Б. Д. Антоненко-Давидович. Як ми говоримо/ІМЕННИКИ
Матеріал з Вікіпідручника
[ред.] ІМЕННИКИ
[ред.] Називний відмінок у складеному присудку
У якому відмінку треба ставити іменник і прикметник, якщо вони виступають у складеному присудку поряд із дієсловами бути, звати тощо, - в називному чи орудному? Як краще сказати по-українському: «Мій батько був коваль» чи «Мій батько був ковалем», «Вона була гарна дівчина» чи «Вона була гарною дівчиною»?
Це - ніби паралельні форми, які бачимо в нашій класичній літературі й матеріалах фольклору. Проте в сучаснім мовнім житті помітна схильність до вживання тільки однієї форми - орудного відмінка: «Петро був першим учнем у класі», «Вона була досвідченою лаборанткою», «Усе життя вони були наївними, як діти». Подивимось, якому відмінку надає переваги українська класика й жива народна мова. «Обоє вони були сироти, побралися й жили собі двійко» (Марко Вовчок); «Мене звуть Андрій Корчака» (І. Нечуй-Левицький); «Будь мені лицар да вірнесенький» «Українські пісні» М. Максимовича).
У всіх цих фразах іменник у складеному присудку стоїть у формі називного відмінка. Однак дуже часто натрапляємо на фрази з орудним відмінком іменника: «То був волом, а то хочеш зостатися конем» (М. Номис). Що ж - виходить, ніби це однаково, який поставити відмінок іменника в складеному присудку - називний чи орудний? Ні, не однаково. Якщо проаналізувати всі наведені вище приклади, то неважко помітити, що називний відмінок стоїть там, де іменник і прикметник мають незмінну властивість - сироти, ім'я й прізвище - Андрій Корчака, лицар вірнесенький, цебто людина, що визначається вірністю на все життя, довіку. Зате там, де мовиться про несталу або тимчасову ознаку в іменнику й прикметнику, дають перевагу орудному відмінку: був волом.
Великий знавець слов'янських мов, український учений О. Потебня вважав, що фраза, яку він прочитав у галицькому виданні: «Історія є вчителькою життя», - належить до полонізмів і її треба було виправити на вимоги української мови: «Історія є вчителька життя». На основі цього слід зробити висновок, що в наведених на початку фразах правильно буде сказати: «Петро був перший учень у класі», «Вона була досвідчена лаборантка», «Усе життя вони були наївні, як діти», - бо іменники й пов'язані з ними прикметники означають постійну властивість. Але треба сказати: «Попервах Петро був першим учнем, а потім став мало не останнім», «Хоч вона була й досвідченою лаборанткою, але перейшла на іншу роботу»; «Вони були наївними, як діти, поки їх не спіткало лихо», - бо тут в іменниках і прикметниках мовиться вже про тимчасову, а не постійну властивість.
[ред.] Родовий чи знахідний відмінок додатка?
Як буде правильно сказати: писати (читати) листа чи лист, пришити ґудзик чи ґудзика? Такі питання часто виникають перед тими, хто негаразд відчуває дух української мови. Як на те, трапляються інколи випадки, коли той самий іменник, виконуючи в реченнях синтаксичну функцію додатка, в одному реченні стоїть у родовому відмінку, а в другому - в знахідному, наприклад: «Послухали доброї поради високошановного народолюбця» (Б. Грінченко) і «Він дасть пораду, як і що, - знайшов вихід Антін» (С. Чорнобривець). То від чого залежить той чи той відмінок додатка? Чи є якесь правило щодо цього?
У розділі «Дієслова» ми побачимо далі, що є дієслова, які керують іменниками тільки в якомусь певному відмінку, а тим часом обмежимося лиш зауваженням, що, на відміну від російської мови, в українській мові іменник-додаток часто стоїть у родовому, а не в знахідному відмінку: «Бабуся пильнує малої» (Марко Вовчок); «Де шукати благостині» (П. Куліш); «Гляди, дядьку, порядку» (М. Номис); «3аспівай мені, доню, тієї Вкраїни» (Г. Косинка).
Отож, у першій фразі ліпше сказати: писати (читати) листа; та й у другій теж ближче буде до народнорозмовної української традиції: пришити ґудзика, купити хліба тощо.
[ред.] Родовий відмінок належності
Інколи трапляються такі звороти: «Тут була хата Шевченка», «Треба берегти гнізда птахів», де родовий відмінок означає належність якоїсь речі комусь або чомусь. Проте в аналогічних випадках українська класика й живе народне мовлення частіше вживають присвійного прикметника: «Розсердився за ції бабусині речі» (Г. Квітка-Основ'яненко); «Подай-но йому Петрову свитку» (С. Васильченко); «Отцева й материна молитва зо дна моря верне» (М. Номис). Отож, і в перших двох фразах слід сказати: «Тут була Шевченкова хата»; «Треба берегти пташині гнізда». У діловому листуванні, що потребує точного означення, іменник-прізвище ставлять у родовому відмінку: майно Бондаренка. Так само, коли за іменником-підметом далі йде кілька прізвищ, що означають належність, ці прізвища ставимо в родовому відмінку, а не творимо з них присвійних прикметників, як то було в попередніх прикладах: «Твори Шевченка, Франка, Лесі Українки та Коцюбинського становлять золотий фонд української літератури» («Літературна газета»). Також тоді, коли до прізвища додається ім'я чи якийсь епітет, треба вдаватись до родового відмінка, а не присвійного прикметника: твори Тараса Шевченка, а не Тарасові Шевченкові, твори великого Шевченка. У родовому відмінку ставимо іменник-прізвище в тому разі, коли присвійний прикметник буде важкий на вимову, наприклад: «повісті Квітки-Основ'яненка», а не «Квітчині-Основ'яненкові повісті».
