Житіє святого Сергія/Глава II
ГЛАВА II. БЛАГОДАТНИЙ ОТРОК (1326 – 1332)
Слабкі успіхи в грамоті. Дитяче горе. Молитви дитяти. Дивний старець. Чудна переміна. Навчення згори. Дитячі подвиги. Благорозумні відповіді отрока. Поведінка і устрій його душі. Його молитовна відвертість перед Богом.
Радуйся, отроча добродушевне і благонадійне, Радуйся, дітище, всякої благодаті Божої сповнене!
Акафіст 1, Ікос 3
Радуйся, навикнувий хранити страх Божий, премудрості начало, Радуйся, всім співучням тобі бувий добродійства зерцало!
Акафіст 2, Ікос 2
Коли Варфоломію виповнилось сім літ, батьки віддали його вчитися грамоті. Наші благочестиві прадіди завжди дивились на навчання грамоті як на діло священне: грамота давала ключ до читання і розуміння Божественних Писань. І школи грамотності, яких було дуже небагато в той час, установлялися піклуванням Єпископів і взагалі духовенства. Ростовським Єпископом в той час, про який ми говоримо, був Прохор, муж учительний і благочестивий. Під його керівництвом і учителями в школи призначались, звісно, люди богобоязливі.
Разом з Варфоломієм вчились і два брати його - старший, Степан, і молодший, Петро. Брати навчались успішно, хоч Петру в той час не було і шести літ, а Варфоломій далеко відставав від них Вчитель призначав йому покарання, товариші докоряли і навіть сміялись над ним, батьки умовляли, та й сам він напрягав усі зусилля свого дитячого розуму, проводив ночі над книгою і часто, укрившись від поглядів людських де-небудь на самоті, гірко плакав через свою неміч, гаряче і щиросердо молився Господу Богу: «Дай же Ти мені, Господи, зрозуміти цю грамоту; навчи Ти мене, Господи, просвіти и напоум!» Але грамота все ж йому не давалась. «Тяжке почуття відчуває людина, – говорить святитель Платон, – коли всією душою прагне вчитися, відчуває в собі полум'яний потяг до освіти, але на шляху досягнення цілі його бажань зустрічаються які-небудь нездоланні перешкоди». Сильно засмучувалось своєю безуспішністю і добре дитя. Немало печалились про те і батьки його і вчитель: всім було прискорбно, що хлопчик позбавляється великого дара Божого в навчанні книжному. Але, видно, треба було, щоб отрок, про якого були такі добрі попередні знамення, раннім досвідом навчився, що ніякого успіху, ніякого знання, ніякої здібності не варто приписувати собі, але єдино Богу, Батьку світів, від Котрого згори сходить всяке даяння благе і всяк дар досконал (Як. 1, 17), і смирятися під кріпку руку (1 Пет. 5, 6) Того, Хто один освічує всяку людину, прямуючого до світу (Ин. 1, 9). Чого, однак же, не здолають сумлінність і труди, а найпаче молитва, і особливо молитва, виходяча з чистого серця невинного дитяти! І ось Господь, близь сущий всім призиваючим Його в істині (Пс. 144, 18), вняв нарешті і щиросердій молитві благорозумного отрока Варфоломія і дарував йому просиме.
Одного разу батько послав його в поле шукати лошат, теє доручення пришлося особливо до душі хлопчику, полюблявшому усамітнюватись від людей. Ось тут і трапилось з ним щось подібне тому, що було з Саулом, котрий, будучи так само посланий батьком своїм для відшукання заблудших віслюченят, зустрів Пророка Самуїла, возвістившого йому, що він буде царем над Ізраїлем. На полі під дубом побачив Варфоломій незнайомого старця-чорноризця, саном пресвітера; благоговійний і ангелоподібний старець приносив тут свої молитви Богу Всюдисущому і виливав перед Всевідаючим сльози сердечного замилування. Поклонившись йому, скромний отрок поштиво відійшов в сторону, не бажаючи переривати його бесіди з Богом, і став поблизу, чекаючи закінчення молитви. Старець закінчив молитву; він з любов'ю поглянув на добре дитя і, прозріваючи в ньому духовними очима обране вмістилище Святого Духа, лагідно підізвав його до себе, благословив його, по-батьківські поцілував і запитав: «Що тобі треба, чадо?» Хоч хлопчик був посланий шукати коней, але його засмучена душа і тепер була всеціло зайнята невеселими роздумами про свою нездатність до навчання; він забув на цей раз про коней і з дитячою простотою повідав старцю своє сердечне горе.
