Житіє святого Сергія/Глава XIV
ГЛАВА XIV. ДРУГ СВЯТИТЕЛІВ (1354 – 1391)
Духовне золото і мідниці. Світильник в пустелі. Церковні смути на Сході. Святитель Олексій в Царгороді. Буря на Чорному морі. 16 серпня. Виконання обітниці. Пам'ятник зцілення Тайдулли. Мисль Святителя. «Від юності я не був золотоносцем». Пропозиція високого сану і відмова від нього. Уроки мудрості духовної. Честолюбний архімандрит. Кончина Святителя Олексія і скорботи Руської Церкви. Преподобний Діонисій Суздальський. Пророцтво Сергієве. Переписка Святителя Кіпріана з Преподобним Сергієм. Пророцтво виконується. Пимен і Кіпріан. Гнів Великого Князя. Віддалення і повернення митрополита Кіпріана.
Радуйся, смиренням возвишаємий...
Акафіст 1. Ікос 8
Радуйся, нічого на небі і на землі, лише Христа Ісуса, видіти бажавий.
Акафіст 1. Ікос 9
До цих пір ми говорили про діяння ігумена Радонізького тільки в тісному колі іноцького життя, ми бачили в ньому пустельника, великого подвижника, великого наставника іноків, тепер скажемо про нього як про служителя Церкви Христової і громадянині земної вітчизни. З благоговінням взирали ми на його іночі подвиги, з вдячною любов'ю поглянемо тепер на діяння його як православної Руської людини. І ми побачимо в ньому товариша святителів, порадника Князів, печальника всієї Руської землі. «Мудрість, – говорить один письменник, – з'єднуючись зі смиренням, утворює той духовний розум, який святі Отці називають породженням спокус, або плодом досвіду духовного». Ця дивна властивість святих подвижників привертає до них серця як простих людей, так і сильних землі; до них ідуть Князі і вельможі, ідуть і мудрі пастирі Церкви, вважаючи дя себе великою милістю Божою бесідувати з такими подвижниками і укріпляти їх у тяжкі хвилини життя, під тягарем великих трудів, утішенням їх слова благодатного. Справедливо Ісаак Сирін називає слово досвіду духовного золотом, у поті лиця здобутим, а слабке слово людського судження без досвіду - мідницям; перше, за його чудовим порівнянням, уподібнюється живій воді джерельній, а останнє - воді, на стінах намальованій!
Дорого цінували мудре слово Преподобного Сергія сучасні йому Святителі і Князі Руської землі. Його ім'я – «як священня деяке обношашеся» в устах всякого чина людей: від Великого Князя і бояр до останнього простолюдина, що жив у краях Московського князівства. В цьому відношенні пустельник Радонізький був для свого часу тим же, чим були древні Пророки, з котрими і порівнює його блаженний Єпіфаній. Готувався цьому великому світильнику Церкви і вітчизни і вищий підсвічник, але «непереложний жереб його, за прекрасним виразом Московського святителя Філарета, був - з пустелі світити престолам, а не з престола світити Церкві і Державі. Ось чому самий послух, так свято хранимий Сергієм в усіх інших випадках, не міг привести його до того, щоб розстатися з солодкою для нього пустелею».
