до вподоби, – це його емансипація від бюргерського світу.

“Чародійна гора” Томаса Манна стає колосальним полем битви за душу Ганса, властивіше, за душу і майбутнє Европи. “Чародійна гора” – свого роду енциклопедія цієї боротьби, в якій одним з інструментів стала іронія.

Слова Сетембріні напрочуд точно, хоча й загострено, передають суть двох різновидів іронії – риторичної і романтичної, вказують на їхню різну етіологію: просвітянство й педагогіку, з одного боку, сумнів, амбівалентність і вагання – з другого. Назва “іронія” – це майже все, що вони мають спільного. Іронія, яку Сетембріні засуджує, нагадує іронію, яку Фрідріх Шлеґель, більш як сто літ тому, постулював у модерній для нього літературі. Постулював, бо можна сміливо сказати, що він бачив її неповністю зреалізованою у тогочасній літературі, а тільки її натяки і початки. Шлеґель добре розумів труднощі пізнавання і дискурсу такої іронії, тому так часто говорив про неї в афоризмах і фрагментах.

Іронія виходить на “порядок денний”, як повідомляє нам Шлеґель, під кінець ХVIII століття. Знаємо, що це час, коли і політично, й інтелектуально постають нові системи, ідеології та світосприйняття, з яких до нинішнього дня залишилися сліди – сліди романтизму. Тут не місце обговорювати це складне поняття, але, безумовно, варто поглянути, яку роль грає іронія у цій новій конфігурації. У 216-му афоризмі з “Атенеуму” Шлеґель називає Французьку революцію, “Теорію знання” (Wissenschaftslehre, 1794) Фіхте і роман Ґете Вільгельм Майстер (1795-1796) найпоказовішими “тенденціями” нової епохи. Перший погляд не дає нам бажаного розуміння, що власне є суттю цих тенденцій. Придивившись ближче, бачимо, що всі три явища по суті є маніфестами емансипації індивіда, емансипації “Я”.

Без перебільшення можна сказати, що Фіхте стає інтелектуальним батьком романтиків. Кантів “суб’єкт” у Фіхте стає абсолютним “Я”, що, своєю чергою, стає динамічним і творчим принципом для цілого покоління романтиків, які користуються ним у зовсім неочікуваний спосіб. Мета нового писання – показати й ствердити свободу свого “Я”, творчого “Я”. Поет у своїй творчості стає суверенним, можливо, у найповнішому значенні цього слова. Отже, поет є не тільки автором створених світів, він рівночасно доводить, що стоїть над своїм творінням, руйнуючи його і руйнуючи ілюзію, яку він щойно дав читачеві як “мімезис” дійсності.

Цей вимір творчого “Я” виявлений у ширянні між “самотворінням і самознищенням” (Selbstschoepfung und Selbstvernichtung). Власне, цей момент вважається ключовим у постанні феномену, що пізніше став відомим як “романтична іронія”, теоретичне формулювання якої приписується передусім Шлеґелю.

Можна ще уточнити: фіхтевська філософія абсолютного “Я” надає поетові необмежену свободу творити світи, але ця свобода чи влада творчого “Я” реалізована повністю через “самознищення”, себто, коли поет входить у свій твір як автор і тим саботує, нищить ним створену тканину.

На мій погляд, відмінність між риторичною іронією і тою, яку я старався описати, є суттєва, а не тільки функціональна, як вважає Ростислав Семків. Цитуючи Томаса Манна, я мав на увазі цю відмінність. Я переконаний, що людина, яка в щоденному житті “послуговується” іронією, ледве чи впізнала би і назвала літературне явище, про яке йдеться, іронією, хіба з певною метою.

Мабуть, треба піти далі і точніше з’ясувати стан речей. Назва “романтична” ледве чи відповідає іронії, яку мав на думці Шлеґель. Практика таких романтиків, як Тік, Брентано чи Гофман – це, передусім, ствердження поетичної свободи чи навіть сваволі, яка твориться цілком задля ефекту. Шлеґель же, хоча не засуджував такої практики, ставився до неї досить холодно, маючи на думці щось суттєво інше. Повертаючись до попереднього, логічно було би і шлеґелівські постулати, і практику романтиків назвати іронією літературною, тому що і її генеза, і практика якнайтісніше пов’язані з явищами літератури. Спроби ввести термін “літературна іронія” були, але традиція та ужиток перемогли. Отже, драматична, трагічна, структуралістська іронія чи іронія долі – це специфічні різновиди, закорінені в життєвому досвіді, які не слід розрізняти за функціональністю, бо вони різняться й етіологічно, й онтологічно.

