ГЛАВА XVI. УМИРОТВОРИТЕЛЬ КНЯЗІВ (1358 – 1391)

<< ГЛАВА XV | ЗМІСТ | ГЛАВА XVII >>

Любов Великого Князя Димитрія до святого старця. Преподобний Сергій благословляє новохрещеного «державця» Терновського іконою. Святий ігумен на служінні вітчизні. Його подорож у Ростов. Закриття церков у Нижньому Новгороді. Святой игумен на служении отечеству. Его путешествие в Ростов. Закрытие церквей в Нижнем Новгороде. Домагання Тверського Князя. Олег Рязанський. Сила слова Сергієва. Посилення Москви. Кончина Донського і його духовний заповіт. Преподобний Сергій - охоронець і споручник самодержавства Руських Господарів.

Радуйся, маючий владу влади тьми перемагати,

Радуйся, начальствуючих наставивий богоугодно управляти.

Акафіст 2. Ікос 1

Після згаданих подій 1380 року обитель Сергієва стала ще більш близька серцю Великого Князя Димитрія Іоанновича. Позбувшись в Святителі Олексії батька і благодійника, він всією душею прихилився до смиренного ігумена Радонізького. В ньому він знайшов мудрого порадника і теплого молитовника, до нього не раз звертався за допомогою у справах державних, його запрошував бути восприємником при купелі святого хрещення дітей своїх - Юрія (народженого 26 листопада 1374 року) і Петра (народженого 1385 року червня 29). По смерті Митяя він обрав собі в духовники племінника і учня Преподобного Сергія - ігумена Феодора Симоновського, котрий хрестив і його сина Андрія (народженого в 1382 році серпня 14, ймовірно Федір в цьому випадку замінив Сергія, що знаходився в цей час у Твері). Прикладу Великого Князя слідували Серпуховський Князь Володимир Андрійович (Преподобний хрестив у нього сина Івана в 1381 році) і декотрі інші удільні Князі і бояри; «думка, по справедливому зауваженню, святителя Філарета, достойна мужів, розуміючих силу християнських настанов, - обирати у восприємники випробуваного духовного наставника і молитовника».

В 1384 році до Великого Князя Димитрія з Прусії приїхав служити «державець» Терновський Воєйко Войтегович у супроводі ста п'ятидесяти чоловік Сербів, Болгар і Прусаків. Воєйко був родом з Болгарії, з міста Тернова; по смерті батька залишив город Тернов своєму брату Фріанду, він переселився спочатку у Прусію, де був також маєток його батька, а звідти прибув у Росію. По своєму віросповіданню він належав до Апполінарієвої єресі; святитель Кипріан переконав його прийняти православну віру, і Великий Князь звелів дядьку своєму, Князю Андрію Івановичу, восприяти його від святої купелі. Священнодійство хрещення і миропомазання звершував сам святитель Кипріан з приєднавшимся тоді в Москві Преподобним Сергієм в церкві Архангела Михаїла, в Чудовому монастирі, причому Преподобний ігумен Сергій благословив новохрещеного Прокопія Воєйкова іконою Святителя Миколи Чудотворця, а митрополит Кипріан - золотим хрестом зі святими мощами, прикрашеним дорогоцінними каміннями і перлами. Переказ цей записаний у книзі родоводу рода Воєйкових, а устний переказ додає, що Преподобний Сергій виразив при цьому свою волю, щоб ця ікона передаваєма була з роду в рід, від отця до сина, до тих пір, поки рід Воєйкових буде продовжуватись по прямій лінії, а у випадку припинення роду ікона була б повернута в обитель його, «якщо милістю Божою ця обитель буде існувати до того часу». Переходячи з роду в рід, благоговійно чтима ікона Святителя Миколи нарешті дійшла до останнього в роду Воєйкових - Сергія Феодоровича Воєйкова, котрий, будучи зовсім самотнім, визнав боргом совісті виконати заповіт Преподобного Сергія і в 1895 році повернув благословіння угодника Божого в його рідну обитель. Тепер ця свята ікона знаходиться в південному притворі Троїцького собору, де, за його переказом, була келія Преподобного Сергія, і перед нею горить невгасима лампада. Вона покрита золотою ризою і прикрашена перлами і дорогоцінними каменями.

