Житіє святого Сергія/Глава I

Матеріал з Вікіпідручника
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ГЛАВА I. СИН РАДОСТІ (1319 – 1326)

<< ПЕРЕДМОВА | ЗМІСТ | ГЛАВА II >>

Батьківщина Богоносного Сергія. Його батьки. Їх сім'я. Чудесне знамення. Роздуми блаженного Єпіфанія. Молитви святої матері. Урок батькам. Народження благословенного дитяти. Немовля-постник.

Радуйся, від чрева матерня освячений. Радуйся, в народженні твоєму сином радості наречений.

Акафіст 2, Ікос 1:

Радуйся, перед народженням голосом прославивший Святую Трійцю.

Ікос, Мінеї

Радуйся, пречудне немовлям постництво нам являяй.

Акафіст 1, Ікос 3

Верстах у чотирьох від славного в старовину, але смиренного нині Ростова Великого на рівній відкритій місцевості на шляху до Ярославля усамітнено розташувалась невелика обитель в ім'я Пресвятої Трійці - це заштатний Варницький монастир. За старожитнім переказом, майже шістсот літ тому назад тут була якесь село, ім'я якого забулось в історії, але яке завжди було і буде знаним і дорогоцінним сердцю православних руських людей, тому що село це було благословенною батьківщиною великого печальника і заступника Руської землі – Преподобного і Богоносного отця нашого Сергія, Ігумена Радонізького і всієї Росії Чудотворця. Тут було помістя його батьків, благородних і знатних бояр Ростовських Кирила і Марії, тут був їх дом; тут і жили вони, віддаючи перевагу усамітненню сільської природи суєті городського життя при князівському дворі. Правда Кирило знаходився на службі спочатку у Ростовського князя Костянтина II-го Борисовича, а потім у Костянтина III-го Васильовича; він не раз супроводжував їх у Військо-Орду, як один з самих близьких до них людей; володів достатнім для свого стану достатком, але через простоту тодішніх потреб, живучи в селі, він не гребував і звичайними сільськими трудами; ми побачимо потім, що Кирило посилав, наприклад, свого малолітнього сина за конями так само, як і тепер посилають своїх малих синів прості селяни.

Кирило і Марія були люди добрі і богоугодні. Говорячи про них, блаженний Єпіфаній зауважує, що Господь, благоволивший засяяти в землі Руській великому світильнику, не попустив народитись йому від неправедних батьків, бо такому дітищу, яке, по устроєнню Божому, мало бути в подальшому послужити духовному благу і спасінню багатьох, належало мати і батьків святих, щоб добро пішло від доброго і краще приклалось до кращого, щоб взаємно примножилась похвала і народженого і самих народивших у славу Божу. І праведність їх була відома не одному Богу, але і людям. Строгі блюстителі всіх уставів церквоних, вони помогали і бідним, але особливо свято хранили вони заповідь Апостола: «Сторонньолюбства не забувайте, тим бо не відаючи деякі сторонньоприйняли ангелів» (Євр. 13, 2). Тому ж вчили вони і дітей своїх, строго навчаючи їх не пропускати можливості позвати до себе в дом мандрівного інока чи втомленого мандрівника. До нас не дійшло подробних відомостей про благочестиве життя цього блаженного подружжя, але ми можемо разом зі святителем Платоном сказати, що «сам пішовший від них плід показав, краще всяких красномовних похвал доброу благословенного дерева. Щасливі батьки, чиї імена прославляються вічно в їх дітях і потомстві! Щасливі і діти, які не тільки не посрамили, але і примножили і возвеличили честь і благородство своїх батьків і славних предків, бо істинне благородство полягає в добродійстві!»

