Б. Д. Антоненко-Давидович. Як ми говоримо/ДІЄСЛОВА
Матеріал з Вікіпідручника
[ред.] ДІЄСЛОВА
[ред.] Дієвідміна слів дáти, їсти, відповістú, розповістú, бýти
Дієслова в другій особі однини теперішнього часу та в майбутньому часі доконаного виду мають закінчення -еш (-єш), -иш (-їш): хочеш, будуєш, вариш, гоїш, захочеш, збудуєш, звариш, загоїш. Виняток становлять дієслова дáти, їсти, відповістú, розповістú: ти даси, їси, відповіси, розповіси, а не даш, їш, відповіш, розповіш, як то часом, надто в західних областях України, кажуть.
Дієслово бути має в усіх особах однини й множини форму є: «3азнаю чужої сторони, яка вона є» (Марко Вовчок); «Ви є у нас від самого царя настановлені» (Г. Квітка-Основ'яненко). Іноді для першої й третьої особи однини вживають форми єсть: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була» (П. Тичина); «Коли в чоловіка хліба єсть достаток, то в нього в дому всякий буває статок» (М. Номис). У сучасній українській літературній мові звичайно випускають форми є, єсть у складеному присудку: я - учень V класу, ти мені - родич, він тобі - товариш, - залишаючи їх тільки тоді, коли треба надати фразі врочистого тону: «Я єсть народ».
Форми для другої особи однини єси й третьої особи множини суть - архаїчні. Форма суть трапляється в південно-західних діалектах. В українській класичній літературі цих форм уживали тоді, коли було треба надати фразі врочистості або іронії: «Як справді кохаєш, як вірний єси, мені серце неньки живе принеси» (М. Вороний).
[ред.] Давноминулий час і описова форма з словами було, бувало
В українській мові є два минулі часи - минулий і давноминулий. Минулий час, не маючи особових закінчень, означає, що дія відбувалася в минулому, колись: читав цю книжку; давноминулий час, який твориться з форм минулого часу відмінюваного дієслова й допоміжного дієслова бути, означає, що одна минула дія відбулась раніше від другої: «я читав був цю книжку, та забув її зміст»; «дознався був владика, що сліпий старець чинить у божому домі одправу, і заборонив» (Марко Вовчок). Цією складеною формою давноминулого часу користуються й тоді, коли треба показати минулу перервану дію: «Лукаш... знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези» (Леся Українка).
На минулий час указують також частки було, бувало: «А ще, було, як намалює що-небудь та підпише... що це - не кавун, а слива, так тобі точнісінько слива» (Г. Квітка -Основ'яненко); «Дарка часто, було, дивилась понуро, спускала очі в землю» (Леся Українка).
Варто нагадати, що слів було, було б часто вживають у розумінні слід було, слід би було: «Було тобі, моя мати, цих брів не давати, та було тобі, моя мати, щастя й долю дати» (народна пiсня); «Та було б не рубати зеленого дуба, та було б не сватати, коли я - нелюба» (народна пiсня).
[ред.] Наказовий спосіб
Часто забувають, що українська мова має в наказовому способі не тільки форми 2-ї особи однини й множини, як російська, - читай і читайте, роби і робіть, а ще й форму 1-ї особи множини - читаймо, робімо. Російська мова, не маючи цієї форми, користується описовою конструкцією типу давайте читать або формою доконаного виду майбутнього часу дієслова - прочтём.
Українська класика й народне мовлення знають наказовий спосіб 1-ї особи множини, що надає фразі динамічності, заклику. Досить згадати хоч би народні пісні, де раз у раз натрапляємо на цю форму: «3аспіваймо пісню веселеньку»; «Пиймо за щастя, пиймо за долю, пиймо за те, що миліше» і т. ін.
Незважаючи на це, один плакат закликає: «Завершимо будівництво вчасно!», - замість завершімо; читаємо й у творах сучасних письменників: «Давайте підемо зараз до неї», - замість ходімо; «Давайте спечемо, мамо, пироги», - замість спечімо.
Часто до дієслова в наказовому способі 1-ї особи множини помилково додають закінчення -те, наприклад: ходімте. Якщо російською мовою, де нема форми наказового способу 1-ї особи множини, таке закінчення - потрібне (пор. идёмте), щоб надати фразі тону заклику чи прохання, то українською мовою в цьому нема ніякої потреби: ходімо, спечімо, виконаймо, заспіваймо.
1-ї та 3-ї особи однини й 3-ї особи множини наказового способу нема ні в українській, ні в російській мовах, через те, щоб надати реченню тону наказу, прохання чи побажання, користуються описовою формою, додаючи до дієслова теперішнього часу частки хай або нехай: «Нехай я заплачу, нехай свою Україну я ще раз побачу!» (Т. Шевченко); «Хай чабан, - усі гукнули, - за отамана буде!» (П. Тичина); «Хай вони виздихають йому до ночі» (М. Коцюбинський).
Слід зазначити, що частка хай інколи поєднується й з 2-ю особою однини дієслова, коли акцентується на побажанні, а не йдеться про наказ: «Хай колись навчишся» (Панас Мирний); «Хай же ти, молодший, будеш брехати...» (Панас Мирний); «Хай ти скиснеш!» (із живих уст).
Замість описової форми для 3-ї особи однини наказового способу з частками хай, нехай, можна вживати форми наказового способу 2-ї особи однини, що надає реченню дійовішого характеру: «Про мене хоч вовк траву їж» (приповідка), замість - «хай вовк траву їсть»; «Яка штучка! І нe думай ніхто її зачепити» (з живих уст), замість - «хай ніхто не думає».