Неспокійний, тривожний був то час. Читаючи літописні розповіді, постійно зустрічаєш відомості, що такий-то князь поїхав у Орду добувати собі титул великокнязівський, інший розорив або зовсім відняв уділ сусіда, третій підговорив Литву або тих же татар іти раттю на Москву... Кров лилась потоками в цих сварках і міжусобицях князівських, і тільки мудре, власне слово Святителів да таких великих подвижників, як Преподобний Сергій, стримувало князів, і то не завжди, від цих гибельних усобиць і кровопролитних воєн. Так, є свідчення, що ще в малолітність Донського героя, за життя Великого Князя Іоанна Іоанновича, в 1358 році, Преподобний Сергій подорожував в своє рідне місто Ростов, щоб вмовити Ростовського Князя Костянтина Васильовича визнати над собою владу Великого Князя Московського. В 1363 році ми бачимо святого ігумена знову подорожуючим у Ростов на «богомілля до ростовських чудотворців»; співставляючи цю подорож, з одного боку, з тим, що ходити на богомілля, хоч би і по святим місцям, без особливої потреби і приводу, здається, не було в правилах Преподобного Сергія, з іншої - з повідомленням літописців, що Ростовський Князь в 1360 році виходив собі в Орді грамоту, щоб самовільно розпоряджатися в своєму уділі, думають, що Преподобний Сергій приходив у Ростов не на богомілля тільки, але мав ще доручення переконати старого Ростовського Князя нічого не задумувати для шкоди Великого Князя Московського. Дійсно, ми бачимо, що Князь Костянтин зобов'язався після цього бути в повній залежності від Великого Князя Московського.

Пройшов рік, і пустельник - примиритель Князів - знову змушений був відправитись в путь, на цей раз уже в Нижній Новгород. Справа була так: по смерті Великого Князя Іоанна Іоанновича, в 1359 році, Суздальський Князь Димитрій Костянтинович добув собі у хана великокнязівський ярлик. Честолюбний Князь зовсім не чекав, щоб малолітній Князь Московський (Димитрію Іоанновичу було тоді всього 9 років) зважився відбивати в нього цей титул. Не бачучи можливості відстояти права Димитрія Іоанновича своїм особистим впливом, мудрий вихователь юного Князя Святитель Олексій благословив Димитрія Костянтиновича у Володимирському соборі, але з уваги до пророчого слова Святителя Петра відносно майбутньої величі Москви і з любові до роду Калити він не згодився перенести митрополичий престол з Москви у Володимир. Цілком розуміючи всю небезпеку для тільки що починавшої тоді складатися єдинодержавної влади Московського Князя, Святитель спонукав молодого Князя відправитись в Орду, щоб там дорогими подарунками повернути собі у хана Велике Княжіння. Ця подорож увінчалось бажаним успіхом, і Суздальський Князь змирився. Але скоро хан Мурат, затвердивший Димитрія Московського на Великому Княжінні, помер, і Суздальський Князь спробував знову оволодіти великокнязівським титулом: він зайняв було Володимир, але через тиждень був вигнаний звідти Димитрієм Московським. Цей великодушний юнак Князь дозволив переможеному супернику спокійно володіти своїм Суздальським уділом і через те так прихилив до себе останнього, що коли син Суздальського Князя Василь Димитрієвич привіз батьку з Орди ярлик на Велике Князівство, то благорозумний батько відмовився від нього добровільно на користь Князя Московського. Через два роки, у 1366 році, Князь Суздальський видав за Московського Князя Димитрія свою дочку, благочестиву княжну Євдокію, і з того часу став назавжди вірним союзником Великого Князя. Але брат його, Борис Костянтинович, не захотів визнати влади Московського Князя і самовільно захопив у брата Нижній Новгород. Димитрій Суздальський жалівся на нього Московському Князю. Не бажаючи прибігати до кровопролиття, Великий Князь просив Святителя Олексія послати Преподобного Сергія у Нижній, щоб визвати Бориса у Москву. Сергій виконав послух, але Борис не послухався його і в Москву не пішов. На вмовляння Сергія він відповідав, що Князів судить лише Бог, що він знає тільки хана, котрий утвердив за ним Нижній Новгород, і більше не бажає підкорятися нікому. Приходилось змиряти гордого Князя більш строгими мірами. По даній від Митрополита владі Преподобний Сергій зачинив всі храми у Нижньому, Богослужіння припинилось. Борис вимушений був підкоритися, тим більш що з Москви під начальством його брата, Димитрія Суздальського, прийшла сильна рать. І Борис вийшов на зустріч брату з повинною. Це було у 1365 році.

Особливо багато клопотався через великокнязівський ярлик Тверський Князь Михайло Олександрович. Він не раз подорожував у Орду, не раз нападав на кордони Московські, два рази він піднімав проти Великого Князя Димитрія Ольгерда Литовського, котрий був одружений з родною сестрою Михайла; обидва рази Ольгерд підступав до самої Москви і спустошував її околиці. Щоб покласти край підступам Тверського Князя, Великий Князь Московський вимушений був знову подорожувати в Орду (1371 рік), де отримав нове підтвердження свого великокнязівського достоїнства. В цю подорож проводжав його до Оки Митрополит Олексій. Вважають, що умиротворенню Тверського Князя з Московським сприяв своїм благодатним словом ігумен Радонізький.