Кирило і Марія мали вже сина Степана, коли Бог дарував їм другого сина - майбутнього засновника Троїцької Лаври, красу Церкви Православної і непохитну опору рідної землі. Задовго до народження цього святого немовляти дивний Промисел Божий вже дав про нього знамення, що це буде великий обранець Божий і свята гілка благословенного корня. В один недільний день його благочестива мати пішла в церкву на службу Божу і смиренно стала, по тодішньому звичаю, в притворі церковному разом з іншими жонами. Почалася служба, проспівали вже трисвяту пісню, і ось незадовго перед читанням святого Євангелія раптом серед загальної тиші і благоговійного мовчання немовля вскрикнуло у неї в череві, так що многії звернули увагу на цей крик. Коли почали співати Херувимську пісню, немовля вскрикнуло в другий раз, і притом вже так громко, що голос його був чутний по всій церкві. Зрозуміло, що мати його злякалась, а жінки, що стояли біля неї стали між собою перемовлятися: що б міг значити цей незвичний крим немовляти? Між тим служба продовжувалась. Священник оголосив: «Будьмо уважні! Святая святим!» – немовля крикнуло у третій раз, і зніяковіла мати ледь не впала від страху, вона почала плакати… Тут її оточили жінки і, може бути бажаючи допомогти їй заспокоїти плачуче дитя, стали запитувати: «Де ж у тебе немовля? Чого він кричить так голосно?» Але Марія, в душевному хвилюванні, обливаючись слізьми, ледь могла вимовити їм: «Немає у мене немовляти, запитайте ще у кого-небудь». Жінки стали озиратися навколо і, не бачучи ніде немовляти, знову пристали до Марії з тим же питанням. Тоді вона вимушена була сказати їм відкрито, що на руках у неї дійсно немає немовляти, але вона носить його у череві. «Як же може кричати немовля, коли він ще в утробі матері?» – заперечували їй здивовані жінки. «Я й сама дивуюсь цьому, – відповідала їм Марія, – і знаходжусь в немалому здивуванні і остраху».

Тоді жінки залишили її в спокої, не перестаючи, правда, дивуватись цій незвичайній події.

«В наш час, каже святитель московський Філарет, - свідки подібної події, ймовірно, мали б немало клопоту щодо пошуку причини, спричинившої це незвичайне явище. Більш проникливі, можливо б, насмілились здогадуватися, що молитвенний захват благочестивої матері, в три важливі періоди священнодійства, передав небувале збудження плоду, який носила вона у череві. Але в той час любили не скільки любомудрі мудрування, скільки благоговійне спостереження шляхів Провидіння, і народ виходив з церкви, повторюючи написане в Євангелії про Івана Предтечу: «що бо отроча сіє буде? (Лк. 1, 66). Да буде над ним воля Господня!»