В 1354 році Святитель Олексій був затверджений від Вселенського Патріарха Калліста у званні Митрополита Всеросійського. В тому ж році, як знають читачі, Преподобний Сергій був підвищений до сану ігумена. З цього часу тісна дружба з'єднала їх союз любові, і ця свята дружба не переривалась вже до самого гроба. Вони разом ділили і радість і горе, разом служили Церкві і рідній землі. Ледве Митрополит Олексій повернувся в новому сані з Царгороду, як його смирення потьмарилось смутами на Сході. Патріашний собор у Константинополі, уступаючи вимозі західноруських Князів, поставив деякого Романа митрополитом Західної Русі. Роман, не задовольняючись Галичиною і Волинню, почав вимагати доходів від Тверського Єпископа. Але і в Києві не прийняли Романа, а Тверьский Єпископ, не дивлячись на бажання свого Князя, не хотів мати ніяких відносин з Романом. Росія, вважаючи законним Митрополитом лише Олексія, стривожилась. Щоб покласти кінець цим смутам і тревогам, смиренний Святитель вимушений був в 1356 році знову відправитися у Царгород. Туди ж явився і Роман. Патріарх підтвердив Роману, щоб він був митрополитом тільки Литви і Волині, а Олексію дав бути Митрополитом Київським і Великої Росії. На зворотньому шляху з Царгороду блаженний Святитель зустрів нову біду. На Чорному морі піднялась страшна буря - хвилі катались як гори, і корабель кожну хвилину готовий був щезнути в страшній безодні. Усі бувші з Митрополитом відчаювались у спасінні. Святитель молився, молився ревно; він дав обітницю збудувати храм в ім'я того святого, котрого пам'ять будуть святкувати у день висадки плавців на берег. Господь почув молитву Святителя, настала тиша, і корабель благополучно пристав до берега 16 серпня. І так Святитель став тепер боржником Всемилостивому Спасителю. Накоплені за йоо відсутність справи з управління Церквою уповільнили виконання цієї обітниці.
Пройшло п'ять років. Митрополит нерідко відвідував свого пустельного друга, Преподобного Сергія, і радився з ним про все, що стосувалось церковних справ.
Під час одного з таких відвідувань Святитель сказав ігумену:
– Улюблений! Хочу просити у тебе одного благодійства і сподіваюсь, що твоя любов не відмовить мені в цьому.
– Ми всі готові служити твоїй святині, – смиренно відповідав Сергій, – ніщо тобі не заборонено в моїй обителі.
– Хочу, – продовжував Митрополит, – виконати мою давню обітницю побудувати монастир в честь нерукотворної ікони Спасителя, - і святитель розповів про те, що було з ним на Чорному морі.
– Добре діло затіяв ти, – сказав пустельножитель, – поможи тобі Господь виконати його! А чого потребуєш від сина твого - все готово для тебе.
– Уступи же мені свого улюбленого Андроніка в настоятелі для цієї обителі, – сказав тоді Митрополит.
– Твоя воля, – відповідав Сергій, і Святитель, наділивши обитель Пресвятої Трійці милостинею, тоді ж взяв з собою у Москву Преподобного Андроніка. Обитель була заснована в 1361 році на березі Яузи.
В 1365 році Святитель Олексій заснував обитель в самому Кремлі на честь чуда Архістратига Михаїла, на місці, подарованому йому татарською царицею Тайдуллою. Це був вдячний пам'ятник чуду, що звершилось над цією царицею 6 вересня. І для Чудова монастиря, за свідоцтвом Преподобного Йосипа Волоколамського, Митрополит Олексій «випросив чесних старців у Сергія», а інших взяв із інших монастирів. І ці іноки «жили іноцькі, життям духовним, так що багато приходило до них, старі і юні, і отримували користь».
Мудрі поради смиренного старця і його святе рівноангельне життя подали Святителю думку приготувати в особі Сергія достойного собі наступника першосвятительської кафедри. Відчуваючи ослаблення старечих сил своїх, він хотів вчинити за прикладом свого попередника, Митрополита Феогноста, котрий ще при житті, разом з Великим Князем, просив у Патріарха не призначати собі іншого наступника, крім нього, тобто Олексія.
І ось він викликає до себе у Москву Преподобного Сергія з його улюбленого усамітнення. Пішим йде старець ігумен до свого друга Митрополита. «До глибокої старості любив угодник Божий труди, – зауважує при цьому літописець, – і ніколи не їздив на конях, а завжди ходив пішки».