Другий неспокійний сусід Московського Князя був Олег, Князь Рязанський. Хитрий і підступний, він не раз порушував договори, входив у зносини то з Ольгердом і Тверським Князем, то з Мамаєм і Тохтамишем. Великий Князь не раз посилав до нього довірених осіб з мирними пропозиціями, але Олег не хотів і чути про мир. Тоді Великий Князь призвав Преподобного Сергія і особисто просив його прийняти на себе труд переконати упрямого Князя Рязанського до примирення. Пізньою осінню 1385 року смиренний старець відправився, по своєму звичаю пішки, до Рязані. Олег вже багато чув про Радонізького ігумена - ще п'ять років тому він не зважився приєднатися до полчищ Мамая тільки тому, що Московський Князь отримав від Преподобного Сергія благословіння на битву з Мамаєм, - і тепер радий був бачити святого старця своїм гостем і благословитися у нього. Лагідні поради Богомудрого Сергія змягчили серце суворого Князя Рязанського, і він щиросердо відкрився Преподобному в своїх помислах і «взяв з Великим Князем Димитрієм вічний мир і любов в рід і рід». Цей мир в подальшому скріплений був сімейним союзом: син Олега Федір взяв за себе дочку Великого Князя Софію Димитрівну.

Так, при неусипному піклуванні і батьківському керівництві Святителя Олексія і дякуючи діяльній участі ігумена Радонізького, Преподобного отця нашого Сергія, поступово виростала влада Великого Князя Московського, а під її знаменем стала поступово об'єднуватись і Руська земля, обезсилена роздорами удільних Князів. Мало-помалу ці Князі звиклись з думкою про необхідність підкоритися владі Московського Князя, а в народі пробуджувалась свідомість необхідності сплотитися разом, аби спільними силами скинути з себе ненависне іго татарське. Бог знає, чи міг би досягнути якого-небудь успіху в цій великій справі Великий Князь Московський, залишений на самого себе, без сприяння Церкви в особі таких святих мужів, сповнених духу і сили, якими були угодники Божі Митрополит Олексій і Богоносний Сергій, ігумен Радонізький.

Преподобний Сергій був присутнім при кончині і похованні згасшого у розквіті літ Великого Князя Димитрія Іоанновича, він помер у 1389 році, 19 травня. В його прекрасному по духу християнському заопвіті не можна не відчувати духа Сергієвого. «Ви, діти мої, – говорив благочестивий Князь, – живіть заодно, а матері своєї слухайтесь в усьому... Кому що дасть вона, то тому і є; діти мої з волі її не вийдуть... Котрий син не стане слухатися матері своєї, на тому не буде мого благословіння... Ось я відхожу до Богаі вас доручаю Богові і матері вашій, під страхом її будте завжди... Бійтеся Бога, бояр своїх любіть, будьте привітні до всіх своїх слуг. А ви, бояри, знайте мій звичай і нрав: я народився у вас на очах, при вас я зростав, з вами ходив на ворогів, з вами свою вітчизну захищав... Я любив вас і дітей ваших, з вами поділяв радість і горе... Згадайте, що говорили ви мені завжди: «На службі тобі і дітям твоїм ми повинні скласти і свої голови». Будьте ж вірні слову своєму, послужіть Княгині моїй і чадам моїм, повеселіться з ними в їх радості, не залиште їх і у час скорботи...» Так говорив умираючий Донський герой, а в своїй духовній грамоті він назавжди заповідав своїм дітям і потомству своєму, щоб після батька наслідував великокнязівський престол старший син його, крім других осіб, старших у роду, і таким чином встановив новий порядок успадкування престолу, не допускавший ніяких суперечок і претензій з боку братів спочилого Великого Князя. І ось охорону цієї настільки важливої настанови, котрій не тільки Москва, але і вся Росія навіки зобов'язана укріпленню єдиної самодержавної влади, було ввірено Промислом Божим не кому іншому, як великому печальнику землі Руської Преподобному Сергію! Його дорогоцінний для нас підпис прикрашає і скріпляє це велике по своєму значенню державне законоукладення, котрому у 1889 році, травня 19, виповнилось рівно п'ятсот років... «Як не визнати, – зауважує один уважний до шляхів Промислу Божого дослідник, – як не визнати в цьому особливого благословіння Божого до Самодержавства і до всіх вірних цьому синів Росії! Руський народ так і зрозумів це і до цього в особі Преподобного Сергія шанує особливо великого і сильного молитовника за свого Самодержавного Царя, Його Августійшу Дружину і старшу Богорослинну гілку, іменовану, на відміну від всіх інших, Господарем Наслідником Цесаревичем».

<< ГЛАВА XV | ЗМІСТ | ГЛАВА XVII >>