[ред.] Віддієслівні іменники, дієслівні словосполуки
Візьмімо фразу з газети: «3авдання ліквідації будь-яких порушень статутів і настанов, рішучого зміцнення дисципліни вимагають докорінного поліпшення контролю за діяльністю підлеглих, розумного використання дисциплінарних прав, усунення помилок в роботі». Усі слова в цій фразі - українські, а разом із тим звучить вона не по-українському. Чому? Тому що її переобтяжено віддієслівними іменниками: порушення, зміцнення, поліпшення, використання, усунення. Таке нагромадження їх з одноманітними закінченнями порушує мелодійність звучання монотонним «няканням», ускладнює фразу - аж стає важко зрозуміти її зміст.
Українська мова в побудові речення надає переваги дієслову в неозначеній формі й різних особових формах, а також дієприслівнику над віддієслівним іменником. Ідучи за цією вимогою, треба було наведену вище фразу скомпонувати так: «3авдання ліквідувати будь-які порушення статутів і настанов та рішуче зміцнити дисципліну вимагають докорінно поліпшити контроль за діяльністю підлеглих, розумно використoвувати дисциплінарні права, переборювати помилки в роботі». 3 п'ятьох віддієслівних іменників залишився тільки один, конче потрібний, - порушення, вся фраза від того полегшала, стала простішою, приступнішою.
Візьмімо ще одну фразу з газетної статті: «Всі чесні французи вимагають від уряду вжиття рішучих заходів...» - де так і просться поставити замість віддієслівного іменника дієслово в неозначеній формі - «вжити рішучих заходів».
На жаль, про цю особливість української мови забувають інколи деякі сучасні письменники й пишуть: «Він щодня вчився гри на скрипці», замість - учився грати; «Для нього стало обов'язком додержання всіх правил гуртожитку», замість - додержуватися всіх правил; «Головний клопіт слуги - це запевнення свого пана, що тому без нього ніяк не обійтися», замість - запевняти свого пана.
Наведімо ще фразу з наукової праці: «Тут ми бачимо вимирання окремих тваринних видів без залишення нащадків», - де можна було висловитись простіше, ясніше й природніше по-українському: «бачимо, що вимирають тваринні різновиди, не залишаючи нащадків».
Дехто помилково гадає, що перший варіант фрази, обтяжений віддієслівними іменниками, є зразок наукового стилю, тимчасом як другий, із дієсловом дієприслівником, - це стиль популярної брошури. За цим хибним стилем часто проступає звичайнісіньке невміння чітко й ясно висловити свою думку й незнання всіх широких можливостей української мови. Фактично тут ідеться не про науковість вислову, а про ті канцеляризми, яких притягли з дореволюційної ще бюрократично-канцелярської практики й досі не можуть їх позбутись. Хіба ми применшимо науковість викладу, якщо в фразі: «При користуванні фразеологізмами слід наперед визначити їх значення» напишемо: «Користуючись фразеологізмами, слід наперед визначити їхнє значення»? Аж ніяк! Так само, коли фразу «При вимовлянні цих звуків треба кінчик язика притулити до піднебіння» ми переробимо, замінивши віддієслівний іменник дієприслівником: «Вимовляючи ці звуки, треба кінчик язика притулити до піднебіння», - то не порушимо наукового характеру фрази, а лиш надамо їй природного українського звучання.
З цього, звісно, не слід робити хибних висновків, ніби віддієслівних іменників треба скрізь уникати. Вони є в українській мові, без них годі обійтись. Вони звичайно виконують у реченнях функцію підмета або додатка: «Заучування слів дисциплінує пам'ять» (О. Ільченко); «Вона наче шукала виправдання для того, чого їй не хотілось робити» (Ю. Смолич).
Іноді між дієсловом і віддієслівним іменником є деяка значеннєва різниця, наприклад: «Я не люблю заучувати» і «Я не люблю заучування». Друга фраза має далеко ширше поняття, бо в ній мовиться про те, що людині взагалі не подобається, коли щось завчають, тимчасом як у першій фразі йдеться лише про те, що їй самій не подобається заучувати.
[ред.] Дієслівні форми на -но, -то й пасивні дієприкметники
«Ці кадри фільму зняті в павільйоні»; «Передплата на газети та журнали продовжeнa ще на місяць»; «Ці слова сказані не про вас». У всіх цих фразах дано правильні українські слова, одначе фрази звучать по-українському негаразд. А це тому, що функцію присудка в цих фразах виконують пасивні дієприкметники: зняті, продовжeнa, сказані.
Одною з синтаксичних особливостей української мови, що відрізняє її від близьких і далеких мов, є широке вживання дієслівних форм на -но, -то в ролі присудка. Візьмімо, наприклад, широко відому народну пісню:
Ой у полі жито Копитами збито, Під білою береэою Коэаченька вбито. Ой убито, вбито, Затягнено в жито, Червоною китайкою Личенько накрито.
У всіх цих сурядних реченнях нема підмета, а в функції присудка виступають дієслівні безособові форми на -но, -то: збито, вбито, затягнено, накрито.
Такі форми на -но, -то є й у російській мові (наприклад: «Сказано - сделано»), але там вони далеко рідше вживаються, як в українській. Натомість російська мова широко користується пасивними дієприкметниками в ролі присудків: «Эти кадры сняты в павильоне»; «Подписка на газеты и журналы продлена ещё на месяц»; «Эти слова сказаны не о вас». Якби в наведених на початку фразах замість пасивних дієприкметників зняті, продовжена, сказані стояли дієслівні безособові форми на -но, -то, ці фрази зазвучали б цілком по-українському: «Ці кадри знято в павільйоні», «Передплату газет і журналів продовжено ще на місяць», «Ці слова сказано не про вас».
