Житіє святого Сергія/Глава XV
ГЛАВА XV. ПЕЧАЛЬНИК РУСЬКОЇ ЗЕМЛІ (1380 – 1381)
<< ГЛАВА XIV | ЗМІСТ | ГЛАВА XVI >>
Світ і пустельники. Сергій – печальник рідної землі. Мамаєве нашестя. Великий Князь у Троїцькій обителі. Його бесіда зі святим ігуменом. Іноки-воїни. Пророцтво святого старця. Ікона і хрест. Страх Рязанського Князя. Ранок 8 вересня 1380 року. Просфора і грамота від святого ігумена. Татарський богатир і руський схимник. Грізна битва. Молитвенна допомога Преподобного Сергія. Памятний запис Троїцького інока на 21 вересня 1380 року. Вдячний Великий Князь в обителі Живоначальної Трійці. Димитрієвська субота. Обітні монастирі. Нашестя Тохтамиша.
Радуйся, великославний Російський наш заступниче, отче Сергію!
Акафіст 1. Ікос 12
Радуйся, похвало Вітчизні твоїй.
Ікос. Мінеї
Радуйся, пособителю кріпкий всім християнським,
Радуйся, прогонителю страшний полчищам поганським.
Акафіст 2. Ікос 8
«Світ бачить в пустельниках людей непотрібних для громадянських суспільств, вважаючи, що він-то зі своєю волею, він-то зі своїм умом, він-то зі своїми шумними уставами і є єдиний благотворитель суспільств. Але світ не розуміє значення нравних сил для суспільства, не знає ні сили молитви, ні обширності зору духовного» – так говорить святитель Філарет Чернігівський. «В благочестивих пустинножителях, відрікшихся від світу, – говорить Московський святитель Філарет, – світ не думає бачити діяльних синів вітчизни і людей державних», він навіть зневажає, ненавидить їх. «Але чи справедливий світ, коли він ненавидить людей, котрі, залишаючи його на все життя, в той же час на все своє життя прирікають себе бажати йому істинного добра в неустанних молитвах, - і не лише бажати, але і самим ділом доставляти те, що бажають? Святі подвижники подвигами благочестя і чистими молитвами відводять від нього громи роздратованого неба і низводять на нього могутні і діяльні благословіння, а світ відрікається цих благодійників! Якщо б світ судив про них хоча б тільки по одним тимчасовим вигодам, і тоді він відрікався б у них своєї власної користі; бо якщо він вважає їх ні до чого не здатними, то ясно, що він не знає власних вигод».
Ці міркування двух співіменних святителів наших прекрасно йдуть до житія Преподобного Сергія: його життя ще раз засвідчило виголошену Апостолом Істину, що благочестя на все корисне є, обітницю маюче живота нинішнього і грядучого (1 Тим. 4, 8). «Відмовився Преподобний від високої честі бути ангелом Церкви Російської, - говорить один благочестивий письменник, - але чи міг він, смиренний Сергій, відмовити благоговійно ним чтимому і гаряче його любившому Архіпастирю, Митрополиту Олексію, - духовно відмовити в послухові, проводячи в ньому все іноцьке життя своє? Адже він же казав колись, що всяке слово з вуст цього Святителя він приймає, як з вуст Христових, - як же узгодити з цими словами його відречення від сана Архієрейського? Ні, Сергій і тут залишився послушний своєму духовному другу і батькові; тільки на небесах довершив він цей подвиг послуху, прийнявши горньо запропоноване йому долі, і з тих пір не переставав радіти про паству, дивно являючи своє Святительство... Час суспільних діянь є його час: коли все вже здається гине, тоді здіймається Сергій!». Думка глибока і достойна прийняття. Але і при житті своєму хіба Сергій не діяв для рідної землі і для Церкви Божої так, як в древній Русі мали дерзання і силу діяти тільки Святителі? Ніхто, як Сергій, не приймав стільки живої участі в справах Росії неустанними знаменнями свого покровительства після своєї смерті, але ніхто, як він же, і при житті і сам особисто, і через своїх учнів - ніхто так не сприяв духовному відродженню і оновленню всієї Руської землі, а через те і звільненню її від покори і рабства її диким азійським ордам. І тепер, згадуючи над його ракою все наше славне минуле, невільно вигукуєш з приснопам'ятним великим святителем Філаретом: «Браття! адже це все тут!».