[ред.] Родовий відмінок часу
Українська мова характеризується використанням родового відмінка іменників, щоб означити час. Російська мова знає в таких випадках прийменник із знахідним відмінком іменника: "тої ночі" - "в ту ночь", "цього літа" - "в это лето". Наведемо кілька прикладів із класичної літератури й фольклору: «Одної ночі приснився мені сон» (Марко Вовчок); «А чула ти, що сталося сеї ночі?» (Леся Українка); «...малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани» (С. Васильченко); «Накрили очі темної ночі, легше в могилі спочинув» (народна пісня). 3 цього можна зробити висновок, що, йдучи за традицією класики й живої народної мови, ліпше сказати по-українському: «Того дня з ним не сталось ніяких пригод», а не «У той день...». Проте слід пам'ятати, що родовий відмінок часу не може стояти в формі множини (наприклад, «Тих днів...»), а також без означення («цієї», «темної», «того»). Тут на визначення часу, днів тижня, явищ, процесів, стану вдаємось до знахідного відмінка з прийменником: «у роки (під час) громадянської війни», «у вівторок», «у давнину», «у (під) хуртовину».
[ред.] Особливість у вживанні давального відмінка
В украінській класиці й живому народному мовленні часом трапляються іменники й займенники в давальному відмінку, тимчасом як у сучасній мові вживаються конструкцїі з прийменником і родовим відмінком: «Пани б'ються, а мужикам чуприни трясуться» (М. Номис) - «Пани б'ються, а в мужиків чуприни трясуться»; «Він як угледів дівчину, аж очі йому засвітилися» (Марко Вовчок); «Вовкові барана з горла не видереш» (М. Номис). Сучасна украінська літературна мова в таких випадках більше користується конструкцією з прийменником і родовим відмінком іменника або займенника, а ця давня форма давального відмінка може виступати стилістичним засобом: «Очі чоловікові заясніли, голос подужчав».
[ред.] Давальний і кличний відмінки
Як відомо, іменники чоловічого роду другоі відміни мають у давальному відмінку однини закінчення -ові після основи на твердий приголосний та -еві, -єві - після основ на м'який або шиплячий приголосний: «Та й не дала тому козакові ні щастя, ні долі» (народна пісня); «Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалася Галя» (І. Нечуй-Левицький); «У бою Андрієві так любо відчувати другове плече» (В. Сосюра).
Є ще й паралельне закінчення давального відмінка -у, -ю, яким слід користуватись тоді, коли поряд стоять у цьому відмінку два іменники чоловічого роду, з яких один уже має закінчення -ові, -еві або -єві: «Передай листа товаришеві Бондаренку» (з живих уст).
Субстантивовані прикметники-прізвища, що мають суфікси -ов, -ев, -єв, -ів, -їв, у давальному відмінку однини закінчуються тільки на -у: Петров - Петрову, Щоголев - Щоголеву, Андрухів - Андрухову, прізвища з суфіксами -ин, -ін, -їн закінчуються на -у, а також на -ові: Завалишин -Завалишину і Завалишинові, Серпилін - Серпиліну і Серпилінові, Захар'їн -Захар'їну і Захар'їнові.
Наявність паралельних закінчень у давальному відмінку однини призводить інколи до надуживання закінченнями -у , -ю, замість основних -ові, -еві, -єві: «Андрію Олексійовичу здавалося, що він і на цей раз не помиляється», - читаємо в одному сучасному оповіданні, де автор не взяв до уваги, що він поставив ім'я та по батькові не в давальному відмінку - Андрієві Олексійовичу, - а в кличному, який бачимо, читаючи далі оповідання: «Андрію Олексійовичу. спиніться!»
Не слід забувати, що в українській мові є характерний кличний відмінок однини жіночого роду (нива - ниво, Марія -Маріє) й чоловічого (дуб - дубе, піонер - піонере, батько - батьку, Григорій - Григорію).
Українська класика, фольклор і живе народне мовлення пильно додержуються форм кличного відмінка: «Іди, Петре, до тієї, котру щиро любиш» (І. Котляревський); «Козаче, соколе, візьми ж мене з собою на Вкраїну далеку» (народна пісня). Із цього можна зробити висновок, що й нам не слід уникати без усяких на те підстав цієї особливості нашої мови.
[ред.] Орудний відмінок дійової особи й знаряддя
У двадцятих і тридцятих роках ХХ ст. багато сперечалися про те, чи є в українській мові форма орудного відмінка дійової особи. Коли одні мовознавці запевняли, що в народі не скажуть «Бригадою Коваленка виорано 20 га з огріхами», а тільки «Бригада Коваленка виорала 20 га з огріхами», бо, мовляв, назва дійової особи чи групи осіб має стояти звичайно в називному відмінку, то другі, на заперечення, наводили цитати з класичної літератури: «Енеєм кинута я бідна» (І. Котляревський); «Дідами крадене добро» (Т. Шевченко).
Очевидно, відкидати категорично можливість орудного відмінка дійової особи не слід, але не треба й надуживати ним, як це часто буває в писемній і в усній мові, наприклад: «Двері відчиняються водієм», «Він насмажив її на похідній сковорідці, передбачливо захопленій Кесарем»; «Щось нове, не звідане нами»; «Нарубані Пилипом дрова». Усі слова в цих фразах - українські, а все ж деякі фрази звучать не по-українському, не в ключі народної мови.
Візьмімо речення з творів Панаса Мирного: «Та кара над Мариною, що придумала її бариня, та нагла смерть Федорова, мов страховище яке, стояли перед очима». Замість того, щоб написати «Та кара, придумана її баринею», де іменник бариня стояв би як дійова особа в орудному відмінку, письменник удався до конструкції з підрядним реченням «що придумала її бариня», поставивши назву дійової особи в називному, бо це більше відповідає нашим мовним традиціям.