Хибно було б думати, що пасивні дієприкметники українській мові - невластиві, вони широко вживаються в ролі означення, наприклад: «3няті в павільйоні кадри були дуже вдалі»; «Продовжена на місяць передплата дала багато нових передплатників», «Сказані не про вас слова були образливі». У цих реченнях дієприкметники зняті, продовжена, сказані виступають із функцією означення, а не присудків, якими є слова були вдалі, дала, були образливі. Пасивні дієприкметники бyвaють і присудками в реченні, але складеними, де, кpiм них, є особова форма дієслова бути (або наявність її можна припускати): «Я був дуже вражений твоїм учинком»; «Ти ж бо - такий мандрований!» (є мандрований), «Цей глечик - уже розбитий» (є розбитий).
[ред.] Числові особливості дієслова-присудка
Дієслово-присудок звичайно узгоджується в числі з підметом речення: якщо підмет стоїть в однині, то й дієслово-присудок також виступає в однині («Посадила стара мати три ясені в полі». - Т. Шевченко); а множина підмета зумовлює й множину дієслова-присудка («На чужину з України брати розійшлися». - Т. Шевченко).
Проте бувають випадки, коли дієслово-присудок стоїть в іншому числі, ніж підмет: «Був собі дід та баба» (казка). Здавалось би, що за наявності в цьому реченні двох підметів - дід та баба - дієслово-присудок слід було б поставити в множині, але якщо дієслово - присудок стоїть перед двома або кількома підметами, а перший підмет стоїть в однині, то й дієслово стоятиме теж в однині: «Був собі котик та півник» (казка).
Дієслово-присудок виступає в однині також тоді, коли підмет має при собі додаток, що становить із підметом одну підметову групу речення й пов'язується з ним прийменником з: «Гарматний відгомін з першим громом мішався раз у раз в одних розкатів жмут» (М. Бажан).
Дієслово-присудок буде в однині й тоді, коли за підмет правлять збірні слова - більшість, меншість, частина, ряд, кілька, багато, чимало, група, низка, решта, половина та інші, поєднані з залежними від них іменниками (прикметниками) в родовому відмінку: «Більшість присутніх пристала на цю пропозицію»; «Кілька відер води бухнуло на вогонь» (М. Коцюбинський).
Якщо підмет складається з числівника два, три, чотири й іменника, а в реченні мовиться про спільну дію, дієслово-присудок слід ставити в однині: «Летить чотири утиці» (Б. Грінченко); «На полу лежало три чоловіки» (Панас Мирний). Якщо в реченні треба підкреслити, що особи, які складають підмет із числівником, діють кожна окремо, дієслово-присудок годиться ставити в множині: «Не вертаються три брати, по світу блукають» (Т. Шевченко).
Якщо підметом є складений числівник, де останнє слово - один, дієслово-присудок може стояти в однині в чоловічому роді або в безособовій формі на -ло: «31 солдат вийшов з оточення», «Вийшло з оточення 31 солдат».
Якщо перед таким підметом є означення в множині (усі, наші й под.), присудок має форму множини: «Усі двадцять один учасник конкурсу вийшли на змагання».
[ред.] Дієслова, що керують іменниками в певних відмінках
Переважна більшість дієслів керує іменниками в якомусь певному відмінку. Таке саме правило є й у російській мові, але відмінки керованих іменників не завжди збігаються при аналогічних дієсловах з українськими. Наприклад, дієслово дякувати керує іменником чи займенником у давальному відмінку: дякую батькові, дякуємо тобі, - тимчасом як відповідне російське благодарить вимагає знахідного відмінка: благодарю отца, благодарим тебя, дієслово зрадити керує іменником чи займенником у знахідному відмінку: зрадив мене, зрадив своє слово, а російське изменить - у давальному відмінку: изменил мне, изменил своему слову.
Розгляньмо, як саме керують дієслова іменниками в певних відмінках.
З іменниками в родовому відмінку стоять дієслова: вживати [Пишемо вживати й уживати, вчити й учити залежно від того, на голосну чи приголосну кінчається попереднє слово (закон чергування).] («Горілки не вживав так, щоб через край». - Г. Квітка-Основ'яненко), вчити, вчитися, навчати, навчатися («Нічого було робити, - треба Кириликові вчити сестер грамоти». - Панас Мирний; «Малих діток доглядала, звичаю навчала». - Т. Шевченко); глядіти, доглядати («Гляди, як ока в голові». - М. Номис); грати, гуляти - з прийменником у (в) («Діти бігають, гуляють у ціці-баби, в хрещика». - Б. Грінченко; «Будемо грати в свого козиря». - Б. Грінченко), завдавати («Не завдавай мені сорому при чужих людях». - І. Нечуй-Левицький), заживати («Будуть до тебе козаки заїжджати, будуть у тебе хліба-солі заживати». - Народна пісня), запобігати («Не хочуть у вельможних панів ласки запобігати». - П. Куліш), зазнавати, зазнати («Не зазнала розкошоньки, вже й літа минають». - Народна пісня), пильнувати («Бабуся пильнує малої». - Марко Вовчок), послухати, послухатися («Послухали доброї поради високошановного народолюбця». - Б. Грінченко).