Так, великий обранець Божий Сергій дарований Богом землі Руській саме в такий тяжкий час, коли татари заполонили майже всі україни її, коли міжусобиці князів доходили до кривавих побоїщ, коли ці усобиці, безправ'я, татарські насилля і грубощі тодішніх нравів грозили Руському народові повною загибеллю. З лишком півтораста літ томилась багатостраждальна Русь під тяжким ігом татарським. І ось нарешті призрів Господь Бог на благання Русі Православної - наближався час звільнення, в котрому Сергій явився істинним печальником рідної землі. «Прикладом свого святого життя, висотою свого духа він підняв упавший дух рідного народу, збудив в ньому довіру до себе, до своїх сил, вдихнув віру в поміч Божу. Своїм життям, самою можливістю такого життя Преподобний Сергій дав відчути зажуреному народові, що в ньому ще не все добре згасло і завмерло, допоміг йому поглянути у свій власний внутрішній морок і розгледіти там ще тлівші іскри того ж вогню, котрим горів сам він». І ось ми бачимо, що «народ, сто літ звиклий тремтіти від одного імені татарина, зібрався нарешті з духом, встав на поневолювачів і не тільки знайшов у собі мужність встати, але і пішов шукати татарських полчищ у відкритому степу і там повалився на ворогів незборимою стіною, поховавши їх під своїми багатотисячними кістками. Як могло це трапитись? Звідки взялись, як виховались люди, що зважились на таку справу, про яку боялись і подумати їх діди? Ми знаємо одне - що Преподобний Сергій благословив на цей подвиг головного вождя Руського ополчення, і цей молодий вождь був людиною покоління, змужнілого на очах Преподобного Сергія», під його благодатним вихованням... Ось так оповідає про це історія. Один з гордих ханів татарських, Мамай, піднявся на Русь зі своїми полчищами. Марно Великий Князь Димитрій Іоаннович намагався умилостивити його дарами і покорою - Мамай і чути не хотів про пощаду. Як не тяжко було Великому Князю після недавніх воєн з Литовцями і іншими неспокійними сусідами знову готуватись до війни, а робити було нічого: татарські полчища насувались, подібно грозовій тучі, до україн тодішньої Росії.
Готуючись виступити у похід, Великий Князь Димитрій Іоаннович визнав першим обов'язком відвідати обитель Живоначальної Трійці, щоб там поклонитись єдиному Богу, у Трійці славимому, і прийняти напутнє благословіння від Преподобного ігумена Сергія. Він запросив з собою брата, Володимира Андрійовича, всіх бувших тоді у Москві православних Князів і воєвод Руських із відбірною дружиною воїнською і після Успіннього дня виїхав з Москви. На другий день вони прибули у Троїцьку обитель. Воздавши тут своє смиренне поклоніння Господу Сил, Великий Князь сказав святому ігумену: «Ти вже знаєш, отче, яке велике горе пригнічує мене, та і не мене одного, а всіх православних: ординський князь Мамай двинув всю орду безбожних татар, і ось вони йдуть на мою вітчизну, на Руську землю, розоряти святі церкви і губити християнський народ... Помолись же, отче, щоб Бог збавив нас від цієї біди!»
Святий старець заспокоїв Великого Князя надією на Бога, і так як той спішив у зворотню путь, то просив його відслухати Божественну літургію, а по закінченні її запросив його разом з іншими Князями і воєводами вкусити хліба-солі монастирської. Великий Князь відмовився: гінці один за іншим приносили йому вісті про наближення Мамая до україн Руських.
Але любовеобильний старець вмовляв Димитрія Іоанновича вкусити хліба у нього в трапезі. «Обід цей, – говорив він, – тобі, Великий Княже, буде на користь».