Благоговійний списатель житія Сергієва, преподобний Єпіфаній, супроводжує свою оповідь про цю незвичайну подію таким роздумом. «Достойно подиву, – говорить він, – що немовля, будучи у череві матері, не вскрикнув де-небудь поза церквою, в усамітненому місці, де нікого не було, але саме при народі, як би для того, щоб многії його почули і зробились достовірними свідками цієї обставини. Примітно ще й то, що прокричав він не як-небудь тихо, але на всю церкву, як би даючи зрозуміти, що по всій землі пошириться слава про нього; і не тоді заголосив він, коли мати його була де-небудь за святковим столом чи відпочивала, але коли вона була у церкві, і саме в час молитви, ніби вказуючи на те, що він буде сильним молитовником перед Богом; не прокричав він у якому-небудь іншому місці, але саме в церкві, в місці чистому, в місці святому, де перебувають святині Господні і звершуються священнодіяння, знаменуючи тим, що і сам він буде досконалою святинею Господа у страху Божому. Достойна уваги також і та обставина, що не заголосив одноразово чи двічі, але саме тричі, являючи тим самим, що він буде істинним учнем Святої Трійці, так як троїчному числу віддається перевага перед всяким іншим числом, тому що всюду і завжди це число є джерелом і початком всього доброго і спасительного». Після цього, привівши з старозавітної і новозавітної історії приклади і вказівки, що свідчать про важне знамення троїчного числа, і згадавши велику тайну Триіпостасного Божества, блаженний Єпіфаній продовжує: «Подобало і цьому немовляті тричі проголосити ще у череві матері, перед народженням на світ, в ознаменування того, що він буде колись служителем Святої Трійці і багатьох приведе до пізнання Бога, навчаючи словесних овець вірувати у Святу Трійцю, єдиносущну у єдиному Божестві. І дійсно, - розмірковує далі Єпіфаній, - чи не служило це явною вказівкою на все дивне і досточудне в майбутньому його житті? Чи не збулось це все самим ділом в його чудесних діяннях? І хто бачив і чув про перші попередні знамення, той мусів був потім вірити і тому, що послідувало за ними, бо не просто, не без особливої цілі були дані ці попередні знамення - вони були передвісниками і початком всього, що відбулося у подальшому. Згадаємо древніх святих, просіявших у старому і новому завіті: як зачаття, так і народження багатьох з них предваряємо було особливим откровенням від Бога; так пророка Ієремію Бог від черева матері передвибрав і освятив; те ж свідчить про себе і інший Пророк - Ісайя, а святий і великий Пророк і Предтеча Христовий Іван, ще будучи в утробі матері, познав Господа, носимого в ложеснах Пречистої Пріснодіви Марії: взигрався немовля у череві (Лк. 1, 41) матері своєї Єлизавети і її ж вустами пророчо возопив: "І откуду мені сіє, да прийде Мати Господа мого до мене?" (Лк. 1, 43). Про святого Пророка Ілію є вказівка, що батьки його бачили, як світлі і благообразні мужі повивали це немовля вогняними пеленами і годували його полум'ям вогняним». Далі Єпифаній приводить подібні ж розповіді про святих Миколу Чудотворця, Євфрема Сиріна, Аліпія і Симеона стовпників, Феодора Сикеота, Євфимія Великого, Феодора Едеського і Петра, Митрополита Московського, – розповіді, які ми опускаємо, щоб, за виразом самого блаженного Єпіфанія, «довготою слова послушателям слухи ліниві не сотворити», і приводимо тут тільки заключні його думки. «Досточудно, – говорить він, – було це оголошення немовляти у череві матері; досточудно було його виховання з пелюшок немовляти; досточудне було і все життя цього воістину досточудного мужа! Господь ще до народження відмітив його Своєю благодаттю і незвичним випадком предуказав Своє особливий Божественний про нього промисел».

Завжди віддані волі Божій і уважні до шляхів Провидіння, Кирило і Марія зрозуміли вказівки Промисла Божого і сообразно сообразно до цих вказівок повинні були вести справу виховання дитяти. Після згаданого випадку особливо мати зробилась надзвичайно уважною до свого стану. Завжди маючи в думках, що вона носить у череві немовля, який буде обраним вмістилищем Святого Духа, Марія у весь інший час вагітності готувалась зустріти в ньому майбутнього сподвижника благочестя і стриманості, а тому і сама, подібно матері древнього судді Ізраїльського Сампсона (Суд. 13, 4), ретельно берегла душу й тіло в чистоті і строгій стриманості в усьому. «Турботливо оберігаючи носимий нею у череві Божий дар, вона бажала, - як говорить святитель Платон, - через свою стриманість дати тілесному складу дитяти чисте і здорове харчування, добре розуміючи добрим сердцем своїм ту істину, що чеснота, що сяє у здоровому і прекрасному тілі, стає через те ще прекрасніше». Завжди благоговійна і усердна молитовниця, праведна мати тепер відчувала особливу потребу сердця в молитві; тому вона часто удалялась від людських очей і в тиші усамітнення зі сльозами виливала перед Богом свою гарячу материнську молитву про майбутню долю свого немовляти. «Господи! – говорила вона тоді, – спаси і сохрани мене, убогу рабу Твою; спаси і соблюди і це немовля, носиме в утробі моїй, Ти бо єси – храняй немовляти Господь (Пс. 114, 5); да буде воля Твоя, Господи, на нас і буде ім'я Твоє благословенне навіки!» Так у строгому пості і частій сердечній молитві перебувала богобоязна мати святого дитяти; так і саме дитя, благословенний плід її черева, ще до появи своєї на світ деяким образом вже передочищався і освящався постом і молитвою.