З любов'ю зустрічає Святитель пустельного гостя. Серед бесіди він раптом наказує принести золотий «парамандний» хрест, прикрашений дорогоцінними каміннями, і дарує його Сергію. Зніяковів смиренний любитель убогості. Йому й на думку не приходили такі почесті.
– Прости мене, владико святий, – говорить він з глубоким поклоном Святителю, - від юності я не був золотоносцем, а в старості тим паче бажаю в убогості перебувати.
– Знаю, – відповідає йому старець Митрополит, – знаю, що таке завжди було твоє життя, але тепер покажи послух і прийми від нас цей дар у благословіння.
Сказавши це, він своїми руками кладе на Сергія золотий хрест, «як би в знак обручення святительського сану», і говорить йому: «Відаєш чи, Преподобний, для чого я тепер призвав тебе і що хочу зробити з тобою?» «Як можу знати це, пане мій?» – скромно відповідав смиренний Сергій. «Держав я, – говорить Святитель, – Богом вручену мені митрополію, скільки Йому, Господу було це угодне, тепер виджу, що близький мій кінець, не знаю тільки дня мого закінчення. Я бажав би, доки сам живий, знайти людину, котра могла б після мене пасти стадо Христове». Тут Митрополит упом'янув, що на його місці, ймовірно, буде призначений Кіпріан, але що він зовсім не знає цієї людини і тому не може спокійно покластися на нього. «В тобі виджу я мужа, достойного правити словом істини, продовжував він. - Знаю напевно, що всі - від великодержавної до останньої людини - тебе побажають мати своїм пастирем. Тепер, попередньо, ти вшанований будеш саном Єпископа, а після виходу мого і престол мій приймеш».
Глибоко смутило смиренномудру душу Сергія така неочікувана пропозиція старця Святителя; з великим приниженням, навіть зі скорботою він став зрікатись від пропонованої йому честі: сан святительський здавався йому ношею не по силам. «Прости мені, владико святий, – говорив він, – ти хочеш покласти на мене ношу зверх міри моєї, бо хто я, грішний і худший паче всіх людей? Ні! Ти не знайдеш у мені чого шукаєш!»
Довго Святитель умовляв Сергія прийняти великий сан; він наводив йому приклади з житій святих і переконував словами Священного Письма, але все було дарма - смиренний пустельнолюбивий Сергій ніяк не міг змиритися з думкою про прийняття на себе архієрейського сану і нарешті рішуче сказав своєму другу Святителю: «Владико святий! Якщо не хочеш ти відганяти моєї вбогості від твоєї святині, то не говори більше про це моїй худості, не дозволяй і іншим змушувати мене до цього - повір, що неможливо знайти у мені того, чого бажаєш ти».
Тоді прозорливий Святитель побачив, що якщо він ще буде наполягати на своєму бажанні, то змусить Сергія удалитись в яку-небудь безвісну пустелю, і, побоюючись, щоб зовсім не сховався світильник, тихим світлом озарявший і благодатною теплотою зігрівавший його паству, змінив розмову. Утішивши старця словом батьківської любові, він відпустив його з миром у обитель.
Виповнена глибокого смирення відмова Преподобного Сергія від святительської кафедри завжди зупиняла на собі благоговійну думку писавших про його життя. Зберемо тут уроки духовної мудрості, видобуті пастирями Церкви з цього вчинку Сергієвого.
«Хто може пояснити цей священний розбрат? - розмірковує Московський святитель Філарет. – Духовний же, за словом Апостола, востязує убо вся, а сам той ні від єдиного востязується (1 Кор. 2, 15). Ми тільки знаємо від того ж Апостола, що кожному дається вияв Духу на користь (1 Кор. 12, 7): і один дар не можна перемінити на інший свавільно».