Поважний гість погодився, і зраділий старець у дусі передбачення сказав йому: «Господь Бог тобі помічник, ще не приспів час тобі самому носити вінець цієї перемоги з вічним сном, але багатьом, без числа багатьом співробітникам твоїм плетуться вінці мученицькі з вічною пам'яттю».
Між тим Преподобний розпорядився приготувати освячену воду і по закінченні трапези окропив нею Великого Князя і всіх бувших з ним Князів, воєвод і христолюбивих воїнів. Спілкуючись з Великим Князем, святий старець радив йому почтити дарами і честю злочестивого Мамая. «Тобі, пане Князю, – говорив він, – належить піклуватися і кріпко стояти на своїх підданих, і душу свою за них покласти, і кров свою пролити, по образу Самого Христа, Котрий кров Свою за нас пролив. Але перше, пане, піди до них з правдою і покорою, як належить по твоєму положенню коритися ординському царю. Адже і Василій Великий задовольнив дарами нечестивого царя Ульяна, і Господь поглянув на смирення Василія і низложив нечестивого Ульяна. І Писання вчить нас, що якщо такі вороги хочуть від нас честі і слави, дамо їм, якщо хочуть злата і срібла, дамо і це, але ім'я Христове, за віру Православну нам належить душу свою покласти і кров свою пролити. І ти, пане, віддай їм честь, і злато і срібло, і Бог не попустить їм здолати нас, Він вознесе тебе, бачучи твоє смирення, і низложить їх непреклонну гординю».
– Все це я вже зробив, – відповідав йому Великий Князь, – але ворог мій піднісся ще більше.
– Якщо так, – сказав угодник Божий, – то його чекає кінцева загибель, а тебе, Великий Княже, – поміч, милість і слава від Господа. Уповаємо на Господа і на Пречисту Богородицю, що Вони не залишать тебе.
І, осіняючи схилившогося перед ним Великого Князя святим хрестом, Богоносний Сергій натхненно промовив: «Іди, пане, небоязненно! Господь допоможе тобі на безбожних ворогів!» А потім, понизивши голос, сказав тихо одному Великому Князю: «Побідиши вороги твої».
З сердечним замилуванням дослухався Великий Князь пророчому слову святого ігумена, він прослізився від душевного хвилювання і став просити собі у Преподобного особливого дара у благословіння своєму воїнству і як би в залог обіцяної йому милості Божої.
В той час в обителі Живоначальної Трійці в числі братії, подвизавшоїся під керівництвом Сергія проти ворогів невидимих, були два інока-боярина - Олександр Пересвіт, бувший боярин Брянський і Андрій Ослябя, бувший боярин Любецький. Їх мужність, хоробрість і мистецтво воїнське були ще у всіх в свіжій пам'яті: до прийняття чернецтва обидва вони славились як доблесні воїни, хоробрі богатирі і люди дуже досвідчені у військовій справі. Ось цих-то іноків-богатирів і просив собі у свої полки Великий Князь у Преподобного Сергія: він сподівався, що ці люди, що посвятили себе всеціло Богу, своєю мужністю можуть слугувати прикладом для його воїнства і тим самим сослужать йому велику службу. І Преподобний Сергій не задумався виконати прохання Великого Князя, на вірі засноване, він одразу ж звелів Пересвіту і Ослябі готуватися на діло ратне. З радістю прийняли доблесні іноки повеління свого улюбленого старця ігумена, а він наказав їм в заміну лат і шоломів одягнути на себе схими, прикрашені зображенням хреста Христового. «Ось вам, діти мої, зброя нетлінна, – говорив при цьому Преподобний, – хай буде воно вам замість шоломів і щитів бранних!» Доручаючи їх Великому Князю, святий старець сказав йому: «Ось тобі, улюблений Князю, мої зброєносці і послушники, а твої обранці!» А їм сказав: «Мир вам, улюблені мої у Христі браття! Мужайтеся, яко доблії воїни Xpистові! Приспів час вашої куплі!»
Благословивши хрестом і окропивши ще раз освяченою водою Великого Князя, своїх іноків-витязів і всю дружину князівську, Преподобний Сергій сказав Великому Князю: «Господь Бог хай буде твій помічник і заступник, Він переможе і низложить супостатів твоїх і прославить тебе!»