Частина дієслів керує залежним словом у родовому відмінку без прийменника або в знахідному відмінку з прийменником на: сподіватися («Панночки сподіваємось». - Марко Вовчок; «Сподівався дід на бабин обід». - Приповідка), чекати («...хірург Богдановський присів край вікна, чекаючи на початок роботи». - О. Довженко; «Скільки він мріяв про цей момент, скільки чекав цієї хвилини». - Ю. Смолич; «Я чекаю на тебе при каганці і співаю». - В. Стефаник). Дієслова ждати, дожидати керують іменником у знахідному відмінку без прийменника на: «У Підпари Гафійку ждала цілоденна робота» (М. Коцюбинський).
3 іменниками в давальному відмінку стоять дієслова: боліти («Чужий біль нікому не болить». - М. Номис); це дієслово може вимагати й знахідного відмінка («Мене ж болить її відвічнеє страждання». - І. Франко), а також виступати з прийменником у (в) та іменником у родовому відмінку («Що у вас болить? - ластівкою припадає вона коло недужої». - М. Коцюбинський), вибачати («Подорожньому і Бог вибачає». - М. Номис), прощати («Скажіть їм, щоб простили мені, бурлаці, за мою смерть на чужині». - І. Нечуй-Левицький), дякувати («Дякую тобі, Іване, - промовила вона». - І. Франко), віддячити (оддячити) («Соломія усе старалась оддячити циганам за рятунок і захист». - М. Коцюбинський).
З іменниками чи займенниками в знахідному відмінку стоять дієслова: зрадити («Зрадив мене милий». - Народна пісня), опанувати («І пустиню опанують веселії села». - Т. Шевченко), радити, порадити («Де то моя Катерина, моя чорноброва! Вона мене все радила і тепер порадить». - Т. Шевченко; «Порадь мене, дівчинонько, як рідная мати». - Народна пісня). Тепер при дієслові радити (порадити) ставлять іменник і в давальному відмінку («Горький, Чехов, Франко, Коцюбинський завжди радили молодим авторам учитися, наполегливо поліпшувати свою письменницьку техніку». - «Літературна газета»).
З іменниками в знахідному відмінку й прийменником за стоять дієслова, якщо вони вказують на виконання функції чогось чи когось: бути («Ще й на весіллі в його дочки за дружку була». - І. Нечуй-Левицький), стати («Він мені за дитину рідну став». - Марко Вовчок), правити («Скриня моя за стіл править». - Ганна Барвінок), мати («Мене його батько не хоче за невістку мати». - Панас Мирний), вважати («Жаль тобі того, кого за ворога вважаєш». - Леся Українка; «Лаврін уже вважав себе за господаря». - І. Нечуй-Левицький). Дієслово вважати зрідка може стояти без прийменника за, тоді воно керує залежним словом в орудному відмінку («Та полювання він забавою вважав, рибальство - справою, священнодійством навіть». - М. Рильський).
Згадані дієслова бути, стати, правити, мати з іншим значенням, ніж у наведених реченнях, стоять без прийменника за й керують іменниками в інших відмінках: «А Ганна була, як і вона, удова, мала собі дочку-одиначку» (Марко Вовчок); «Юрко став паном, змінив своє ймення й назвав себе Юрушем» (І. Нечуй-Левицький); «А може, й сам на небесі смієшся, батечку, над нами та, може, радишся з панами, як править миром?» (Т. Шевченко).
3 іменниками в знахідному відмінку й прийменником на стоять дієслова: бачити (бачити на власні очі, а не власними очима!) («А сам Наум таку колись пригоду на власні очі бачив». - М. Рильський), чути (чути на власні вуха), грати («Та й найняла козаченька на скрипочку грати». - Народна пісня), проте в сучасній літературній мові дієслово грати керує місцевим відмінком іменника з прийменником на: грати на скрипці (на роялі, на бандурі), заздрити, заздритися («На велику худобу батьківську її заздрились». - Б. Грінченко), змилосердитися («Поки прут знайшов та відсердивсь, та на свою миленьку змилосердивсь». - Б. Грінченко), плакатися («Не плачся на моє горе». - Марко Вовчок), розстаратися («Як потягнувся на юшку, то розстарайся й на петрушку». - Б. Грінченко), слабувати («Слабує на очі». - Б. Грінченко), хворіти («...деякі пухлини, на які хворіють люди, - теж вірусного походження». - «Наука і життя» ) .
3 іменниками в орудному відмінку стоять дієслова: братися, узятися в значенні «перетворюватися на щось, укриватися чимось» («Тільки внизу, коло каменя бралась живими миготливими зморшками вода». - І. Багмут; «Ладозьке озеро бралося кригою». - Ю. Смолич; «Нога в хлопця взялася синіми плямами». - О. Донченко), говорити, читати, пepeклaдaти, учити, навчати, повчати якоюсь мовою («Поучали з церковної амвони рідних братів чужою мовою». - Б. Грінченко); іноді помилково кажуть: «Я вмію читати на англійській мові, а говорити можу й на німецькій», замість: «Я вмію читати англійською мовою (або по-англійському), а говорити можу й німецькою (або по-німецькому)»; одружитися з кимось (іноді женитися), а не на комусь (Оженився з Палажчиною дочкою». - І. Нечуй-Левицький; «Софія одружилась з Ізаровим». - А. Шиян); їхати, пливти, плинути чимось, а не на чомусь («Їде чумак шістьма парами». - Б. Грінченко; «Комбайн велично плине шумним широким степом навпростець». - І. Муратов).