«В цій духовній боротьбі, – каже другий святитель Московський, митрополит Платон, - один намагався здобути перемогу над іншим, а цей інший старався здобути перемогу над самим собою, - і обидва залишились переможцями! - Один дав верх і торжество своєму смиренномудрію; інший, уступаючи волевиявленню Духа Божого, керуючого серцями праведників, якби возложив вінець слави на смиренного подвижника! Рідкісний випадок! Чого інші, під'юджувані честолюбством, всіма способами шукають, того всеціло відрікається і уникає праведник! Але не дозволимо собі думати, ніби Сергій в цьому випадку супротивився званню Божому. Ні, він був виповнений Святого Духу, Котрий керував його душею і схиляв її до того, чого вимагало його добродійство і користь інших».
Третій архіпастир, Херсонський архієпископ Никанор, розповівши цю історію в повчання своїм слухачам, з гіркотою вигукує: «А ми хто? Золотоносці, недостойні бути келійниками у Преподобного, і носимо ції золототкані одежі, і тяготу, і вищий обов'язок архієрейства!.. І боляче нам за наше недостоїнство, коли читаємо все це в житії Преподобного Сергія! Що ж робити? Чи бігти всім в пустелю?» – запитує проповідник-святитель. І вказавши на багатьох святих Божих, свято поживших і Богу вгодивших у високому сані і званні, серед багатства і блискучого оточення, вказав на того ж Святителя Олексія, котрий «ось теж носив золотий хрест, каміннями дорогими прикрашений», робить висновок, що не у зовнішності справа, а в смиренні, що краще всього в цьому випадку слідувати заповіді Апостола Христового Павла: кожний поступай так, як Бог йому визначив, і кожний, як Господь призвав (1 Кор. 7, 17–31). Так святий Апостол не тільки заповідує, але і велить по всім церквам.
«Великий отець наш Сергій, – каже святитель Філарет, – як би в деяку винагороду Православній Церкві за те, що не віддав їй в Єпископство самого себе, в достатку повертає під осіненням своїм синів послуху і розуму духовного, котрих потім обрання церковне призиває до Єпископства».
Щоб зрозуміти, чому Митрополит Олексій так наполегливо бажав мати Преподобного Сергія своїм спадкоємцем, треба знати, що Великий Князь Дмитрій Іоаннович був захоплений пристрастю до свого улюбленця, духовника і хранителя його великокнязівської печаті, Новоспасського архімандрита Михайла, і бажав його бачити на Московський кафедрі. Цей Михайло, або, як його прозвали, Митяй, був людина видної зовнішності, з голосною і чистою мовою, добре тлумачив силу книжну, знав всі старовинні повісті, книги і притчі і про все розмірковував красномовно. Але, щедро наділений дарами Божими, він погано розумів, що все це не його, був гордий, самовпевнений і чванькуватий.
Великий Князь не раз просив Митрополита Олексія - і сам, і через Серпухівського Князя Володимира Андрійовича, і через ближніх бояр Святителя, - щоб він благословив Митяя після себе на митрополію. Але Святитель добре знав дурні властивості Новоспасського архімандрита і казав Князю: «Митяй ще недавній монах - треба йому запастися духовним досвідом і потрудитись в монастві. Якщо дасть Бог і Святійший Патріарх із собором благословить, то хай буде, а я не можу благословити його». Якщо б не ця пристрасть Великого Князя до свого духівника, то і Святителю Олексію не було б особливої потреби так піклуватися про свого спадкоємця, тому що ще в 1376 році був висвячений за проханням Литовських Князів в сан Митрополита Кипріан, з тим щоб по смерті Олексія він став Всеросійським Митрополитом. А перед волею Патріарха благоговіли і Олексій і Сергій. Богомудрий Сергій бачив, що прийняти пропонований сан в таких обставинах означало збільшити церковні смути чи взяти на себе тяжкий тягар умиротворення цих смут; глибоке смирення старця не прийняло на себе і цього подвига. Все, що міг він взяти на себе для блага Церкви, він зробив: він переконував Великого Князя прийняти Кіпріана, виставляючи на вид шкідливі наслідки розділення Митрополії Руської. Але Великий Князь був незадоволений Кіпріаном за те, що він ще при житті Святителя Олексія, в 1376 році, дозволив собі приїхати в Москву у званні Митрополита Всеросійського, але, зрозуміло, не був тут прийнятий і повинен був від'їхати до Києва, де і жив.