Зворушений до глибини душі пророчими словами старця, Великий Князь відповідав йому: «Якщо Господь і Пресвята Матір Його пошлють мені поміч проти ворога, то я побудую монастир Пресвятої Богородиці».
Є переказ, що в цей час Преподобний Сергій вручив Великому Князю ікону Господа Вседержителя, котра і донині зберігається у Московському Симоновому монастирі, поблизу якого, на Старому Симонові, поховані сподвижники Донського - Пересвіт і Ослябя. Переказ каже, що сюди принесена була ця ікона при гробі славного Пересвіта після битви Куликовської. Ікона багато прикрашена золотом, перлами і дорогим камінням. Крім Спасителя, на ній зображені Святитель Микола Чудотворець і святий Кирило Ієрусалимський, а на дверцятах кіота - Богоматір і Предтеча. На підтвердження цього переказу можна було б вказати на стародавній характер письма цієї ікони, походний створчатий кіот і багаті прикраси, прикладені, може бути, в подальшому до ікони, а також і на те, що в обителі Преподобного Сергія ще при його житті займались іконописом. Але в недавній час, саме в 1888 році, в Церковно-Археологічний Музей при Київській Духовній Академії серед інших древніх речей був пожертвуваний дерев'яний восьмиконечний хрест, довжиною близько піваршина, у срібному визолоченому окладі. На цьому окладі вчені любителі старовини розібрали такий напис: «Цим хрестом благословив Преподобний Ігумен Сергій Князя Дмитрія на погана царя Мамая і прорік: цим перемагай ворога. В літо 1380 серпня 27 дня». Якщо цей хрест є дійсно благословіння Преподобного Сергія Великому Князю Дмитрію Івановичу, то згаданий вище складень міг бути просто походною іконою Великого Князя, до котрої пізніший переказ приклав ім'я Преподобного Сергія тільки тому, що хрест був вже втрачений, а переказ про матеріальне знамення благословіння угодника Божого залишалось у пам'яті потомства.
Преподобний Сергій проводив гостей своїх до святих ворот обителі і, надавши в особі їх мир і благословіння всьому православному воїнству, відпустив їх з молитовними благими побажаннями.
По поверненні до Москви Великий Князь розповів Митрополиту Кипріану про свою подорож у Троїцьку обитель, про бесіду з великим старцем і про його передбаченні. З сердечною увагою вислухав святитель його розповідь і порадив йому берегти цю тайну у глибокому мовчанні, особливо ж слова святого старця: «Побідиш супостати твої», до тих пір, поки подія виправдає прозорливість угодника Божого і Бог благословить діло щасливим успіхом.
Між тим швидко пронеслась по лицю Руської землі чутка про те, що Великий Князь ходив до Трійці і отримав благословіння і підтримку на борню з Мамаєм від великого старця, Радонізького пустельника; світлий промінь надії блиснув у серцях Руських людей, а ті, котрі готові були стати противу Великого Князя Московського заодно з Мамаєм, похитнулись... Таким був старий Рязанський князь Олег, він вже готувався з'єднатися з Мамаєм, щоб поживитись на рахунок Московського Князя, зі сторони котрого не чекав більшого опору такому сильному ворогові, як раптом отримав звістку, що Московські сили вже переправились через Оку. Ця звістка так його засмутила, що він став дорікати своїм боярам: «Чому ви не попередили мене про це? Як ми тепер будемо зноситися з нашим другом-союзником, Литовським князем Ягайлом Ольгердовичем? Всі шляхи тепер зайняті». Бояри на це сказали йому: «Ми боялись тобі казати про це, хоча давно про це чули. Кажуть, що у вотчині Московського Князя є один інок-подвижник, звуть його Сергієм, він має від Бога дар пророцтва; кажуть, що цей інок благословив Московського Князя йти проти Мамая». Коли Олег почув про це, то дуже стривожився: «Що ж ви раніше нічого не сказали мені про це? Тоді я пішов би до Мамая назустріч і став би вмовляти його не ходити на цей раз на Москву, і не було б біди нікому тоді». Так високо ставили благословіння Преподобного Сергія навіть самі вороги Московського Князя. Благословіння такого святого старця навіть в їх очах вважалось вже достатньою запорукою перемоги Великого Князя Московського. І Олег відклав всяку думку йти на допомогу татарам проти Московських полків.