З іменниками в місцевому відмінку й прийменниками по, на, в стоять дієслова: знати, пiзнaти («3нати пана по халявах».- Прислів'я; «Пізнати ворону пo пір'ю». - Прислів'я), розумітися, знатися на чомусь («Теля не знається на пирогах». - Прислів'я; «На рибі теж розумітися треба», - Ю. Збанацький), кохатися в чомусь («У химерному кохатися, видумки сплітати». - Б. Грінченко), вибачати на слові («Вибачайте, люди добрі, на цім слові». - Марко Вовчок); бути певним із прийменником на («Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, моя сиза голубко». - Марко Вовчок), із прийменником у (в) («Згорда поглядають вони довкола, певні в своїх силах». - М. Коцюбинський) або без прийменника, але з родовим відмінком («Одначе чужинець і сам не був певний правильності того, що говорить». - О. Досвітній).
[ред.] ЗАУВАЖЕННЯ ДО НИЗКИ ДІЄСЛІВ
[ред.] Взяти (узяти) себе в руки, опанувати себе, запанувати над собою
«Незнайомець узяв себе в руки й, намагаючись бути спокійним, казав далі...» - читаємо в сучасному оповіданні. Але по-українському можна взяти в руки щось або когось, тільки не себе: «Ну, - гукнув Бертольд, - то байка! Я візьму співців тих в руки!» (Леся Українка). Коли доводиться сказати по-українському відповідно до російських висловів "взять себя в руки", "овладеть собой", то треба вдаватись до таких українських висловів: "опанувати себе", "запанувати над собою"(Словник за редакцією А. Кримського).
[ред.] Вибачатися, прощати, дарувати, перепрошувати
Люди, що не дбають за культуру власної мови, часто помилково кажуть: «Я вибачаюся». Так сказати не можна, бо частка -ся означає себе, отже, виходить, що людина вибачає саму себе, тимчасом як уважає, що завинила чи помилилась перед кимось. Треба казати: вибачте мені, пробачте мені, простіть мені, даруйте мені або я перепрошую. Цей останній зворот - характерний для подільського, волинського та інших південно-західних говорів, де він поширився підо впливом польської мови.
Так само не можна казати: «3а ці слова треба вибачатись», - а слід: «треба попросити вибачення» або «треба перепросити».
[ред.] Виручити (виручати), визволити, вирятувати, допомогти, виторгувати
Дієслову «виручати» та іменникові «виручка» надають часом невластивого українській мові значення, наприклад: «Від продажу огірків та картоплі наш колгосп виручив багато грошей»; «Середньоденна виручка підвищилась на 50 %».
Слова «виручати», «виручити», «виручання», «виручка» мають в українській мові те саме значення, що й їхні і синоніми «визволяти», «визволити», «врятувати», «допомогти», «визволення», «пoрятунок», «допомога», «підмога», цебто - «виводити, вивести (виведення) зі скрутного чи небезпечного становища», «ставати (стати) комусь у пригоді», «позбавляти лиха, неволі», наприклад: «Друга вмієм виручать - друга будем виручать» (П. Усенко); «Вийди, доле, із води, визвoль мене, серденько, із біди» (народна пісня); «Справа стала так, що треба пoрятувати людину» (М. Коцюбинський); «Суховій хотів знищити сад, а ми всі, школярі, кинулись на порятунок» (0. Донченко); «Не журись, у разі чого, люди прийдуть нам на допомогу» (з живих уст); «Чубенківці пішли в атаку і з'єдналися з підмогою» (Ю. Яновський).
Коли йдеться про торговельні справи, за гроші, що одержали від продажу чогось, то тут слова «виручати», «виручка» не підходять, і треба шукати інших слів, які є в нашій художній літературі й у живому народному мовленні. Це такі слова: «втoргувати», «втoрговані гроші», «витoрг». Наведемо приклади: «Втoргувала, серденько, п'ятака» (Т. Шевченко) ; «Оце три карбованці - й усі втoрговані за квіти гроші» (з живих уст); «...не так тим витoргом, мабуть, як тим, що всі його горнята отак малиново гудуть» (Л. Костенко).
Отож, у перших фразах треба було сказати: «наш колгосп уторгував багато грошей», «виторг підвищився».
[ред.] Висікти, витесати, вирізьбити
«Холодне, мов висічене з каменю, обличчя дивилось на мене», - читаємо в оповіданні сучасного письменника й спиняємось думкою над словом висічене. Адже висікати чи сікти означає «рубати гострим знаряддям» чи «шмагати різками»: «Як зачав сікти мечем, - висік триста п'ятдесят чоловік мечем» (Б. Грінченко); «Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці: на печі печуть, а на лавці січуть» (М. Номис). Із фрази бачимо, що письменник хотів сказати інше, але забув про слова витесати, витесаний, коли мовиться про щось, зроблене з каменю («Стояв, неначе витесаний з білого каміння». - І. Нечуй-Левицький), вирізьбити, вирізьблений, коли мають на оці матеріал із дерева, кості тощо («Там такі штучки різьбив на верстаті, що хоч на виставку». - Ю. Яновський).
Отож, у наведеній на початку фразі треба було написати: «мов витесане з каменю обличчя».
[ред.] Відкривати, відчиняти, розгортати
Часто слова відкривати й відчиняти вважають за синоніми, ніби вони означають одне й те ж, і кажуть: «Відкрий вікно» - замість «відчини вікно» або навпаки: «На нашій вулиці відчинили нову крамницю» - замість правильного:«відкрили нову крамницю». Українською мовою відчиняти можна двері, вікна, браму, ворота, кватирку, цебто те, що потребує певного фізичного зусилля рук людини («Хто торка, тому відчинять». - М. Номис). Якщо йдеться про початок функціонування певного закладу, виявлення властивостей або про те, що стає (стало) відомим для всіх, то слід казати відкривати, відкрити: «Переможці торішніх змагань відкривають спартакіаду» (І. Багмут); «Немов заслона впала і відкрила натури дивні краснії дари» (Леся Українка); «В океані рідного народу відкривай духовні острови» (В. Симоненко); «Щодесять хвилин хіміки планети відкривають, синтезують, одержують хімічну речовину» («Наука і суспільство»).