Розгляньмо ще одну фразу, взяту з давньої народної пісні: «Буде лях проклятий батьками орати, матерями волочити», де іменники батьки й матері стоять в орудному відмінку. Чому? А тому, що в цій фразі дійова особа - лях, а батьки й матері правлять за знаряддя для дійової особи (ляха). Та було б уже неприродно для народної мови сказати: «Батьками зоране поле, матерями заволочене», бо в цій фразі батьки й матері виступають як дійові особи, через що й треба: «Батьки зорали поле, матері заволочили».
Так само й у наведених вище сучасних реченнях більше відповідатиме духу нашої мови, коли сказати: «Двері відчиняє водій» (хоча слушно буде: «Двері відчиняються механізмом» бо тут немає дійової особи, а є і лише знаряддя - механізм); «Він насмажив її на похідній сковорідці, яку передбачливо захопив Кесар»; «Щось нове, що не звідали ми»; «Дрова, що нарубав Пилип».
Заміна орудного відмінка дійової особи конструкцією з підрядним реченням інколи обтяжує фразу, через що й уникають її, кажучи: «Зроблені колективом працівників спостереження мали велике наукове значення» замість «Спостереження, що їх зробив колектив працівників, мали велике наукове значення». Але іноді контекст дозволяє перебудувати фразу так, щоб у ній не було ні орудного відмінка дійової особи, ні підрядного речення. Наприклад, фразу з сучасного художнього твору «Бородай відміряв зароблені хлопцем три пуди жита» можна, не міняючи значення, висловити й так: «Бородай відміряв хлопцеві зароблені три пуди жита». Та й у попередній фразі можна було б сказати: «Спостереження колективу працівників мали велике наукове значення».
[ред.] Орудний відмінок часу
Ми вже бачили вище, як широко використовується в українській мові родовий відмінок, щоб означити час, але для цього часто вживається й орудний відмінок: «Вивірив ти моє серце вдень і нічною добою» (П. Куліш); «Щасливою годиною козак уродився» (Б. Грінченко); «Коли ж тебе, матінко, дожидати в гості - чи глибокими снігами, чи зеленими лугами, чи вишневими» садами?» (І. Нечуй-Левицький); «Уже я думала-гадала про тебе днями й ночами» (з живих уст).
Родовий чи орудний відмінки на означення часу - це майже паралельні форми, хоч деяку значеннєву різницю між ними можна помітити. Якщо порівняти речення «Одної ночі приснився мені сон» з останнім реченням «Уже я думала-гадала про тебе днями й ночами», то відчуємо, що в першому реченні говориться конкретніше про якийсь час (одної ночі), ніж у другому, де йдеться взагалі про невизначений час (днями й ночами).
У діловій і науковій мові орудний відмінок часу мало дається до використання, зате в мові художнього твору, в публіцистиці й щоденному мовленні треба вживати, залежно від нюансових потреб, обидві відмінкові форми.
Слід не забувати й про такі вислови з орудним відмінком часу, як: останнім часом, замість в останній час, цими днями, замість на цих днях, іншим часом, замість у інший час.
Правильно сказати "у вівторок", "у п 'ятницю" або "щовівторка", "щоп'ятниці", а не "по вівторках", "по п 'ятницях". Наприклад: «Консультації відбуваються у вівторок і п'ятницю (щовівторка й щоп'ятниці»).
[ред.] Родовий відмінок множини
«Багато статтів написано на цю тему, багато прочитано доповідів», «йому бракує ще знаннів», «Тут продається література з різних галузів техніки», У всіх цих реченнях іменники жіночого роду стаття, доповідь, галузь та іменник середнього роду знання стоять у родовому відмінку множини з закінченням -ів, властивим іменникам чоловічого роду: "ліс" - "лісів", "робітник" - "робітників" тощо. Така плутанина з закінченням родового множини відбувається підо впливом деяких говірок, але літературна мова додержується сталих граматичних закінчень, через те слід виправляти на статей, доповідей, галузей і знань. Іменник знання краще ставити завжди в однині: «йому бракує ще знання».
Тим часом іменник солдат у родовому відмінку множини дехто лишає в формі, що збігається з називним відмінком однини: «У клубі було багато солдат місцевої частини», - хоч правильно сказати «багато солдатів», як у фразі: «Картини героїчних битв Вітчизняної війни оживають у кипучій праці солдатів трудового фронту» («Літературна газета»).
Іменник "слов'янин" відмінюється так само, як і "селянин", тому в родовому відмінку множини буде "слов'ян", а не "слов'янів", як написано в одному сучасному вірші: «Київська Русь гуртувала слов'янів».
[ред.] Місцевий відмінок множини
Підо впливом російської мови помилково ставлять у місцевому відмінку множини іменників закінчення -ам, -ям, а не -ах, -ях; «рахує по пальцям», «читає по складам», «мандрує по горам і долинам». Українська граматика вимагає в цих і аналогічних випадках ставити закінчення -ах, -ях: по пальцях, по cкладаx, по горах і долинах.
Закінчення -ам буває тільки в давальному відмінку множини: «Дам лиха закаблукам, дам лиха й передам» (народна пісня).
[ред.] Чоловічий чи жіночий рід?
«Спогад про неї стискає біллю»; «Я не хочу знов чіпати біллю сповнені серця», - читаємо інколи в сучасній поезії й прозі, де автори забули, що іменник біль в українській мові - чоловічого, а не жіночого роду (пор. у російській мові "душевная", "зубная боль"). Ця помилка трапляється й у публіцистичних виступах, дарма що наша класика й народна мова знали слово "біль" тільки як іменник чоловічого роду: «Вона чула страшенний біль, страшну втому в цілім тілі» (І. Франко); «Чужий біль нікому не болить» (прислів'я).