Скоро під особистим керівництвом Великого Князя Дмитрія Івановича і його брата-сподвижника Князя Серпуховського Володимира Андрійовича Руські війська досягли Куликового поля (в нинішній Тульській губернії, в Єпіфанському повіті). 8 вересня 1380 року раннього ранку вони стали у бойовий порядок між рік Дон і Непрядва, готові зустріти безбожного ворога.
В цей самий час з'являється перед Великим Князем інок Нектарій, посланий з іншими братіями від Преподобного Сергія, несучи мир і благословіння йому і всьому Христолюбивому його воїнству. Святий старець провидів духом потребу ще раз укріпити мужність Великого Князя перед самою битвою і прислав йому в благословіння Богородичну просфору і своєручну грамотку, кінець котрої зберіг для нащадків один з наших літописів. Грамотка ця, радячи Великому Князю битись мужньо за діло Боже і перебувати у безсумнівному упованні, що Бог увінчає їх діло щасливим успіхом, закінчувалась наступним висловом: «Щоб ти, пане, таки пішов, а допоможе тобі Бог і Трійця».
Великий Князь прочитав грамотку, вкусив від святої просфори і, здійнявши руки, громко промовив молитву з чина Панагії: «Велике ім'я Пресвятої Трійці! Пресвята Господиня Богородице, спаси нас! Її молитвами, Христе Боже, і за молитви святих Чудотворців Петра і Олексія і Преподобного ігумена Сергія помагай нам на супротивні сили і спаси нас!»
Швидко рознеслася по полкам звістка про посланців Сергієвих; в їх особі великий печальник Руської землі як би сам відвідав і благословив Руське воїнство, і ці відвідини в таку важливу і рішучу для всіх хвилину були настільки несподівані, наскільки ж і благочастно. Тепер і слабкі духом надихнулись мужністю, і кожен воїн, укріплений надією на молитви великого старця, безстрашно йшов на битву, готовий покласти душу свою за святу віру Православну, за свого Князя любого, за дорогу свою вітчизну.
З честю відпустив Великий Князь посланців Сергієвих і став на високому пагорбі. Перед ним стояли стрункі, неосяжні ряди військ; легким вітром розвивались численні знамена; на яркому осінньому сонці блистіли зброя і обладунки; чутні були гучні вигуки: «Боже, даруй перемогу Господарю нашому!» При думці, що багато тисяч цих хоробрих витязів падуть через кілька годин як усердні жертви любові до вітчизни, Дмитрій Іванович в умиленні преклонив коліна і, здіймаючи руки до золотого образа Спасителя, що сяяв у далечині на чорному знамені великокняжому, в останній раз гаряче молився за Християн і Росію.
Потім він сів на коня, об'їхав всі полки, надихаючи їх і називаючи воїнів «вірними товаришами і милими братами».
– Готові голови наші покласти за Xриста, і вітчизну, і за тебе, Великий Княже! – відповідали йому з усіх сторін дружини хоробрих героїв.
Озброївшись залізною палицею, Великий Князь виступив з полку вперед, щоб особисто подати приклад іншим і власною особою почати бій. «Мені належить, – казав він, – спільну з вами пити чашу, чи смерть, чи живот - єдино з вами прийму!» Але настійливі прохання всіх Руських Князів і воєвод не вдаватися без потреби в небезпеку і щадити своє дороге життя для спільної користі ледь втримали його від такого великодушного пориву. Тимчасово він підкорився їх бажанню і залишив за собою тільки спільне розпорядження ходом битви.