Отже, правильно буде сказати: «На нашій вулиці відкрито нову крамницю, яку відчиняють щодня о восьмій годині ранку».
Відповідно до цього користуємось і дієсловами зачиняти, закривати: «Зачини вікно, бо буде протяг»; «Kiнотеатp зaкpитo на ремонт»; «3агальні збори закрито після прикінцевого слова доповідача».
Коли мовиться про книжку або зошит, то треба казати: розгорнути, а не розкрити, згорнути, а не закрити: «Я розгорнула книжку і прочитала епіграф» (Леся Українка); «Книжку згорнув, сховав у свою шаховку» (Б. Грінченко).
[ред.] Відпускати, пускати, видавати, продавати
«Тепер я вашу зброю всю у закладі лишаю, а вас додому відпущу» - читаємо ми в Лесі Українки й розуміємо, що йдеться тут про те, щоб пустити людей на волю, а не тримати їх у полоні. Ну, а як зрозуміти напис на коморі: «Відпуск товарів провадиться з 8 години ранку до 6 години вечора»? Це - явна калька з російського вислову отпуск товаров. По-українському треба написати: крам видається або видача краму.
Похідним іменником від дієслова відпускати є відпустка, а не відпуск, наприклад: «Треба брати відпустку на місяць і десь відпочити» (І. Ле).
Дієслово відпускати може означати ще «зменшувати тиск, послаблювати»: «Оце наївся, треба й очкур відпустити» (Б. Грінченко); це ж дієслово й похідні від нього, зокрема іменник відпуск, трапляються в технічній термінологіі: відпускати болт, відпускати сталь, попускати гальмо, відпуск деталей (російсько-український технічний словник).
[ред.] Відрізняти й розрізняти
Ці слова часто плутають і ставлять їх одне замість другого: «Через короткозорість він не може відрізнити літери Н від П»; «Ніч була така темна, що не можна було розрізнити неба від землі».
Значення дієслів відрізняти й розрізняти - дуже близькі, але між ними є певна різниця: відрізняють ті речі й поняття, що дуже далекі одне від одного: «Мова відрізняє людей від інших звірів» (Б. Грінченко); «Тим часом хмара насунулась і так стемніло, що води від землі не відрізниш» (0. Донченко); крім того, дієслово відрізняти означає «відокремлювати частину від цілого»: «Я роблю й маю право на своє добро. Одрізніть нас» (І. Нечуй-Левицький). А розрізняти - це значить«бачити або знаходити відмінність між речами й поняттями, дуже близькими своєю природою»: «Не може розрізнити, що говорять: стілько було сміху» (Ганна Барвінок); «Надворі панувала така темінь, що годі було предмети розрізнити» (0. Кобилянська); крім того, дієслово розрізняти має ще значення «розлучати, розділяти»: «Треба розрізнити парубка та дівку» (Б. Грінченко ).
З цього випливає, що в наведених на початку фразах треба було написати: «Не може розрізнити літер»; «Не можна було відрізнити небо від землі».
[ред.] Відчитати чи вичитати?
В одному оповіданні для дітей є така фраза: «Карапузи вирішили відчитати Машу й добре присоромити». Ні, треба не відчитувати Машу, а - вичитати або прочитати Маші. Ганити когось, дорікати комусь або читати комусь нотацію, цебто по-російському отчитивать, отчитать, буде по-українському вичитувати, вичитати комусь (а не когось!): «Батько вичитав їй за поламану квітку» (Словник за редакцією А. Кримського), - або прочитувати, прочитати: «Добру молитву прочитали їй за брехні» (Словник за редакцією А. Кримського).
===Включати, умикати, виключати, вимикати, поставити, унести, пустити===
«Треба включити електрику»; «Виключи струм», - кажуть неправильно, забуваючи, що по-українському слід казати: умикнути (увімкнути), умикати електрику, вимикати струм. Від цих дієслів походять і українські технічні терміни: умикач (по-російському включатель) і вимикач (по-російському выключатель). Аналогічно помилково кажуть: «Пропонується включити до порядку денного три питання», - замість «поставити (або внести) до порядку денного». Так само неправильно - «У роботу включили всі існуючі aґpeґaти», - замість «пустили всі наявні aґpeґaти» .
[ред.] Говорити й казати
Чи дієслова "говорити" й "казати" є абсолютні синоніми, як багато хто гадає, чи між ними є якась різниця? Як буде краще: «Я говорю, що прийду» чи «Я кажу, що прийду»; «Він говорив знехотя» чи «Він казав знехотя»? Часто в поточному мовленні не помічають між ними ніякої різниці, ба навіть надають перевагу слову "говорити", вважаючи, що воно в усіх випадках може замінити дієслова "казати", "мовити", як це бачимо з таких речень, узятих із сучасної художньої літератури: «А могло ж і сюди дістати! - схвильовано говорить полевод»; «Уже зарікався сюди ходити, - говорить він»; «Кривуля говорив йому: - Все в тебе добре».