Інша річ, коли іменник біль означає білі нитки, тобто є відповідником російському "бель". Тоді він буде жіночого роду: «Під вербою над водою Катерина біль білила, із своєю біллю говорила» (Словник Б. Грінченка); «Невинна біль змінилась у гордий пурпур на тій калині, що тебе квітчала» (Леся Українка).
Деякі іменники в літературній мові належать до одного роду, а в розмовній, діалектній - до другого: "санаторій" і "санаторія", "клавіш" і "клавіша". Іменник "фальш" у чоловічому роді чергується з формою жіночого роду: «Фальш у її голосі різав Ярині слух» (О. Десняк); «А чи нема тут якого фальшу?» (з живих уст); «Арсенова душа не виносила брехні й фальші» (Л. Дмитерко). Хоч категорія чоловічого роду для іменника "фальш" старіша за категорію жіночого, проте ця друга витискає з сучасної української мови першу.
Якому роду давати перевагу в цих іменниках, залежить від характеру тексту: ділова мова, пряма мова в художньому творі чи стилізація під народну говірку.
[ред.] ЗАУВАЖЕННЯ ДО НИЗКИ ІМЕННИКІВ
[ред.] Башта і вежа
Часом постає питання - яке з цих двох слів, що обидва відповідають російському іменнику башня, краще застосувати в тому чи тому контексті - "башта" чи "вежа"?
Ці слова бачимо в українській класичній літературі, в творах сучасних наших українських письменників і в фольклорі: «3мурував високу башту» (Б. Грінченко);«Ой позволь, батьку отамане, нам на башти стати - не одному генералу з пліч голівку зняти» (історична дума); «Капітан стояв, висунувшись по груди з башти, і поглядав за шляхом, за рухом, за повітрям» (Л. Первомайський) і «Верх Бескида калинова там же стоїть вежа нова» (народна пісня зі збірки Я. Головацького); «Видніються вже віддаля увінчані ясною зіркою озорені вежі Кремля» (М. Бажан).
Із цих прикладів читачеві ще важко зорієнтуватись, де саме слід ставити перше чи друге слово. Якщо глибше проаналізувати всі ті випадки, де трапляються ці слова, то можна зробити такий висновок: слово "башта" треба ставити там, де мовиться про військові споруди давноминулих або минулих часів загальної й української історії (доба козаччини), як це бачимо в наведеній вище історичній думі й «Енеїді» І. Котляревського: «для ночі вдвоє калавури по всіх поставили баштах, ліхтарні вішали на шнури, ходили рунди по валах». Слушним це слово буде й у сучасній військовій техніці (наприклад, башта в танку), як це видно з цитати, взятої з твору Л. Первомайського. А ось там, де йдеться про будови, що втратили військове значення, наприклад, споруди Кремля, як це читаємо в вірші М. Бажана, або про архітектурні об'єкти, надто ґотичного типу, більше пасуватиме слово "вежа". Так само в технічних конструкціях слід користуватися словом "вежа", наприклад, "телевізійна вежа".
Було ще слово "гуляй-городина", що означало високу рухому дерев'яну споруду на зразок башти, яку підкочували колись під час бомбардування до ворожих мурів. Це слово втратило нині свою практичну вагу й може придатись хіба що в якомусь історичному творі.
[ред.] Білизна, білість, білина, білота
Іменник "білизна" означає українською мовою спідню одежу: «Шиє ненька рукавиці сину, а сестра білизну для братів» (М. Терещенко). Цей іменник є ще в іхтіології, де позначає породу риби, яка по-російському називається "жерех" або "шереспер". Проте в нашій сучасній літературі трапляються випадки, коли цьому іменнику з наголосом на останньому складі надають значення російського слова "белизна": «Мене зачарувала білизна снігів».
Чи є потреба поширювати значення іменника "білизна", коли на російське слово "белизна" маємо в художній літературі слово "білина" («Дід похилився так, що волосся спливало з кінською гривою в одну білину». - М. Яцків), а в наших словниках є слова "білість" (Українсько-російський словник АН УРСР), "білота" (Російсько-український словник за редакцією А. Кримського)? Певно, що нема, бо дальший розвиток нашої мови потребує вточнення, а не довільного поширення семантики.
[ред.] Болільник чи вболівальник?
«Болільники довго не могли заспокоїтись після поразки «Динамо», - читаємо в одному періодичному виданні, а в другому: «Обличчя вболівальників красномовно свідчать про напругу й драматизм подій, що розгортались на льодовому полі в дні світового чемпіонату». То як треба назвати людину, що надмірно захоплюється на футбольних матчах та інших спортивних змаганнях, - "болільник" чи "вболівальник"?
Дієслово "боліти", від якого творять іменник "болільник", означає українською мовою «відчувати біль або жаль чи скорботу»: «Так болить спина, трудно розігнутися» (М. Коцюбинський); «Мене ж болить її відвічнеє страждання» (І. Франко). Зате коли мають на увазі не самий біль, а перебіг хвороби, тоді вживають дієслова "хворіти": «Усе літо я хворіла» (Панас Мирний). Є ще в нашій мові слово "вболівати", що означає - "співчувати комусь", "журитися за когось", "брати чиєсь горе близько до серця": «Серце чогось щемить і щемить. Наперед уболіваючи за чужими дітьми, як за своїм сином» (М. Стельмах). Від цього дієслова й утворено іменник "уболівальник", яким позначають ту людину, що вболіває за невдачу або успіх гравця чи всієї спортивної команди. Наші академічні словники - Російсько-український та Українсько-російський - дають тільки слово "уболівальник", якого й слід додержуватись, поки українські спортсмени й глядачі не вигадали нового слова для тих нестямців, що не можуть спокійно всидіти на змаганнях.