Настав грізний час цієї битви, котра повинна була вирішити долю тодішньої Росії. Сонце переходить шосту степінь дня (12-й час, південь); лиш невеликий простір відділяє Руські передові полки, при котрих знаходився сам Великий Князь, від незліченних полчищ татарських; вже почались невеликі сутички під началом якогось Туліна... В самий полудень обидва війська зійшлись одне навпроти одного при гирлі річки Непрядви... Раптом з татарського боку виїхав вперед богатир величезного зросту, кріпкої статі, страшного вигляду, звали його Челибей Тамир Мурза, а родом він був Печеніг. Тщеславий своєю силою, подібно древньому Голіафу, грізно потрясав він списом і визивав на двобій кого-небудь з Руських витязів... Страшно було дивитись на цього велетня, і руські думали про себе: «Ах, якщо б знайшовся хто-небудь з наших, котрий би вразив його!» І хоч було немало серед них хоробрих воїнів, але ніхто не зважувався сам, добровільно, визватись на такий подвиг.
Пройшло кілька хвилин напруженого чекання, і ось з полку Володимира Всеволодовича виступає один з Сергієвих іноків - його старанний послушник схимонах Олександр Пересвіт... Пломеніючи ревністю по вірі Христовій і любов'ю до дорогої батьківщини, він не стерпів глузування від дратівливого татарина всьому воїнству православному, виїхав вперед і, звернувшись до Великого Князя і іншим Князям, сказав: «Не засмучуйтесь цим ніскільки: великий Бог наш і велика кріпость його! Гордий татарин не мнить знайти серед нас рівного собі витязя, але я бажаю з ним перевідатися, я виходжу проти нього в ім'я Господа Сил! Готовий прийняти вінець Царства Небесного!»
Замість броні і шолома Олександр одягнутий був, по завіту свого старця ігумена Сергія, в схиму ангельського образу; на цій одежі, на чолі, на грудях і ззаду, було нашито знамення воїна Христового - Господній Хрест. Доблесний інок-воїн, виходячи на єдиноборство, окропив себе святою водою, заочно простився з батьком своїм духовним Сергієм, простився зі своїм собратом Андрієм Ослябою, з Великим Князем, з усіма вождями і воїнством православним і голосно крикнув: «Батьки і браття! Простіть мене, грішного!»
– Бог тебе простить, благословить і молитвами Сергія да поможе тобі! – було йому всезагальною відповіддю.
Всі були зворушені до сліз самозреченням інока, всі молили Бога, хай поможе йому, як раніш Давиду на Голіафа. А він, в одній схимницькій одежі, без лат і шолома, озброєний важким списом, як блискавка полетів на своєму швидкому коні проти страшного татарина... Почулись голосні вигуки з тої і другої сторони, обидва суперника зближуються, ударяють один одного важкими списками так кріпко, так громко і сильно, що, здавалось, затряслось саме місце їх битви, - і обидва богатирі пали мертвими на землю!...
Тоді-то «закипіла битва кривавая, заблискотіли мечі гострії, як блискавки, затріщали списи, полилась, – оповідає Святитель Димитрій Ростовський, – кров богатирська під сідлами, покатились шоломи золочені під ноги кінські, а за шоломами і голови богатирські...»
Не витримав і Великий Князь, він зійшов з коня великокнязівського, віддав його своєму улюбленому боярину (Михайлу Бренку), звелів йому замість себе бути під знаменом, а сам дістав бувший у нього на персях під одежою хрест з частинками Животворчого Древа, поцілував його і кинувся у битву з татарами нарівні простими воїнами...
І багато доблесних Руських воїнів полягло кістьми на полі тому. Літописи кажуть, що зі ста п'ятидесяти тисяч воїнів повернулось в Москву не більше сорока тисяч; багато воєвод теж поклали свої голови в цьому кривавому бою. Але вдвічі більше побито татар, і битва скінчилась повною поразкою полчищ Мамая і втечею його самого з поля, усіяного на багато верст трупами ординськими.
Між тим як тривала грізна битва Куликовська, в обителі Живоначальної Трійці святий ігумен Сергій зібрав всю свою братію і підносив Богу молитви сердечні за успіх великої справи. Тілом стояв він на молитві у храмі Пресвятої Трійці, а духом був на полі Куликовому; прозріваючи очима віри все, що відбулося там, він, як очевидець, повідав передстоявшій братії про поступові успіхи нашого воїнства; від часу до часу він називав павших героїв по імені, сам приносив за них заупокійні молитви і наказував те ж робити братії. Нарешті він сповістив їм повну поразку ворогів і прославив Бога, поборюючого руській зброї.