Не кажучи вже про те, що надуживання дієсловом "говорити" надає прикрої одноманітності стилю всього тексту, ми можемо побачити й певну відмінність між цими словами, якщо вдамось до нашої класики й фольклору: «Стара, кажуть, стала» (Т. Шевченко);«Скачи, враже, як пан каже» (приказка); «Ой казала мені мати ще й приказувала, щоб я хлопців у садочок не принаджувала» (народна пісня); «Кажуть люди, кажуть, що я - файна дівка» (народна пісня). У всіх прикладах ми натрапляємо тільки на форми від дієслова "казати"; але поряд бачимо й приклади з дієсловом "говорити": «Говорить, як у рот кладе» (приказка); «Такий розбитний, що й по-німецькому говорить» (із живих уст).
3 наведених прикладів випливає, що в класичній літературі й народному мовленні є нахил (за деякими винятками) ставити слово "казати" там, де є пряма мова або передається зміст повідомленого, висловленого: «щоб я хлопців у садочок не принаджувала», «що я - файна дівка» тощо; навпаки, там, де мовиться не про зміст, а про спосіб чи якість висловлювання, треба ставити дієслово "говорити": «уміння говорити ясно й просто», «по-німецькому говорить».
Близьким за значенням до дієслова "казати" є "мовити": «Казала б, та уста не мовлять» (Ганна Барвінок), - а дієслово "говорити", коли воно стоїть із прийменником "з" і керує іменником в орудному відмінку, має своїм синонімом дієслово "розмовляти": «Старі люди про старе говорять» (прислів'я); «Ой у полі могила з вітром говорила» (Т. Шевченко); «Антін бачив перед очима те, про що говорив» (М. Коцюбинський) .
Із цього можна зробити висновок, що аж ніяк не слід звужувати наші лексичні можливості й послугуватися скрізь тільки дієсловом "говорити".
[ред.] Домовлятися й умовлятися
Останнім часом із нашої усної й писемної мови майже зникло дієслово "вмовлятись", поступившися скрізь перед дієсловом "домовлятися": «Я домовлюся з лектором про початок лекції»; «Вони домовлялися про нову зустріч».
Дієслово "вмовлятись" означає «говорити з кимось, виставляючи якусь умову»: «Дід з чортом, умовлячись, пішли поруч, як товариші» (0. Стороженко); «То було не те місце, про яке ми вмовлялися» (Ю. Яновський), - а дієслово "домовлятись" означає «закінчувати процес умовляння, довершувати всі вимоги умови»: «Тільки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала» (Т. Шевченко); «Домовся з ним про все, щоб не було нікому кривди» (з живих уст).
Не треба забувати й про інші синоніми цих дієслів: "годúтися", що є синонімом до "вмовлятися" («Годись на рік». - Марко Вовчок), "єднати", що є відповідником російського "рядить" («Чого в'янеш, моя доню? - стара не спитала, за сивого, багатого тихенько єднала». - Т. Шевченко), "договоритися", що є тотожним дієслову "домовитися" («Договорилась вона так, щоб мені очі зав'язати, і вона мене вела». - Казка).
Отож, у перших двох фразах треба було написати дієслово "вмовитися": «Я вмовлюся», «Вони вмовлялися».
[ред.] Дорівнювати й рівнятися
«Два та один рівняється трьом», - помилково кажуть інколи, забуваючи, що дієслово "рівнятись" має в українській мові інше значення, ніж те, що йому в цій фразі надають. "Рівнятися" - значить «уподібнюватися, триматись одної лінії в ряді»: «Ні, Мессіє, я не рівняюся до тебе, ні!» (Леся Українка); «Рівняйся на правофлангового!» (військова команда). Дієслово "дорівнювати" означає «бути рівнозначним, становити щось»: «Дія дорівнює протидії» (фізичне явище). Отож, у наведеній помилковій фразі треба було написати: «Один та два дорівнює трьом».
[ред.] Жити-бути, жити собі, жити-поживати
«Жив-був дід та баба», - чуємо початок казки в радіопередачах, а то читаємо і в дитячих книжках. Але такий вислів є характернішим для російських народних казок: «Жил-был старик со старухой»; українська народна казка з діда-прадіда починалась висловом жити собі: «Жив собі дід та баба, була в них курочка ряба» (казка) або жити-пoживати: «Жив-поживав козак заможний Клим» (Л. Глібов).
Вислів жити-бути трапляється в художній літературі («Жила-була в гаю сорока». - Л. Глібов), але не слід заміняти ним усі інші українські народні вислови, а тим більше відкидати їх.
[ред.] Забивати, бити, збивати, зчиняти, здіймати, зняти
«У селі забили тривогу»; «В артілі забили сполох», - читаємо в сучасних оповіданнях, і нам ясно, що краще було б авторам підшукати інші дієслова замість забити, що має багато значень. Ми звикли чути його в розумінні «міцно затулити» («3абили вікна й двері»), «засмітити» («Щось забило відтулину»),«забуртувати, захарастити» («3абило снігом дорогу»), «знищити» («Ой упала Бондарівна близько перелазу: забив, забив пан Каньовський з рушниці одразу»),«пригнітити побоями» («Так забили того хлопчину-сироту, що він тепер усього боїться»). Чуємо це дієслово в переносному значенні в інших висловах: забивати баки, забити памороки.
Коли йдеться про тривогу, сполох, бучу, крик, гамір тощо, тоді більше до речі будуть дієслова: бити («Федір Гичка б'є тривогу, калатає в рейку-дзвін!..» - С. Олійник; «Часто і поспішно бив на сполох церковний дзвін». - Ю. Смолич), збити («Жінка аж під стелю, - таку бучу збила». - Казка), зчиняти («Гамір атенці зчинили, наче готовили бурю». - П. Тичина), здіймати («Публіка здіймає нетерплячий гомін». - Леся Українка), знімати («Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подія». - Марко Вовчок).