– Мене віддали вчитися грамоті, - сказав крізь сльози Варфоломій, - і більше всього бажала би душа моя навчитися читати слово Боже, але ось скільки не стараюсь, ніяк не можу вивчитися, не розумію, що мені тлумачать, і дуже печалюсь про те; помолись за мене Богу, отче святий, попроси у Господа, щоб Він відкрив мені учення книжне, я вірю, що Бог прийме мої молитви.
Розчулився старець від таких слів малого отрока; він бачив його усердя і, милуючись красою дитячої душі, що відображалась на його смиренному обличчі, воздів руки, підняв очі на небо, вздихнув до Бога з глибини сердечної і став молитись, просячи дитяті просвітлення згори... О, яка полум'яна була ця молитва таємничого старця під відкритим небом, під тінню дуба, і з яким трепетом надії поєднував з нею свою чисту дитячу молитву блаженний Варфоломій! В цьому зворушливому єднанні двух душ - убіленого сідинами старця і малого отрока - їх спільна молитва, як чистий фіміам, сходила на небо і досягла престолу Всевишнього...
Старець заключив свою натхненну молитву священним словом амінь і бережно вийняв з-за пазухи невеличкий ковчежець. Відкривши його, він взяв звідти трьома перстами малу частинку святої просфори і, благословляючи нею Варфоломія, промовив: «Візьми це, чадо, і снідь; це дається тобі в знамення благодаті Божої і розуміння Святого Писання. Не дивитись на те, що частинка святого хліба так мала - велика насолода куштування від неї».
Чи варто казати, з яким захватом прийняв святий отрок цей благодатний дар. Сльози радості блистіли в його дитячому погляді; з благоговінням вкусив він від святого хліба - і якою ж солодкою здалась йому ця таємнича їжа! «Чи не про це сказано в псалмах, – сказав він старцю, – як солодкі гортані моєму словеса Твої, паче меду устом моїм… душа моя… возлюби їх зело! (Пс. 118, 103, 167)».
Зауважимо, що юний Варфоломій, по святій допитливості і старанності, багато псалмів завчив напам'ять від слів своїх благочестивих батьків і, звісно, повторював їх в своїх усамітнених прогулянках по полям і лугам своєї батьківщини. Тому і тепер прийшли до нього на пам'ять згадані слова Псалмоспівця.
– Якщо віруєш, чадо, – відповів йому старець, – більше цього узриш. А про грамоту не сумуй, відай, що віднині Господь подасть тобі розуміння книжне паче братій твоїх і товаришів, так що і іншим будеш допомагати.
Радуючись від всієї душі, щоб Бог привів йому зустрітися з таким святим старцем, Варфоломій з приємністю внимав його душекорисним настановам; як зерня на добру землю, так і благодатні слова старця лягали на його добре серце.
Достатньо навчивши його про спасіння душі, старець хотів уже іти своїм шляхом, але благорозумний отрок не хотів розлучитися із святим наставником; він пав до ніг його і зі сльозами вмовляв піти в дім його батьків. «Батьки мої, – говорив Варфоломій, – дуже люблять таких, як ти, отче! Не залиш бо і їх свого святого благословіння!»
Скільки дитячої простоти чується в цих речах доброго хлопчика! В них виявилась вся любляча душа святого дитяти, і як щасливі батьки, яких Бог благословив такими дітьми! Воістину такі діти - Боже благословіння, вони не тільки в собі самих носять це благословіння небесне, але і збирають його, так сказати, звідусіль, щоб привернути на дом батьківський.
З посмішкою любові послідував старець за своїм юним сторонньоприємцем, і з честю його зустріли батьки Варфоломієві. Для благочестивих людей такий старець-інок - завжди бажаний гість, а Кирило і Марія особливо любили приймати і покоїти у себе в домі іноків. Прийнявши благословіння від старця, вони запропонували йому радушне частування. Але гість не поспішав сідати за стіл. «Перше треба вкусити їжі духовної», – зауважив він і попрямував до молитовні, яка в старі добрі часи була в кожному домі благочестивих князів і бояр. Туди запросив він з собою Варфоломія і, благословивши початок третього часу, звелів йому читати псалми...