Ми маємо підставу вважати, що цим не обмежилось піклування великого печальника землі Руської в тяжку годину Мамаєва нашестя про умиротворення рідної землі. Куликовська битва настільки обезсилила Руське військо, що йому треба було дати відпочинок, а у Московського Князя, як ми вже бачили, тоді було немало ворогів і крім татар. На одному пергаментному рукописі, що зберігається в бібліотеці Троїцької Лаври, писаній саме в 1380 році, в тревожні дні боротьби з Мамаєм, залишилась наступна приписка:
«В… ночі місяця септебрія в 21 день в пяток на память апостола Кондрата по литургії почата бисть писатися... Симоновським приїздив. Во тойже день келарь поїхав на Рєзань. Во тойже день чернеця увіщали. Во тойже день Ісакій Андренков приїхав до нас. Во тойже день вість приде яко литва грядуть з агаряни... во тойже (день) придоша дві телізі со мнозем скрипіннєм в 1 час ночі».
«Вчитуючись у цей запис, - каже один дослідник старовини, - невільно помічаєш в ній нарис для пам'яті чогось такого, що здавалось автору обильними наслідками, невільно вбачаєш тісний зв'язок між уривочно наміченими подіями дня» Хто цей Симоновський? Треба думати, що не хто інший, як Симоновський настоятель, майбутній святитель Ростовський, святий Федір, племінник і учень Преподобного Сергія. Яким чином приїзд святого Федора міг визвати від'їзд келаря в Рязань?... Все діло поо записі уявляється так: святий Федір приїхав після обідні, прямо направився до Преподобного Сергія, про щось переговорив з ним. Позвали келаря, дали йому якесь доручення. Келарь поспіхом зібрався і відправився у Рязань; за ним чи з ним, здається, назад виїхав святий Федір, як показує слово приїзджав, на відміну від слова приїхав. Приїхав пізніше, вже під вечір. Ісакій Андрейков і привіз, мабуть, звістку про Литву і Агарянах; до ночі звістка ця поширилась в неясній формі і заставила злякатись «многого скрипіння» двух возів серед ночі. Отже, приїзд Симоновського настоятеля був у важливій і спішній справі, з дорученням від кого-то з Москви. Від кого ж? Великий Князь в той час стояв зі своїм переможним воїнством в Коломні, в Москві залишались його жона і Митрополит Кипріан. Дуж ймовірно, що Святитель Кипріан при звістці про рух Литовців зважився відвернути зіткнення Великого Князя, в усякому разі, з Олегом Рязанським, але, не надіючись на власний авторитет, як ще тільки що вступивший на митрополію, звернувся для цього за підтримкою великого старця Божого Преподобного Сергія за посередництво свого друга - його племінника святого Федора. І ось Преподобний Сергій той же час посилає в Рязань свого келаря. І не даремно було це посольство - літопис говорить про розкаяння Олега, хоч і ненадовго; ще сильніше переконання троїцького келаря подіяли на Рязанських бояр, і Олег, готовий перше «кому Господь Бог поможе, до того» і сам «з войовничі показати», стало бути, мавший наготові військо, тепер «відбіжа від града свого Рязані і побіжа», одинокий, «ко Ягайлу, князю Литовському». Чи можливо, щоб Олег, маючи близьку допомогу від Литви, злякався 40-тисячного залишку Московської раті, якщо і сам Донський ретельно оминав всякий привід до зіткнення, якщо одна звістка: «Литва грядуть» заставляла тоді тремтіти Москвичів? Очевидно, Олег боявся не Донського, а того враження, котре зробив келар Сергієвий в Рязані. Так ось кому зобов'язана Русь своїм спасінням і після знаменитої Куликовської битви, коли її вороги уважно слідкували за нею, готові скористатися її послабленням від великого бою з Мамаєм! І тут Преподобний Сергій явився заступником Русі, і тут він попередив страшне кровопролиття, тим більш страшне, що це було б пролиття крові рідної, братської, руської ж крові...