«О батьки, – зауважує при оповіді про це святитель Філарет, – якщо б ви знали, скільки добра, або, напроти, скільки зла можете ви дати вашим дітям, ще до їх народження! Ви здивувались би точності суда Божого, який благословляє дітей в батьках і батьків в дітях і віддає гріхи отців на чада (Числ. 14, 18); і, помишляючи про це, з благоговінням проходили би служіння, ввірене вам від Того, з Ньогоже всяка вітчизна на небесах і на землі іменується (Еф. 3, 15)».

Кирило і Марія бачили на собі велику милість Божу; їх благочестя потребувало, щоб одухотворяючі їх почуття вдячності до благодійного Бога були виражені в якому-небудь зовнішньому подвигу благочестя, в якій-небудь благоговійній обітниці; а що могло бути приємніше Господу в таких обставинах, в яких вони знаходились, як не сильне сердечне бажання і тверда рішучість бути достатньо достойними милості Божої І ось праведна Марія, подібно святій Анні, матері Пророка Самійла, разом зі своїм чоловіком дала таку обітницю: якщо Бог дасть їм сина, то посвятити його на служіння Богу. Це значило, що вони зі свого боку обіцяли зробити все, що могли, щоб на їх майбутньому дитяті сповнилась воля Божа, звершилось таємне про нього передвизначення Боже, на яке вони вже мали деяку вказівку. Небагато, звісно, таких батьків, та й ледве чи знайдуться в наш грішний час такі щасливці, які могли б так рішуче і притому непогрішительно визначити долю своїх дітей ще до їх народження: небезпечно і нерозумно давати обітниці, виконання яких не залежить від волі обіцяючих; праведні батьки Сергієві могли зробити це тому, що мали вже таємничу вказівку на майбутню долю їх дитяти; але хто з християнських батьків не бажав би бачити в дітях своїх майбутніх громадян царства небесного? А якщо всі бажають, то хай же всі і покладають в сердці своєму тверду і незмінну обітницю - робити зі свого боку все, що від них залежить, щоб їх діти були істинними чадами Божими по благодаті, щоб вони були покірними синами нашої спільної матері - святої Церкви Православної, щоб ні діти, ні батьки не відчували потім гіркої участі синів царствія, які будуть вигнані, по слову Господню, у тьму суцільну. «Для чого людина створена від Бога» – запитали одного простого діда. «Щоб бути спадкоємцем Царства Божого», – відповідав він.

3 травня 1319 року в домі боярина Кирила була спільна радість і веселощі: Марії Бог дав сина. Праведні батьки запросили своїх рідних і добрих знайомих розділити з ними радість з приводу народження нового члена сім'ї, і всі дякували Богові за цю нову милість, явлену Їм на домі благочестивого боярина. В сороковий день по народженню батьки принесли немовля у церкву, щоб звершити над ним святе хрещення і в той же самий час виконати свою обітницю надати дитя в непорочну жертву Богові, Котрий дав його. Благоговійний ієрей, по імені Михайло, нарік немовляті у святому хрещенні ім'я Варфоломій, звичайно тому, що в цей день (11 липня) святкувалась пам'ять святого Апостола Варфоломія, бо цього вимагав тодішній церковний звичай, але це ім'я і по самому значенню своєму - Син Радості - було особливо втішне для батьків цього немовляти, бо чи можна описати ту радість, яка переповнювала їх сердця, коли вони бачили перед собою початок виконання тих світлих сподівань, які почивали на цьому немовляті з дня його чудесного оголошення у череві матері. Кирило і Марія розповіли цей випадок священнику, і він, як обізнаний у Святому Писанні, вказав їм багато прикладів з старого і нового заповітів, коли обранці Божі ще від черева матері були передвизначені на служіння Богу; привів їм слова Пророка Давида про всеціле передвідання Боже: «…несодіянная моя відесте очі Твої» (Пс. 138, 16), і Апостола Павла: «Бог, ізбравий мя от чрева матері моєї… явити Сина Свого в мені, да благовістую Його в язицех» (Гал. 1, 15–16), і інші подібні місця Священного Писання і втішив їх благодатною надією відносно їх новонародженого. «Не соромтесь, – говорив він їм, – а паче радуйтеся, що син ваш буде вибраним вмістилищем Духа Божого і служителем Святої Трійці». І, благословивши дитя і його батьків, служитель вівтаря Христова відпустив їх з миром.