Дарма вражений отрок відмовлявся неумінням, старець сам дав йому в руки книгу і настійливо сказав, щоб той читав слово Боже без сумніву. І що ж? Отрок взяв благословіння від старця і, благоговійно осінивши себе хресним знаменням, почав псалмословити Псалтир чітко і зрозуміло!.. І сам він, і батьки, і брати не могли надивуватися, як добре читає він... Адже до цього часу він так тупо вчився і мало розумів!.. Так в подальшому про це розповідав сам Преподобний. Над ним збулося, зауважує блаженний Єпіфаній, слово пророка: «…і рече Господь: се дах словеса Моя в уста твоя» (Ієр. 1, 9).
Після того святий гість вкусив запропонованої йому трапези і, благословивши радушних хазяїв, хотів піти, але благочестивим боярам жаль було так швидко відпустити його: їм хотілось ще поспілкуватись з досвідченим у духовному житті старцем, в якому вони вже примітили дар прозорливості. Між іншим вони розповіли йому, як син їх, будучи ще в череві матері, троєкратно прокричав у церкві, і бажали знати, що думає старець про цей випадок, який самою необхідністю своєю заставляв їх невільно задумуватись над ним.
– О добре подружжя! – сказав їм на це старець, – ось Господь удостоїв вас такої великої милості – дав вам такого сина; навіщо ж ви страшитеся там, де немає ніякого страху? Вам треба радіти, що Бог благословив вас таким дітищем. Він передвибрав вашого сина ще перше його народження. А що я кажу вам істину – ось вам знамення: з цієї пори отрок буде добре розуміти всю книжну мудрість і вільно буде читати Божественне Писання. Знайте, що великий буде син ваш перед Богом і людьми за його добродійне життя!
Старець встав, щоб іти: вже на порозі дому він ще раз звернувся до батьків Варфоломієвих і вимовив в пророчому дусі такі загадкові слова: «Отрок буде колись оселею Пресвятої Трійці, він багатьох приведе за собою до розуміння Божих заповідей».
Гостинні хазяї провели мандрівника до ворот свого дому, але тут він раптом став невидимий, так що Кирило і Марія невільно подумали, чи не Ангел Божий був посланий до них, щоб дарувати премудрість їх сину. І глибоко зберегли вони в благоговійних серцях своїх його таємничі глаголи.
Між тим як казав старець, так і збулось: з отроком відбулась чудна переміна. Яку б книгу не відкрив він, одразу ж починав читати її без всяких труднощів, розуміючи і смисл того, що читав. Так дар Божий, так нежданно йому ниспосланий, діяв у юному Варфоломії і просвітив ум його. Немає потреби говорити, що після цього випадку він скоро випередив в навчанні як братів своїх, так і інших товаришів.
Нерідко можна і в наш час зустріти приклади гарячого дитячого благочестя, тривалих гарячих, зі сльозами, молитв, любові до Богослужіння, усердного прагнення наслідувати подвигам святих отців; це буває в тих благочестивих сімействах, в яких діти виховуються в страху Божому, на читанні житій святих, під покровом храму Божого. А на древній Русі все виховання дітей велось в строго церковному дусі. І це почуття, ці чисті, святі стремління дитяти не скорботу і морок вносять в його юну душу, але відрадну тишину, ясність і спокій. Дитя черпає з них духовну силу і кріпкість; в його душі складаються світлі образи (ідеали) життя святого, життя по Євангелію Христовому, – образи, які споріднюються з його юним серцем і стають для нього на все життя заповітною святинею, до якої з теплим почуттям звертається потім людина навіть в глибокій старості. І чим сильніше ці святі устремління в дитинстві, тим більше вони освітлюють в подальшому морок життя в цій юдолі земній; вони примиряють втомленого незгодами життя прибульця землі з його нерадісною долею і підтримують, підбадьорюють, втішають в його багатотрудній мандрівці до вітчизни небесної.