12 лютого 1378 року не стало Святителя Олексія... З його кончиною починаються скорботні часи для Руської Церкви, до того скорботні і сум'ятні, що деякі оповідачі, викладаючи історію цього часу і звертаючи увагу тільки на зовнішній хід подій, без належної оцінки нравного характеру тодішніх діячів, звинувачують у користолюбстві, честолюбстві і інших людських немочах навіть таких осіб, котрі за своє святе життя Самим Богом прославлені і Церквою почитаються у лиці святих Божих... І тим вище, чище і світліше виступає в цей сум'ятний період церковного життя свята особа смиренного ігумена Радонізького, тим важливіше те служіння, його особиста участь в тодішніх подіях, що він дає безпристрасному історику вірну настанову для належної нравної оцінки осіб і подій, дає можливість обрати вірну точку зору на того чи іншого діяча і сказати слово правди, скільки безпристрасне, стільки ж і необразливе...
По смерті святителя Олексія і сам Великий Князь, і багато із знатних людей знову пропонували Преподобному Сергію прийняти святительську палицю, але Преподобний знову вказав на Кіпріана як законного Архіпастиря; а коли Великий Князь не згодився на це, то він вказав на Суздальського єпископа Діонисія як людину найбільш достойну цього сану. Але Великий Князь знову повернувся подумки до свого улюбленця - Новоспасського архімандрита, і Митяй був обраний в Митрополити. Ця горда людина не хотіла навіть соблюсти належної пристойності в своєму положенні. Ще не посвячений у сан святителя, він облачався в митрополичу мантію, носив білий клобук і золотий хрест з прикрашеним бісером парамандом, сідав на святительську кафедру і дозволяв собі піддавати покаранням не лише архімандритів, але і єпископів. Він подав було Великому Князю противну правилам того часу думку - посятити його в сан Митрополита в Москві, без участі Вселенського Патріарха. Великий Князь запросив було вже і єпископів для цієї посвяти. Але Суздальський єпископ Діонисій повстав: «Хто це вчить тебе, Господарю, змінювати церковний закон на свій розсуд? Не має бути тому, чого бажають від тебе і від нас». Так казав правдолюбний Діонисій Великому Князю, і той відмовився від свого бажання. Це дратувало честолюбного Митяя, він став вимагати від Діонисія пояснення, чому той не являвся до нього на поклон.
– Тому, – відповідав Діонисій, – що я єпископ, а ти тільки священник – не тобі судити мене.
– Та я тебе і попом не залишу! – гнівно закричав Митяй. – Я своїми руками здеру твої скрижалі!
Знаючи добре ставлення Діонисія до Преподобного Сергія і підозрюючи, що вони обоє проти нього у зговорі, Митяй пожалівся на Діонисія Великому Князю, ніби він хоче їхати у Царгород, щоб там отримати собі сан митрополита, і Князь посадив Діонисія під варту. Але Преподобний Сергій взяв свого друга на проку, і Діонисій був звільнений. Через тиждень він дійсно поїхав, спочатку до себе в Суздаль, потім - в Нижній, а звідти поїхав у Царгород, куди викликав його Вселенський Патріарх у церковних справах. Це страшно роздратувало честолюбця Митяя проти Преподобного Сергія: йому завжди здавалось, що Преподобний Сергій діє проти нього заодно з Діонисієм і що саме по пораді Сергія покійний Митрополит Олексій не захотів мати його, Митяя, своїм спадкоємцем. «Ось повернусь з Царгороду, – хвалився він, – тоді до основи розорю монастир Сергієв». Ця похвальба дійшла до смиренного подвижника. «Молю Бога, – сказав на це старець, – щоб Він не попустив Митяю розорити місце цеє і вигнати нас без вини. Митяй переможений гордістю; він грозить обителі нашій, але сам не отримає бажаного і навіть не побачить Царгороду».