[ред.] Будівля, будова, побудова
Іменники "будівля" й "будова" інколи бувають синонімами, що означають тотожні поняття: «Громадські будівлі стояли по той бік села» (0. Копиленко); «Хитались червоні колони будови» (М. Бажан). У двох цих фразах обидва іменники передають закінчений наслідок будівельного процесу, що відповідає російським словам "здание", "строение". Проте іменник "будова" може означати ще й процес будування: «Ми росли на колгоспному полі, на будовах, у труді і в бою» , (П. Дорошко), структуру (будова тіла, будова речення) й конструкцію (будова машини).
Є ще іменник "побудова", що означає закінчення процесу. Іноді його помилково вживають замість слова "будова", коли мовиться про структуру: побудова тіла. Цього не слід допускати.
[ред.] Вид, на виду, на видноті, вигляд, краєвид
Багато трапляється помилок із словами "вид" і "вигляд" - їх ставлять одне замість одного або користуються ними там, де треба вживати інших висловів. Пишуть, наприклад: «Цього року в нас добрі види на врожай». Краще було б: «У нас добрі спoдіванки (перспективи) на врожай». Іменник "вид" означає насамперед "лице": «На її виду ще й досі було знати сліди давньої краси» (І. Нечуй-Левицький); «Поганому виду нема стиду» (М. Номис). Цей іменник може бути й синонімом слова "зір": «Видом видати, слихом слихати» (Т. Шевченко).
Російський вислів "быть на виду" по-українському звичайно передається "бути на видноті" (перед очима, на оці): «На стіні, на видноті висів канчук-трійчатка» (О. Ільченко). Однак підо впливом діалекту, де трапляється вислів «на виду» в розумінні - "на видноті", "перед очима", чуємо в сучасній популярній пісні М. Машкіна: «Вся краса твоя чудова у мене на виду». Розуміється, це, як і взагалі діалектизми, не варт поширювати в літературній мові, якщо на те нема особливої художньої потреби - передати колорит місцевої говірки, лишити незайманою пряму мову персонажа твору тощо.
Неприродно звучить по-українському фраза: «У вигляді кари йому наказано переписати весь твір». Відповідно до російського вислову "в виде наказания" по-українському "буде за кару": «Кілька годин просидів за кару» (С. Ковалів). Так само російському "в виде голубя", "в виде подарка" або "в виде опыта" - по-українському відповідає "подібний до голуба (як голуб)", "як подарунок" або "як спроба (на спробу, за спробу)".
Такого ж ґатунку фраза: «Він зробив це для вигляду», - замість - "про око" ("про людське око", "про людські очі"), "для годиться": «Щовечора збиралися до школи про людські очі, ніби на співанку» (А. Головко); «Бачу, не сердиться, а гнівається для годиться» (М. Стельмах).
Замість вислову "зробити (робити) вигляд", який часто бачимо на письмі й чуємо в розмові, краще сказати удати, удавати: «Не удавай, немов не розумієш» (Леся Українка).
Замість такого ж хибного «І вигляду не пoказав, що йому соромно» треба - "і взнаки (навзнаки, знаку) не давав (не пoдавав)": «Проте Орися й знаку не подала» (А. Головко).
Відповідниками російського слова "вид" у розумінні «пейзаж, ландшафт» в українській мові є "краєвид" («Вийшла в поле й стала, задивившись у далечінь на чудовий краєвид». - М. Коцюбинський) або "вигляд" («Ой, що за чудові вигляди тут у вас і на річку і за річку». - І. Нечуй-Левицький).
Українськими відповідниками до російського "вид" у розумінні «сорт, варіант» будуть "різновид", "ґатунок", "рід", "сорт", "категорія": «На основі безпосереднього звернення до традиції народного мистецтва виробляється й утверджується новий жанровий різновид - декоративний естамп...» («Образотворче мистецтво»); "відміна" («Є ще сім відмін сієї приказки». - М. Номис); а в біології - "вид", "різновид": «Слід розповісти дітям про армію наших агробіологів-мічурінців, про творців нових видів рослин і тварин» («Літературна газета»).
Російському вислову "вид нa жительство" в українській мові відповідає - "пoсвідка нa прожиття". У художній літературі, коли хочуть надати фразі бюрократично-канцелярського звучання, користуються словом "вид": «Як же ми тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого» (Панас Мирний).
[ред.] Вираз і вислів
Ці слова вважали за абсолютні синоніми, тому в класичній літературі бачимо іменник "вираз" у різних значеннях: «Почала... солодкими виразами любові промовляти» (І. Нечуй-Левицький); «Вираз на лиці понуро урочистий» (П. Куліш).
У сучасній українській літературній мові ці слова розрізняються за значенням: там, де мовиться про якусь думку чи міркування, передані небагатьма словами, кажуть "вислів": «3а висловом чиїм» (Російсько-український фразеологічний словник І. Виргана й М. Пилинської), у всіх інших випадках, зокрема й у математиці, користуються іменником "вираз": «Ротмістр і очима і всім виразом показував, щоб він забирався геть» (П. Панч); "вираз а2+Ь=с".
[ред.] Відношення, взаємини, стосунок, відносно, щодо, стосовно, відносність
Відповідно до російських слів "отношение", "относительно часто" надуживають словами відношення, відносно, забуваючи про інші, точніші, природніші слова:«Не можна допускати поверхового відношення до такої серйозної справи», - замість - "поверхового ставлення" або - ще краще - "щоб поверхово ставились"; «Відносно цього не може бути двох думок», - замість - "про це" ("щодо цього", "з приводу цього"); «Я з ним у добрих відношеннях» - замість - у добрих стосунках чи взаєминах, зв'язках.