Щодо Геґелевої критики Шлеґеля, то пересторогу Сетембріні з роману Томаса Манна можна розглядати як пародію Геґеля на Шлеґелеве розуміння іронії. Спершу треба нагадати, що постулати Шлеґеля базувалися не на практиці сучасників, а на творах Аріосто, Сервантеса, Шекспіра і неромантичного Ґете, в яких іронія, літературна іронія, проявлялась у формі настанови, і лише зрідка в нищівній формі у Сервантеса, подібно до пізнішої практики романтиків.

Усе ж таки Геґель у своїй критиці розкрив нелюбов до комплексу іронії, в якій убачав крайній релятивізм, суб’єктивізм і, мабуть, флірт з нігілізмом. Геґель, як архітектор філософської системи (мабуть, останньої), відкинув романтизм як суперечний його мисленню. Геґель уважав, що за допомогою діалектичного методу можна усунути всі парадокси і відкрити дорогу до здійснення “ідеалістичного проекту”. Натомість іронія у розумінні Шлеґеля не лише іґнорує чи усуває парадокси, вона радше уможливлює споглядачу життя з ними. У “Розмові про поезію” (Gespraech ueber die Poesie, 1800) Шлеґель говорить про дух іронії, який з усмішкою ширяє над твором Ґете Вільгельм Майстер і його героєм. Така настанова не засуджує і ганить, а уможливлює тверезий і неупереджений погляд на повноту життя. Геґелеві закиди в релятивізмі і суб’єктивізмі себе не виправдовують. У Процесі Кафки капелан, речник суду й естеблішменту, каже Йосифу К.: «Не конче вважати за істину геть усе, слід лише визнати, що це необхідно. – Невесела думка, – зітхнув К. – Брехня стає основою світового ладу.»[1]1 Йосиф К. засуджує безоглядність і фальш геґелівської телеології.

Діалектика не витримує випробування дійсністю, коли іронія “доброзичливо” споглядає світ, нагадує нам Манн в своєму есеї “Ґете і Толстой”, і зовсім не поспішає робити остаточні висновки, з думкою, що вони можуть бути передчасними.

Критикуючи іронію, Геґель вбачав у ній примару нігілізму. З ним можна погодитися щодо таких письменників, як Володимир Набоков чи з-поміж романтиків Бонавентура. Йдеться про випадки, де письменник або тратить, або ігнорує ґрунт під собою і не спиняється в іронізуванні. Але такі побоювання й критика невиправдані щодо Шлеґеля та інших, котрих можна вважати справжніми спадкоємцями мислення Шлеґеля. Тому до критики Геґеля треба ставитися дуже обережно й не сприймати її за чисту монету.

У лекції Ростислава Семківа вражає, що часто межі між іронією, сатирою, сарказмом не завжди ясні. Свіфт – не Томас Манн і не Набоков.

Остання частина лекції, як зазначає сам автор, не тісно пов’язана з головною частиною доповіді. Вона є спробою тверезого погляду на останні тексти нашого письменства. Автор стверджує, що ситуація українського сучасного письменства досить хаотична. Мене це зовсім не тривожить, навіть навпаки. Після десятиліть “порядку” в літературі “солодка анархія” – як німці назвали свій посттоталітарний період – перемогла.


Примітки[ред.]

  1. Кафка, Франц. Процес.– Київ: Юніверс, 1998. – С. 216.

Джерело[ред.]

Роман Струць: Зауваги // Іронія: Збірник статей / Упорядники Олена Галета, Євген Гулевич, Зоряна Рибчинська (Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету ім. Івана Франка). – Львів: Літопис; Київ: Смолоскип, 2006. – C. 28-31 ("Соло триває… нові голоси", № 3: Ростислав Семків, "Парадокси постмодерної іронії та стильова параноя сучасної української літератури" / Лекція-2004 на пошану Соломії Павличко): з електронного архіву Антропос