Між тим у Москву їхав з Києва Митрополит Кипріан. Коли Преподобний Сергій мав випадок особисто познайомитися з цим Святителем - не можна сказати з точністю. До нас дійшли три листа Митрополита Кіпріана, написані до «преподобних ігуменів Сергія і Феодора», Симоновського, і з першого листа можна заключити, що до 1379 вони не були особисто знайомі. Лист цей писаний з дороги, з Любутська (нині село в Калужській губернії), коли Кіпріан, узнавши про кончину Святителя Олексія, уїхав до Москви. Ось цей лист. «Благословіння о Святому Дусі, улюбленим синам нашого смирення, преподобним ігуменам Сергію і Феодору. Молюся Богові, да пребуваєте в спасінні душевному з Богом даною вам братією. Наставляйте їх до шляхів спасенних (спасительних). Чую про вас і про ваше добродійство, яко мирська вся мудровання обійшли, і про єдину волю Божу піклуєтеся, і про те вельми благодарю Бога і молюся Йому, да сподобить бачити друг друга і насолодитися духовних словес. Будь вам свідомо: приїхав єсмь у Любутськ, в четвер, місяця червня 3 день (1378 р.), а їду до сина свого до Князя до Великого на Москву. Ідуже якоже колись Йосип від отця посланий до своєї братії, мир і благословіння носячи. Аще неції про мене інако віщають, аз же Святитель єсмь, а не ратний (воєнний) чоловік; благословінням іду, якоже і Господь, посилаючи учні Свої на проповідь, учаше їх, глаголячи: приймаючий вас Мене приймає. Ви же будьте готові видітися з нами, де самі погадаєте; вельми жадаю видітися з вами і утішитися духовною утіхою. А милість Божа і Святої Богородиці і моє благословіння да буде на вас!».
У відповідь на це батьківське послання Преподобні відправили було послів назустріч першосвятителю, але Великий Князь Дмитрій велів цих посланців повернути назад. З цього листа видно, що Кипріан знав про діяння Митяя, але, судячи за все, зовсім не чекав тої зустрічі, яка йому готувалась у Москві. Він був налаштований дружньо до Великого Князя і віз з собою кілька священних речей, щоб подарувати їх Князю; але з ним поступили саме «як з Йосипом»: він був схоплений якимось боярином Микифором, котрий пограбував Митрпоолита, осипав нечуваною лайкою і насмішками і напівголого, голодного запер під стражу у сиру кліть. На другий день його з безчестям випроводили зі столиці. Ображений до глубини душі Святитель 23 червня зупинився десь поблизу Москви і написав друге послання «чесному старцю ігумену Сергію і ігумену Феодору». Тут він вилив всю свою скорботу на ці несправедливості, сильно повставав проти незаконних притязань Митяя і передав відлученню всіх приймавших участь в нанесенні йому, законному Митрополиту, такого безчестя і наруги, якого, за його виразом, «не сотворилося єсть ні над єдиним Святителем, яко Руська земля стала». «Яз, – пише він, – Божим велінням і обранням великого і святого собору, і благословінням і ставленням Вселенського Патріарха поставлений єсмь Митрополит на всю Руську землю, а весь всесвіт відає (про це). І нині поїхав єсмь був з усім чистосердям і з доброхотінням до Князя Великого...» Розповів далі про те, що потерпів від Микифора, котрий обібрав догола не лише його, але і всіх бувших з ним і випроводив з города на тощих клячах, «в обротах личних», без взуття і навіть без сорочок, Святитель з гірким докором жаліється: «Тако чи не обретеся ніхтоже у Москві, добра похотіти душі Князя Великого і всій отчині його?.. А аще миряни блюдуться (бояться) Князя, занеже у них жони і діти, стяжання і багатства, і того не хочуть погубити: ви ж, іже мира відреклися єсте, і живете єдиному