Ось що засвідчує класика: «Слід би було зав'язати міцніші стосунки з тими людьми, що оце вдались до вас» (Леся Українка); «Щодо панни Анелі, то я - певний, що вона плаче десь по кутках»; «Чутки про землю ожили з весною» (М. Коцюбинський). У цих прикладах бачимо тільки слова "стосунки", "щодо", "про", вживання яких і слід додержуватись.
У математиці, а також у філософії й логіці слово "відношення" є єдиний відповідник російському науковому терміну "отношение", наприклад: "відношення а:Ь=с:а".
В українській науковій термінології є ще слово "відносність": "теорія відносності".
Замість штучного вислову «у всіх відношеннях» відповідно до російського "во всех отношениях", наприклад: «Це мені зручно в усіх відношеннях», - слід користуватись давніми українськими висловами "всіма сторонами" («Славне було Запоріжжя всіма сторонами». - Збірка пісень П. Лукашевича), "з усякого (з кожного) погляду" («Це вигідно нам обом з усякого погляду». - 3 живих уст), "як не глянь", "як не пoдивись", "з усіх боків", "усебічно", "зусебіч", "у всіх планах".
Останнім часом набуває дедалі більшого поширення слово "стосовно" замість недоладного вислову «пo відношенню»: «Стосовно місцевих умов він розробив систему обробітку ґрунту»; «Стосовно цього неподобства вже казали не раз». Проте не слід забувати й відомі слова "щодо", "про", приклади вживання яких наведено вище.
[ред.] Відсутність, присутність, брак, наявність
Відповідно до широко вживаних у російській художній і діловій мові слів "отсутствие", "отсутствующий", "присутствие", "присутствующий" і в українській мові є схожі слова "відсутність", "відсутній", "присутність", "присутній": «Ще з-за дверей почув голосні розмови і веселі сміхи офіцерів, присутніх у залі» (І. Франко); «Треба записати всіх відсутніх на зборах» (із живих уст); «3лочинця допитано в присутності свідків» (із газетної хроніки).
Проте часто слова "відсутність", "відсутній" уживають навіть тоді, коли мовиться не про людей, а про речі: «3а відсутністю достатніх доказів такі справи слід припиняти»; «На літеру В чомусь відсутні слова «вагання», «вагатися». Чи на своєму місці стоять у цих реченнях такі слова, чи, може, краще сказати по-українському «за браком достатніх доказів», «на літеру В чомусь бракує (нема) слова «вагання»? Певно, що краще. Українська художня література в своїх класичних і сучасних зразках користувалась саме такими словами: «Коли в тебе бракує того насіння, позич його» (О. Стороженко); «Брак досвіду до лиха приведе» (переклад М. Бажана); «Він добре знав, що в Нимидори нема грошей» (І. Нечуй-Левицький).
Якщо росіяни, кепкуючи з надуживання цими канцеляризмами, створили жартівливий вислів «отсутствие всякого присутствия», то ще менше підстав є в нас удаватись до них навіть у діловій мові, бо маємо, як видно, інші, потрібні для точного відтворення думки, слова, що поширюють наші мовні можливості.
[ред.] Відщепенець, відступник, відступця
Слово "відщепенець", не дуже вдало перекладене з російського "отщепенец" у творі О. Пушкіна («Хто не вважає їх за відщепенців роду людського?»), не тільки швидко поширилося в сучасній публіцистиці й подекуди в художній літературі, а навіть попало, на жаль, на перше місце в наші словники, відсунувши в них на друге - давнє українське слово "відступник".
Російське слово "отщепенец", яке має корінь "щеп", спільний із російськими словами "щепа", "щепка" (по-українському - "тріска"), означає людину, що відкололась від певного суспільного або ідейного гурту людей, мов тріска від цілого дерева.
В українській мові є теж слова з коренем "щеп" - "щепа" (по-російському "прививок"), "щеплення" ("прививка" - в садівничому й медичному значенні), а тому українець, що не знає гаразд російської мови, сприймає слово "відщепенець" як людину, що чи то обминає "щеплення", чи походить від нього.
Нема ніякої потреби творити нове слово, невдало перенісши його з російської мови в українську, коли є українські слова, що точно передають потрібне поняття: "відступник" («Май на увазі: відступникам немає вороття». - Леся Українка), "відступця" (Словник Б. Грінченка).
Слід завважити, що слова "відщепенець" ми не знайдемо ні в словнику нашої класики, ні в живій народній мові, ні в словниках Б. Грінченка й за редакцією А. Кримського; воно - явне непорозуміння, що випадково потрапило в наші періодичні й неперіодичні видання, часом збиваючи з пантелику масового читача.
[ред.] Гірка чи гора?
«Володимирська гірка» - бачимо напис при вході на Володимирську гору в Києві; «3 Володимирської гірки видно Поділ, Дніпро-Славутич з чудовими київськими пляжами й далекі задніпрянські простори», - читаємо в сучасному нарисі. Але чому там і там написано "гірка", а не "гора"? Невже вона - набагато менша за інші гори, що на них розкинулась наша українська столиця, - за Батиєву, Старокиївську, Щекавицьку? Ні, не менша, отож нема причини називати ії зменшеним іменником. В українській мові слово "гірка" має не так зменшене, як пестливе значення: «Пахло березовими бруньками, шуміла повідь та дзюрчали струмочки з кожної гірки» (Марко Вовчок). Узвишшя, менші за гору, звуться по-українському "горб" («Вирубала дрючок та стала на горбі». - Казка), "пагорбок", "пагорб", "пагорок"(«По зелених пагорбках паслися вівці». - П. Панч). Високі Дніпрові схили здавна звуться на Україні горами:
Якби взять всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тоді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро. Т. Шевченко
Називав горою І. Нечуй-Левицький у своїх творах Володимирову гору, та й у народі кажуть: «Як зійдете від Лаври на Хрещатик, то побачите Володимирову гору». Тим-то треба вважати, що слушно написано в книжці «Київ. Провідник»: «Володимирова гора».