Між тим мати, а потім і інші стали примічати у немовляті знову дещо незвичайне: коли матері доводилося насичуватись м'ясною їжею, то немовля не брало сосців її; те ж повторювалось, і вже без всякої причини, по середам і п'ятницям, так що в ці дні малюк зовсім залишався без їжі. І це повторювалось не раз, не два, а постійно; мати, звісно, хвилювалась, думала, що дитя нездорове, радилась з іншими жінками, які ретельно оглядали дитя, але на ньому не було видно ніяких ознак хвороби - ні внутрішньої, ні зовнішньої; навпаки, малюк не тільки не плакав, але і весело дивився на них, посміхався і грав рученятами. Нарешті звернули увагу на час, коли малюк не приймав сосців материних, і тоді всі переконались, що в цьому дитячому пості «ознаменувались, як виражається святитель Філарет, попередні устремління матері і проявлялись зерна майбутніх його устремлінь». Вирощений постом у череві матері, малюк і по народженні начебто вимагав від матері поста. І мати дійсно стала ще ретельніше дотримуватись посту: вона зовсім залишила м'ясну їжу, і немовля, крім середи і п'ятниці, завжди після цього підкріплявся молоком матері.

Одного разу Марія віддала малюка на руки іншій жінці, щоб та покормила його своєю цицькою, але дитя не захотіло взяти сосців чужої матері; те ж саме було і з іншими кормилицями... «Добра галузь доброго корня, – говорить блаженний Єпіфаній, – підкріплялась тільки чистим молоком родившої його. Так цей малюк від черева матері пізнавав Бога, в самих пелюшках повчався істині, в самій колисці звик до поста і разом з молоком матері навикав стриманості... Будучи по єству ще немовлям, він вище єства вже передначинав пощення; з перших літ свого життя він був годуванець чистоти, вигодуваний не стільки молоком, скільки благочестям, і передвибраний Богом ще до народження».

«Многії матері, - зауважує про цей випадок святитель Платон, - не вважають важливою справою годувати дитя своєю цицькою, але насправді це дуже важливо. Для чого ж Творець єства наповнює молоком сосці матернії, якщо не для того, щоб приготувати в них для немовляти поживну їжу? І з цією їжею, тобто з молоком, вливаються в немовля його майбутні схильності і прагнення». «Чуже молоко, – розмірковує в одному місці святитель Дмитрій Ростовський, - не таке корисне для немовляти, як молоко його рідної матері. Якщо годувальниця хвора, то буде хворе і дитя; якщо вона гнівлива, невитримана, сварлива, таке ж буде і дитя, яке вона годує. Дитя, вигодуване чужим, не матернім молоком, не буде мати до матері такої любові і прив'язаності, яку мають діти, вигодувані її власним молоком. Хай же присоромлять таких матерів безсловесні тварини: ні одне з них не довіряє іншому годувати своїх дітей». «Краще б подумати добрій матері, – говорить святитель Філарет Московський, – чи забирати матір раптово у двух немовлят: у немовляти годувальниці і у свого власного, і чи заставляти своє немовля пити з цицьки годувальниці можливо тугу, по залишеному нею власному дітищі, замість того щоб він пив любов з цицьки своєї матері». «Бувають матері, – говорить святий Златоуст, – котрі своїх дітей віддають годувальницям. Христос не допустив цього. Він годує нас власним тілом і напуває власною кровію.

Закінчилась пора годування цицькою Варфоломія, дитя залишило колиску; зростаючи тілом, воно укріплялось і духом, повнячись розуму і страху Божих; благодать Божа почивала на святому малюку, і добрі люди втішались ним.

<< ПЕРЕДМОВА | ЗМІСТ | ГЛАВА II >>