Богу, яко, толіку злобу видівши, промовчали єсте?.. Розтерзали б єсте одежі свої, глаголали б єсте перед царі не стидаючись; аще биша вас послухали, добро б; аще биша вас убили, і ви святі». Тут Кипріан наводить церковні правила, що загрожують анафемою «купуючим і продаючим мздою чи силою князівською святительство», а «у вас, говорить, стоїть на митрополичим місці чернець у мантії святительській і в клобуці, і перемонатка (параманд) святительська на ньому, і посох в руках. І де таке безчиння і зле діло чулося?.. Аще брат мій (св. Олексій) преставився, аз єсмь Святитель на його місці; моя є митрополія!» Він свідчиться Богом, що його совість чиста у відношенні до Великого Князя, що він завжди віддавав йому належну честь, завжди за нього молився, що і в Литві він робив все, що міг, для користі Великого Князя і Руської митрополії. А користь Церкви вимагає не розділення, а єдності митрополії. Вказавши далі на те, що ніякий Князь не має права судити єпископа, навіть і виновного, без собору і Патріарха, Святитель виголошує: «Слухай небо і земля і всі християни; що сотворили наді мною християни!.. І яз кілько сили (скільки міг) хотів єсмь, щоб злоба утишилася. То Бог відає, що любив єсмь від чистого сердця Князя Великого Димитрія, і добра мі було хотіти йому і до свого живота... Ви ж, честнії старці і ігумени, відпишіть мі наборзе (поскоріш), да угонить мене ваша грамота наборзе, що мудрствуєте (як ви думаєте)... А до Царя-града їду оборонитися Богом і святим Патріархом, і великим собором; і тии (вороги мої) на куни надіються і на фрязі (генуезців, у котрих можна було брати «куни» в борг), яз же на Бога і на свою правду...»
Не приводимо повністю цього дуже обширного послання, але і зроблених нами витримок достатньо, щоб бачити, що скорблячий Святитель не мав людей, більш Сергія і Феодора близьких по духу, перед котрими він міг би розкрити все своє горе і полегшити душу виливом скорботних почуттів. І він не помилився. З його третього послання видно, що Преподобні не залишили без відповіді його скорботної сповіді. «Єлико смирення і покора, і любов разом до святої Божої Церкви і до нашого смирення, все пізнав єсмь від слів ваших, – пише Святитель від 18 жовтня вже з Києва. – А яко повинуєтеся до нашого смирення, тако кріпіться». Тепер Кипріан вже спокійніше дивився у майбутнє, знаючи свою правоту. «Яз бо слави не шукаю, ні багатства, але митрополію свою, юже мі є передала свята Божа Церква, а смирення (миру) і єднання церковного бажаю і християнського. А хто нас не восхотіли, потім пізнають істину. А яз без зміни (неодмінно) їду до Царя-города. А перед собою вісті послав же єсмь. А ви, синове, не тужіте; моліте же Господа Бога, да сподобить нас видітися, і тоді утішимся весіллям духовним і возрадуємся». Так Святитель Кипріан заключає своє третє послання до Преподобних.
Між тим Митяй з великою свитою і дарами відбув до Царгороду для посвячення у сан митрополита. Але над гордим честолюбцем збулось пророцтво смиренного ігумена Сергія: під час плавання він раптом захворів і на виду самого Костянтинополя скоропостижно помер. «Розповідали, – каже літописець, – що корабель, на котрому він плив, під час його хвороби раптом став на одному місці без усякої причини; і тоді як інші суда йшли взад і вперед безперешкодно, він, як би утримуваний невидимою рукою, не рухався з місця, не дивлячись на попутний вітер і всі зусилля плавців. Коли ж Митяй помер і був звезений на особливому судні в Галату, де і похований, то корабель одразу рушив і пішов своїм шляхом».