[ред.] Горе-вчений, горе-майстер, біда, а не вчений, попсуй-майстер, цигикач, цигикало, ґанджа-андибер
«Цей горе-вчений мав зухвалість заперечувати досягнення справжніх учених і вихваляв свої горе-досягнення», - читаємо в репортерській замітці. Нас дивує, що автор двічі вдається до однакової частини складених слів: «горе-вчений» і «горе-досягнення». Невже в українській мові нема інших слів, щоб уникнути цього повторення? Ні, вони є, але, мабуть, автор не знає їх. Замість «горе-вчений» можна сказати: "біда, а не вчений", замість «горе-досягиення» - "лихо, а нe досягнення". У народній мові є дуже поширений вислів "попсуй-майстер": «Цього попсуй-майстра тільки гукни - відразу переведе леміш на швайку, а з швайки зробить пшик» (із живих уст). Замість вислову «горе-музикант» у народі воліють казати "цигикач" («Хіба Войтенко вміє на скрипці грати? Тільки цигикає. То цигикач, а не музика». - З живих уст), "цигикало".
Замість «горе-богатир» Російсько-український словник за редакцією А. Кримського пропонував іронічний вислів "ґанджа-андибер" від імені героя історичної думи Хвеська Ґанджі-Андибера. Що ж - і такий вислів може знадобитися в творі відповідного жанру.
А взагалі не слід користуватись одним висловом, коли є їх кілька, та ще, до того, таких соковитих, як ті, що наведено вище. Учімося в народу образності вислову! Це в народній пісні чуємо: «Ой лихо не Петрусь - лице біле, чорний вус».
[ред.] Госпіталь чи шпиталь?
Читаємо в газеті: «Ми лікували його в госпіталі, допомагали, як могли» - й виникає питання, для чого давнє українське слово "шпиталь", що й досі живе в народі, замінено словом "госпіталь"? Адже це слово є в наших Українсько-російському й тритомному Російсько-українському словниках. Щоправда, стоїть воно там під рубрикою розмовного слова, цебто такого, що трапляється тільки в розмові, а не в літературі, але це не зовсім відповідає істині. У VI томі Українсько-російського словника до слова "шпиталь" наведено такий ілюстративний матеріал: «Треба рятуватися, спочити, полежать у шпиталі або санаторії, а нема за що» (М. Коцюбинський); «У першому ж бою його легко поранило в руку, і він два тижні пробув у шпиталі» (О. Донченко); «Тільки другого дня очуняли погромлені. Братерство забрало їх до шпиталю, одягло, нагодувало» (3. Тулуб). До відповідного прикметника "шпитальний" цей словник дає ще ілюстративний матеріал із класичної й сучасної української літератури: «Ся жінка вміє бути не раз веселою, як тьотя Саша, і підтримує в домі зовсім не шпитальний настрій» (Леся Українка); «Шпитальні вартові незабаром помітили групу людей» (О. Гончар). Із цих прикладів бачимо, що слово "шпиталь" і похідний прикметник "шпитальний" є не тільки розмовні, а й літературні, якими послуговувались не лише класики, а й сучасні письменники. У народній мові, куди це слово прийшло чи не з козацьких іще часів ("Трахтемирівський шпиталь для покалічених і старих запорожців"), його знають більше в значенні притулку для старих і калік ( «Про тебе і в шпиталях шепчуть». - М. Номис), у літературі це слово вживають більше в розумінні військової лікарні. Слово "шпиталь" зафіксував у своєму словнику, складеному ще в першій половині ХІХ ст., П. Білецький-Носенко. Воно - не суто українського походження, а з німецького "Spital". Як і багато інших слів типу "цибуля", "цегла", "друкарня", котрі наша мова, взявши з німецької, згодом освоїла цілком. Але чим слово "шпиталь" є гірше від "госпіталь", яке теж прийшло з французької "l'hopitale" у російську мову, а відтіля й до нас? Принаймні за словом "шпиталь" є давня народна й літературна традиція.
[ред.] Двоєчник, двієчник, двійкар
Назва «двієчник», що стосується учня з поганою успішністю в навчанні, завдає прикрощів і клопоту не тільки батькам, учителям, а й працівникам редакцій наших періодичних видань. Одна школярка з Тернопільщини прочитала в молодіжній газеті слово «двоєчник» і питає батька, як правильно казати: "двоєчник" чи "двієчник"? Батько, не замислюючись, відповів: «Розуміється, двієчник!» Так само відповіла дівчині й учителька української мови, до якої з цим запитанням звернулась учениця в школі.
Звикнувши поважати все, що надруковано в газеті чи в книжці, допитлива дівчина звернулась до редакції молодіжної газети, прохаючи пояснити їй, чому в газеті надруковано «двоєчник», а не «двієчник», і яке з цих слів - правильне. Літпрацівник газети відповів учениці достоту так: «Галю! Слово «двоєчник» утворено від слова «двійка». У закритому складі «двій» стоїть і, а в відкритому «дво», це і чергується з о, тому й правильно треба писати «двоєчник».
Украй спантеличений від такої відповіді батько школярки вдавсь до редакції журналу «Україна», де траплялось йому читати не раз слово двієчник». Редакція «України» відповіла, стверджуючи свої погляди щодо написання «двієчник». Отже, виникла проблема: на чийому боці правда - чи слушно відповів дівчині літпрацівник молодіжної газети, чи мають рацію журнал «Україна», вчителька української мови, де вчиться Галя, та її батько, що обстоюють слово «двієчник»?