Так було з отроком Варфоломієм. Рано в його душі, вихованій прикладами і уроками благочестя, розкрилось почуття любові до молитви і готовність до подвигів для догоджання Богу. Просте, добре серце дитяти є відкритими дверями для благодаті Божої; через те і сказав Господь про дітей: таких... є Царство Небесне (Мф. 19, 14). Рано зійшла благодать Божа і в невинне серце отрока Варфоломія і воцарилась там. Всією душею Варфоломій полюбив Богослужіння церковне і не пропускав ні одної служби церковної. Наші предки не знали і не любили читати які-небудь книги світського змісту. Житія святих, святоотцівські писання, різні Палеї, збірники, літописні сказання про минулі долі рідної землі - ось книги, які були улюбленим читанням того часу. Звичайно, в домі благочестивого боярина Кирила не було нестачі в таких книгах, отрок Варфоломій їх читав і перечитував, і - хто знає? - може бути, деякі рукописи XII–XIV віків, що залишились в бібліотеці Лаври від часу самого її основоположника, були принесені ним в пустелю як єдина дорога спадщина після його батьків. Черпаючи з книг уроки мудрості духовної, він в той же час намагався прикласти їх до життя свого – «…не так, – зауважує святитель Філарет, – як багато багаторічних вчених, яких вчення цвіте в словах, але в ділах не зріє». Він швидко зрозумів, що ще в отрочному віці страсті вже починають проявляти свою згубну силу, яку стримати вимагає немалого зусилля; а хто хоч раз піддався в юності їх потягу і попустить їм зв'язати себе порочними схильностями, тому і подавно важко подолати їх. І ось благорозумний отрок приймає всі міри, щоб огородити себе від їх впливу, і відсікає всі шляхи, якими вони звикли знаходити доступ до серця людини. Так, перш за все він повністю ухиляється від дитячих ігор, жартів, сміху і пустослів'я, пам'ятаючи, що тлять звичаї благі бесіди злі (1 Кор. 15, 33) і що зі строптивим легко ожна і самому розбеститися (Пс. 17, 27). Потім, усвідомлюючи, що стримувати себе в усьому є найкращий засіб стримувати страсті, а вільний від страстей дух і непотьмарена ними дума завжди бувають здібніші до сприйняття благодаті Божої, святий отрок накладає на себе строгий піст: по середам і п'ятницям він не дозволяє собі куштувати нічого, а в інші дні живиться тільки хлібом і водою. Про які-небудь інші пиття, не кажучи вже про вино, він не дозволяє собі і подумати все своє життя.
Турботлива мати намагалась стримати суворість його посту. «Не виснажуй себе надмірною стриманістю, сине мій, – говорила вона, – щоб тобі не захворіти від виснаження сил, тоді і нам немалу скорботу заподієш. Ти ще дитя, твоє тіло ще росте; дивись: ніхто в твоєму віці не приймає на себе такого посту; ні браття твої, ні товариші так не постяться, як ти; інші діти сім раз на день поїдять, а ти, дитя моє, їси тільки раз в день, а то і через день; перестань так робити, це тобі не по силам: всяке добро добре в міру і в свій час. Споживай їжу принаймі разом з нами».
Але благорозумний отрок лагідно відповідав на ці заклики люблячої матері: «Не обмежуй мене в цьому, рідна моя, щоб не прийшлось робити так проти волі твоєї. Не відхиляй мене від стриманості, яка така солодка душі моїй; навіщо радиш своєму сину некорисне? Адже ви ж сказали мені, що я ще в колисці постився по середам і п'ятницям; як же я можу не примушувати себе догоджати Богу, щоб Він збавив мене від гріхів моїх?»
– Тобі немає ще й дванадцяти літ від народження, – заперечувала йому мати, – а ти вже говориш про гріхи свої! Ми бачили над тобою явні знамення благодаті Божої; ти обрав благу долю, яка не відніметься у тебе, – що у тебе за гріхи?
– Перестань, матінко, – зі стриманим засмученням відповідав їй син, – що ти таке говориш? Тебе захоплює природня любов твоя до дітей, але послухай, що говорить Святе Писання: ніхтоже чист перед Богом, аще і єдин день житія його буде на землі (Іов. 14, 4–5); ніхто не безгрішний, тільки один Бог, а Божественний Давид про нашу худість говорить: «…в беззаконнях зачат єсмь і у гріхах роди мя мати моя» (Пс. 50, 7), сього ради да не похвалиться всяк чєловєк! Брашно і питіє, звісно, не поставляє нас перед Богом! (1 Кор. 8, 8).
Мати дивувалась розумним словам свого сина і, не бажаючи перешкоджати його добрій волі щодо Бога, зазвичай говорила йому: «Якщо ти так розмірковуєш, то роби як хочеш, Господь з тобою, я не хочу заважати тобі в доброму, дитя моє!»
І святий отрок ніколи не дозволяв собі навіть спробувати яких-небудь солодких блюд чи напоїв, слідуючи мудрій настанові Великого Василя: «Аще хочеш внити в рай, воздержи чрево, біжи пияцтва». Так, приборкуючи юну плоть свою стриманням і трудами для збереження чистоти душевної і тілесної, він ні в чому не виходив з волі своїх батьків - як лагідний і слухняний син, він був істинною втіхою для них.