Преподобний Діонисій, Єпископ Суздальський, в цей час знаходився у Царгороді. При приязні до нього Патріарха, котрий пошанував його саном Архієпископа, Діонисій міг би після нещасної смерті Митяя випросити собі сан Митрополита. Але він не шукав земної честі, а тільки слави Божої. Знайшовся інший шукач високого сану, - це був архімандрит Пімен, один із супутників Митяя. І без згоди князівської, обманом і підкупом, він добився того, що був поставлений в сан Митрополита. Коли Великий Князь дізнався про це, то розпорядився взяти Пімена ще на шляху у Москву і послати в ув'язнення, а своєму новому духівнику, Преподобному Федору Смоленському, наказав їхати в Київ, щоб звати в Москву Митрополита Кипріана. В травні 1381 року Кипріан з честю був зустрітий у Москві. Але у серпні 1382 року, під час нашестя Тохтамиша, він мав необачність удалитися з Москви у Твер, де в той час княжив давній ворог Великого Князя Московського - Михайло Олександрович. Московський Князь образився і після того не захотів прийняти до себе Кипріана, котрий вимушений був знову удалитись в Київ. Туди супроводжував його учень Преподобного Сергія, Преподобний Опанасій Серпуховський. Зберігся від цього часу ще лист Кипріана, найімовірніше писане так само, як і вищезгадані три, до Преподобного Сергія, але вже одному, без Федора. «Буде тобі відомо, сину, – писав Митрополит, – їду до Царя-городу кіньми, на Волошську землю. Мені не хотілося від своїх дітей ніде не бувати (розставатися), але що взяти! Хто мене в труд путний вложив у цей час, Господь Бог паки да подасть йому (Великому Князю) пізнати істину. А мені борзо (скоро треба) бути у вас з Царягорода, а брехливу людину і улесливу (Пимена) Бог объявить. Ти ж прилежи своїй пастві, відай, яко о них слово воздаси Богові; Аще чи хто не послухає, про те більше прилежи і вчи, відаєш бо слово Господнє, глаголюче: ізводяй честне від недостойного яко уста Мої буде. Малочасне бо є життя наше, і блажен чоловік ходяй в заповідях Господніх. Отпиши же мі (до мене), дати ми свідомо, яко єси (як ти живеш). А Господь Бог хай соблюдає вас неврежені».
Так писав Святитель Кипріан смиренному пустельнику, так він повіряв йому свої скорботи і заботи, так і самого його укріпляв у подвигах добродійства. Як жаль, що до нас не дійшли зворотні послання святого ігумена, можна судити, як вони були дорогі і втішні для скоблячого, гонимого Архіпастиря!
На місце Кипріана у Москву був визваний із ув'язнення Пимен. Але і він був не по серцю Великому Князю, котрий послав тепер Преподобного Діонисія, Архієпископа Суздальського, у супроводі Федора, племінника Сергієва, у Царгород для поставлення у сан Митрополита. Діонисій дійсно був поставлений і вже їхав у Москву, але на шляху був затриманий Князем Володимиром Ольгердовичем, і Федір повернувся у Москву один. Заточений у Києво-Печерській Лаврі, Діонисій швидше встиг досягти почесті небесного звання, чим скористатися почестями нового сана церковного: в 1384 році він там скінчався.
Тільки у кінці 1389 року, вже після смерті Великого Князя Дмитрія Івановича, митрополит Пимен був низложений, а Кипріан Патріархом Антонієм і соборним діянням у Костянтинополі був остаточно утверджений Митрополитом Київським і і всієї Росії і у лютому наступного, 1930 року прибув у Москву. Але недовго йому прийшлоь «втішатися духовною втіхою» у співбесіді з великим старцем Радонізьким: у вересні 1391 року цього Богоносного старця не стало!