Так можна зробити висновок на основі вищезгаданої короткої приписки на лаврському рукописі.
Повернувшись в Москву і розпустивши по домам воїнів-переможців, Великий Князь Димитрій Іоаннович, прозваний за цю перемогу Донським, зі своїм братом і сподвижником Володимиром Андрієвичем, отримавшим прізвисько Хороброго, знову прибув в обитель Живоначальної Трійці, щоб віддати подяку сильному в бранях Господу, особисто розповісти великому старцю про Богодаровану перемогу і разом подякувати йому за теплі молитви і за поміч, яку виказали його ратники, від ангельського лика дані. Радісне було це побачення благовірного князя зі святим старцем! Преподобний зустрів його у святих ворот обителі зі святими іконами і святою водою і, осінивши його хрестом, поздоровив з перемогою. Великий Князь повідав старцю про хід битви, розповів і про геройську смерть доблесного його послушника Олександра Пересвіта, примовивши: «Якщо б, отче святий, твій послушник Пересвіт не убив татарина-богатиря, скільки б багато іспило від нього чашу смертельну! І без цього велика кількість християнського воїнства ізбита татарами, помолись про них, чесний отче!».
В буття своє на цей раз в Троїцькій обителі Великий Князь звелів співати панахиди і служити заупокійні літургії по всім убієнним на Куликовому полі. Це поминання звершується і тепер щорічно по всій Православній Росії під іменем Дмитрієвської Суботи, перед 26 числом жовтня (день Ангела Великого Князя Димитрія Іоанновича), і, звісно, установлено не без наради з Преподобним Сергієм. Може бути, тому що ніде воно так не звершується так торжественно, як в Троїцькій Сергієвій Лаврі, причому поминаються по імені всі головні подвижники цього бою, і в числі їх схимонахи Олександр Пересвіт і Андрій Ослябя.
В ці відвідини Великий Князь наділив монастир Сергієвий щедрими дарами, роздав багато милостині народу, котрий зібрався зі всіх навколишніх сіл назустріч йому, уклав для Преподобного Сергія і його братії багату трапезу, в котрій і сам приймав участь зі всіми своїми супутниками, і з радісним духом повернувся в Москву. В подальшому він виконав і обітницю свою: при пособництві Преподобного Сергія ним був побудований Строминський Успенський монастир на річці Дубенці, де першим настоятелем був учень Преподобного Сергія Савва одноокий; не забуто було і місце славної перемоги над Мамаєм - на Куликовому полі теж був побудований монастир на честь Різдва Богородиці на тому мімці, де тепер село Монастирщина. В церкві цього села і досі зберігаються як дорогоцінна святиня прості дерев'яні царські ворота, дуже невеликого розміру, за переказом, пожертвувані сюди Богоносним Сергієм.
Не встигла Руська земля оправитися від страшних втрат в Куликовську битву, як з'явився новий ворог - Тохтамиш. Розбивши Мамая і оволодівши престолом в Золотій Орді, він став вимагати собі покори від Руських Князів. Деякі прийняли його послів, але в Москву ці посли не зважились іти: татари не забули ще Куликовської поразки. Тоді Тохтамиш зважився розігнати цей страх і двинувся на Москву окольними шляхами, оминаючи зустріч з Великим Князем, котрий поспіхом збирав військо на Костромі, Переяславлі і інших містах. 23 серпня 1382 року Тохтамиш раптово з'явився під Москвою. Захисту не було - Москва пала. Новозасновані монастирі: Чудов, Симонов, Андронієв і інші – були розорені. Можайськ, Звенигород, Руза, Боровськ, Дмитров були спустошені... Преподобний Сергій на цей час відійшов з своєї обителі у Твер, куди виїхав і Митрополит Кипріан. Але ворожа рука не торкнулась пустелі Сергієвої. Тохтамиш так само скоро пішов, як і прийшов: Великий Князь заходив йому ззаду...