[ред.] Завóдити, накрýчувати
«Заведи годинника, щоб не спинпився», - чуємо зрідка від тих, хто забув, що по-українському дієслово заводити має інші значення, ніж те, що треба тут: «Завів його на таку кручу, що страшно й глянути вниз» (Марко Вовчок); «Завели собі деяку городину» (казка); «Без мене не знаєш, як і взяться, як і пісню завести» (0. Стороженко); «А де ж ненька старенька? Чому не заводить, не голосить по покійнику?» (І. Франко). А коли дають рух якомусь механізму, що має пружину, то тут - накручують: «До старовинного годинника підійшов він і взявсь накручувать» (переклад М. Рильського); «Шелемаха накрутив грамофон» (М. Трублаїні).
Від дієслова накручувати походить іменник нáкрут - відповідник до російського іменника завод: «накрут годинника - на 24 години».
Коли мовиться про складні механізми, що діють не через накрут пружини, дієслово накручувати не підходить; замість нього слід тоді послугуватись іншими словами, наприклад, пускати (пустити): «Пустити зразу аж три трактори» (з живих уст).
[ред.] Заживáти, гóїтися, загóїтися
Дієсловом заживати часом користуються не з його значенням: «Два поранення ніби зажили», «Рани мої зажили». Але українська класична література й народне мовлення надавали дієслову заживати іншого значення: «Зажила вона собі ще того щасливого часу слави доброї панночки» (Ганна Барвінок); «Ой не знав козак, ой не знав Супрун, як славоньки зажити» (історична дума); «Годі тобі віку мого заживати» (з живих уст).
Коли мовиться про рани й виразки, тоді треба вдаватись до дієслів гоїтися, загоюватися: «І рана гоїться ясна, пекуча, давня...» (В. Сосюра); «Рани від опіків на руках і ногах гоїлись» (В. Гжицький); «3агоїться, поки весілля скоїться» (М. Номис); «Його рана швидко загоїлась» (А. Шиян).
[ред.] Займáтися, працювáти, жити з чóгось, трудúтися чúмось, робúти щось, захóджуватися коло чóгось, узятися за щось
Відповідно до російського дієслова заниматься в нас часто кажуть займатися, вельми поширюючи значеннєвий масштаб цього слова й витискаючи ним здавна відомі українські вислови, наприклад: «займатись пасічництвом», замість пасічникувати; «займатися вчителюванням», замість учителювати; «займатися столяруванням», замість столярувати.
Основне значення дієслова займатися - «починати горіти, спалахувати»: «І в той час скирти і клуня зайнялися» (Т. Шевченко). Значення цього дієслова часом поширювали, вживаючи стосовно навчання: «Революцією я тоді не займався, проте зовсім темним не був, читав різні книжки...» (Ю. Яновський).
Є багато висловів, які можуть заміняти дієслово займатися: жити з чогось або чимось («І дід, і батько його жили з кравецтва». - З живих уст; «Він живе хліборобством». - Б. Грінченко), трудитися чимось («У нас тут усі трудяться гончарством». - Із живих уст), робити щось («Наталці треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умів хліб робити». - І. Котляревський).
Усі ці вислови, взяті з народних джерел, цілком можуть замінити оті штучні конструкції з дієсловом займатися на зразок «займатися кравецтвом», «займатися хліборобством».
Замість казати: «Брат зараз займається й не може піти в кіно», - слід: «брат зараз працює», замість: «Треба займатись самим собою», - правильніше: «треба заходитись коло самого себе» або: «треба взятися за самого себе».
[ред.] 3аказати (заказувати), замовити (замовляти)
Хоч на цих двох словах, що мають різне значення, - заказати й замовити - не випадало б помилятись людям, однак помиляються, як це чуємо часом з уст, а то й читаємо в сучасній літературі, наприклад, у такій фразі: «Вони сіли за вільний стіл і заказали собі пива й раків».
Слова заказати, заказувати означають «наказувати щось комусь» ( «Ой заказано і загадано всім козаченькам у військо йти». - М. Маркович) або «забороняти комусь щось» («Та й де той пан, що нам закаже і думать так і говорить?» -Т. Шевченко). А коли йдеться про страву чи якийсь продукт широкого вжитку, що його просять продати або зробити, тоді треба ставити слова замовити, замовляти, наприклад: «Солодка прохолода принаджувала гостей, і вони, замовивши собі каву, мостились біля вікна або сідали на веранді» (М. Коцюбинський); «3амовив оце шевцеві пошити нові чоботи» (з живих уст).
Слова замовляти, замовити трапляються ще в народних повір'ях як засіб знімати біль або лікувати хвороби: «Та не замовляйте зуби - не болять» (М. Номис), «Стара ненька говорила, що він уміє замовляти, що наслано на дитя лихими людьми» (І. Нечуй-Левицький). 3 цього видно, що в наведеній помилковій фразі треба було написати: «...замовили собі пива й раків».
[ред.] Залишати й покидати
Часто думають, що слова залишати й покидати є абсолютні синоніми, між якими нема різниці, а тому, мовляв, до них можна вдаватись довільно; ба навіть спостерігаємо, як дієслово залишати, іноді на шкоду стилю викладу, майже витиснуло покидати, яке стало траплятися в нас дуже рідко.
Візьмімо фрази з газетного повідомлення: «Радянські кораблі, залишаючи гостинні береги Куби, лишили по собі добру пам'ять», - і з уст: «Він залишив її саму з малою дитиною». Не кажучи про те, що замість слова пам 'ять у першій фразі краще було б поставити слова згадки, спогади, спомини, ми відчуваємо якусь неприродність у використанні дієсл