«І видний був в ньому перше іноцького образу довершений інок», – говорить блаженний Єпіфаний. Поступ його була повна скромності і невинності; ніхто не бачив як він сміється, а якщо і з'являлась інколи лагідна посмішка на його прекрасному обличчі, то і вона була стримана; а частіше лик його було замислений і серйозний; на очах нерідко були сльози - свідки його сердечного розчулення; його вуст ніколи не залишали Богодухновенні псалми Давидові. Завжди тихий і мовчазний, лагідний і смиренний, він з усіма був ласковий і ввічливий, ні на кого не дратувався, від усіх з любов'ю приймав випадкові неприємності. Ходив він в поганій одежі, а якщо зустрічав бідняка, то охоче віддавав йому свою одежу.
Благоговійний устрій юної душі Варфоломія природньо спонукав його шукати усамітнення, де б він міг наодинці з Богом виливати у слізній молитві перед Ним всі святі почуття невинного серця і в самовіддачі волі Божій шукати підкріплення духу на подальшому життєвому шляху. Він так і робив. Особливо любив він молитися ночами, інколи зовсім проводячи ночі без сна і все це намагаючись старанно приховати від домашніх. І якою ж дитячою довірливістю і полум'яною любов'ю до Бога, якою, так би мовити, мудрою простотою дихала його чиста молитва! «Господи! – так взивав він в ніжності сердечній, – якщо вірне те, про що повідали мені батьки мої, якщо перше мого народження на світ Ти вже благоволив явити на мені, вбогому, дивні знамення благодаті Твоєї, то хай буде воля Твоя, Господи! Будь, Господи, милість Твоя на мені! І дай же мені, Господи, змолоду возлюбити Тебе всім серцем своїм і всією душою моєю і поробити одному Тобі, яко до Тебе прихильний єсмь від утроби матері моєї, так не залиш мене і згори, Господи! Батько мій і мати моя - прийде час - залишать мене, а Ти восприйми мене, співділай мене Своїм, причти мене до обраного Твого стада! Тобі наданий я, бідний, від самих пелюшок; збав же мене, Господи, від всякої нечистоти, від всякої скверни, душевної і тілесної, сподоби мене творити святиню у страху Твоєму, Господи! До Тебе єдиного хай прагне серце моє, да не усолодять мене всі солодощі світу цього, да не спокусять мене всі красоти житейські; до Тебе єдиного хай приліпиться душа моя, і хай сприйме мене десниця Твоя… Не попусти мене коли-небудь возрадіти радістю світу цього, але виповни мене, Господи, радістю духовною і невимовною солодкістю Божественною; Дух Твій благий хай наставить мя на землю праву!»
І невільно кожний, видівший такий добрий устрій Варфоломія, милувався ним, невільно говорив про себе з подивом, що-то вийде з цього отрока, якого Бог сподобив такої благодаті з раннього дитинства.
А отрок між тим ставав юнаком і, зростаючи літами, зростав і в благочесті. І само собою зароджувалось в ньому бажання іноцького подвигу, і з кожним днем все більше і більше росло і визрівало це бажання, поки, нарешті, не перетворилось в полум'яну спрагу душі, якою знемагав колись вінценосний подвижник і пророк і взивав: «Возжада душа моя Богу кріпкому, живому: коли прийду і явлюся лику Божию? » (Пс. 41, 3).
Але ні в Ростовській землі, ні в Ростовському князівстві, яке тоді втратило вже своє значення, судилося було виконатися цім заповітним мріям. Там, по виразу пісні церковної, перші іскри Божественного бажання тільки почали запалювати цей великий світильник, але не там належало йому запалитися. Йому призначено було Промислом Божим засяяти в похмурій пустелі, серед дрімучих лісів радонізьких, щоб звідти світити світлом свого життя святого і свого благодатного вчення тільки що виникавшій тоді з безвісті Москві, котра готувалася бути першопрестольною столицею всієї Руської землі, а з Москвою - світити і всьому Православному Царству Руському.
Поглянемо тепер, як перенесений був благодатний світильник цей з меж Ростова Великого у межі незнатного Радоніжжя, – перенесений невидимою рукою Промисла Божого, керувавшого звичайними шляхами діл людських.