Слово "двієчник" утворилось від іменника "двійка", але правило чергування "і" з "о" та "е" в відкритому складі, на зразок "стіл" - "столу", "піч" - "печі", про що писав Галі літпрацівник молодіжної газети, тут ні до чого. У цьому випадку діє закон не фонетичний, а морфологічний, що розглядає походження слова, отже, не звукові зміни в ньому.
Візьмімо іменник "кіл": у родовому та інших відмінках, де буде відкритий склад, за фонетичним законом чергування "і" перейде в "о" - "кола", "колу", "колом", "на колі". А якщо ми візьмемо похідне від іменника "кіл" слово "кілочок", то, хоч тут перший склад - відкритий ("кі"), і в ньому залишилось, а не перейшло в о ("кілочка"). Чому? Бо тут уже діє закон морфологічний, який не вважає на відкритий склад, а вимагає вимовляти слово з тим звуком, від якого це слово утворилось.
Те саме можна сказати й про слово "двієчник", у якому "і" не переходить в "о", а залишається, бо воно було в слові "двійка", від якого походить.
Синонімом до слова "двієчник" може бути таке ж похідне від іменника "двійка" слово "двійкар", утворене за аналогією до інших іменників із суфіксом -к-, наприклад: "шапкар" - від слова "шапка", "байкар" - від "байка".
Отже, якщо підходити до цього питання науково, то буде - "двієчник" або "двійкар", але не "двоєчник".
[ред.] Дебошир, дебоширство, бешкетник, бешкет
Наші газетярі вподобали слова дебошир, дебоширство, дарма що ні в класичній літературі, ні в народній мові їх не натрапиш. Ми часто читаємо на шпальтах наших газет: «3 дебоширами треба повести рішучу боротьбу»; «Дебоширство в місцях відпочинку трудящих - недопустиме явище»; «3атриманий п'яниця продовжував дебоширити». Нема ніякої потреби вдаватись до неукраїнських слів, які до того ж не кожний розуміє на Україні, коли є всім відомі українські слова: "бешкетник" ( «Бешкетники свистіли пронизливо й неприємно». - О. Ільченко), "бешкет" («Ідіть, хлопці, не чиніть бешкету». - С. Васильченко), "бешкетувати" («Сором ховатися - умів бешкетувати, зумій і відповідь казати». - С. Васильченко).
3 цього стає зрозуміло, що й газетним рядкам пішло б на краще, коли б там було написано: «3 бешкетниками треба рішуче боротися»; «Бешкет у місцях відпочинку трудящих - недопущенна річ»; «3атриманий п'яниця бешкетував далі».
[ред.] Дітище, дитя, виплід, плід
Не тільки в статтях, а навіть у сучасних віршах натрапляємо на слово "дітище", поставлене в поважному, ба навіть урочистому плані, а не з нюансом іронії, глузування чи лайки, як то звучать усі українські іменники з суфіксом -ищ-: "хлопчúще", "бабúще", "ручúще", "кулачúще" тощо.
Слово "дітище", яке українець, за аналогією до наведених слів, вимовляє з наголосом на другому складі, може означати тільки зневажливу або глузливу форму, а зовсім не те ніжне або врочисте поняття, що має російський іменник із наголосом на першому складі - "детище" в розумінні «дитя, виплід, плід».
Близькими до іменника "дитя" в переносному значенні є слова "виплід", "плід": «Ці припущення є виплід його фантазії»; «Бібліотека - плід моєї праці» (Російсько-український фразеологічний словник І. Виргана й М. Пилинської).
[ред.] Досвід і дослід
Чи не через звукову близькість, а також через те, що іменники "досвід" і "дослід" часом мають у російській мові один відповідник - "опыт", часто трапляються помилки в уживанні цих двох слів, наприклад: «Наші колгоспники набули великого досліду у вирощенні кукурудзи»; «його цікавили всі досвіди ґрунтів, що проводилися в нашій лабораторії».
Досвід - це сума відомостей, навиків, набута протягом певного часу, дослід - це спроба, експеримент, який роблять, щоб пізнати істину або перевірити набуті відомості. Тим-то й у перших фразах треба було написати: «Наші колгоспники набули великого досвіду в вирощенні кукурудзи»; «його цікавили всі досліди ґрунтів, що їх провадили в нашій лабораторії».
З іменником "досвід" мають зв'язок дієслова "досвідчити", "досвідчати", що означають «зазнати(зазнавати), дізнатися (дізнаватися) з власного досвіду», «потвердити (потверджувати) щось»: «(Шевченко) добре на самім собі досвідчив усього, що сердешний люд терпів під тим ярмом» (Словник Б. Грінченка). Не слід забувати в живій мові й цих слів.
[ред.] Дружкú, товаришкú, друзяки, товарúство, компáнія
«А потім знову зустрівся з дpyжками, і все пішло по-старому: п'янки, гульня, дебоширство», - читаємо в газеті і, поки не згадаємо російського слова "дружок" - "дружки", не можемо добрати, про що йдеться. Адже в українській мові є тільки слово "дрýжка", що означає «подруга або молода дівчина, яка бере участь у весільному обряді»: «Ой хвалилася гречаная панна своїми косами перед дpýжками» (Матеріали П. Чубинського); «Уранці йде Олеся дрýжок збирати» (Марко Вовчок). Російському "дружок", що має іронічний відтінок, відповідає "товаришок": «Що ж це твій товаришок - такий, наче причмелений?» (із живих уст). Коли йдеться про кількох людей, можна ще користуватися словами "товариство" («Веселе товариство». - О. Стороженко), "компанія" («3лі компанії і доброго чоловіка зіпсують». - М. Номис).
Із цього виходить, що в газетній фразі треба було написати: «А потім знов зустрівся з товаришками (або зі своїм товариством, зі своєю компапією), і все пішло по-давньому...»
Є ще українське слово "друзяка", якоюсь мірою воно теж відповідає російському "дружок", а ще більше -