Житіє святого Сергія/Глава VI
ГЛАВА VI. НАОДИНЦІ З БОГОМ (1340 – 1342)
Невідомі світу подвиги пустельника. Три вороги - плоть, світ і диявол. Тяжкість боротьби. Правила Василя Великого для відлюдників. Терпіння Сергієва. Страхи і привиди. Загрози безсильного. Підступи «підступного старця». Хижі звірі. Сторонньоприїмство пустельника. Риса образу Божого. Друга половина великої Христової заповіді.
Радуйся, вся плотския похоти Бога ради умертвивый,
Радуйся, многообразныя козни лукаваго силою Божиею победивый!
Акафіст 1. Ікос 3
Радуся, Онуфрию Великому подражавый житием в пустыне,
Радуйся, Паисию последовавый в вечной святыне.
Акафіст 2. Ікос 5
Прости нас, Преподобний отче Сергію, якщо ми спробуємо тепер подумки війти в твою пустельну, вбогу келію, щоб грішним розумом своїм потрапити до сокровенного святилища душі твоєї і тішити себе спогляданням невидимих світу твоїх подвигів! Відаємо, преблаженний і Богомудрий, що недостойні ми цього дивного споглядання, що мало здібні до цього і наші сердечні очі, пристрастями потьмарені, але споглядаючи твою Христу уподібнену любов, сподіваємось, що ти, який благоволив для науки сучасних учнів твоїх повідати їм багато з того, очму був один Бог Серцезнавець свідком в пустинному житті твоєму, - ти, велелюбний отче, не прогониш і нас, що бажають зберегти якісь крихти цього хлібу духовного, що залишились від обіду учнів твоїх, для втамування наших спраглих душ!
«Ось він, – скажемо словами вічнопам'ятного святителя Платона, – ось він, подвижник наш, в солодкому своєму усамітненні, в убогій, але спокійній келії, очі свої підносить завжди до Сущого на небесах, - очі, наповнені сльозами покаяння... Дума його спілкується з Богом; язик прославляє Владику всіх; його серце - житло всякого добродійства, а отже і Духа Святого; руки ж його служать його потребам тілесним... Він далекий від усякої суєти і від спокус світу, трудиться Господу зі страхом і... тремтінням (Пс. 2, 11), трудиться в приємному усамітненні, в солодкій тиші, маючи завжди нічим не не збентежені думи, не обтяжений турботами розсудок і спокійний дух... О дорогоцінний і любий стан!»
Але перш ніж Сергій досяг цього блаженного стану, перш чим розсмакував він смак пустелі, скільки браней мав перетерпіти він, скільки боротьби винести! «Хто може розповісти, – говорить його блаженний учень Єпіфаній, – хто може розповісти всі усамітнені подвиги цієї твердої душі, неусипно додержувавшої всі вимоги устава подвижницького? Хто оцінить його теплі сльози і зітхання до Бога, його стогін молитовний і плач сердечний, його пильнування і ночі безсонні, тривалі стояння і поверження себе на землю перед Господом? Хто оцінить його колінопреклоніння і земні поклони, хто розповість про його голод і спрагу, про вбогість і недостачі в усьому, про спокуси від ворога і страхи пустельні?»
Сильний Бог і завжди готовий на допомогу призиваючим Його. «Але спробувавші знають, – говорить святитель Філарет, митрополит Московський, – яким труднощам підчиняється іноцьке життя в повному усамітненні». Ці труднощі настільки великі, що не зазнавші їх з трудом вірять тому, хто оповідає про них, а інколи і зовсім не вірять, тому що в такій оповіді перед ними відкривається зовсім інший світ, світу грішному зовсім невідомий...
Щоб легше уявити собі всю тяжкість відлюдницького подвига Преподобного Сергія, намітимо тут коротко, в загальних рисах, труднощі цього подвигу, як зображують їх люди, досвідом пройшовші цим тісним і багатоскорботним шляхом.
Радісно вступає в свій подвиг відлюдник пустельний: ніхто не примушує його до того, гаряча ревність до подвижництва зазивала його в пустелю. Всі скорботи і негаразди для нього жадані, його молитва виливається в його сльозах, він весь горить полум'яним бажанням Божественним... Так буває на початку подвигу, але ось перший захват проходить; дні, коли серце повне гарячої ревності і умилення, при яких так легкі подвиги самоумертвлення, змінюються днями сухості душевної, нудьги нестерпної, думи не підкоряються розуму і бродять повсюду, молитва не діє в серці, серце ниє, душа рветься бігти з-під хреста і стає холодна до всього духовного... А тут ще голод і спрага, холод, побоювання за життя з боку диких звірів чи від скудності і безпомічності і загальне розслаблення душі і тіла... Навіть невинні на перший погляд відпочинок і природній сон і ті стають ворогами подвижника, з якими він мусить боротися!... А світ між тим манить його до себе спогадами минулого, адже там йому так тепло і затишно жилось, ні в чому він такий, як тепер, нужди не терпів; адже і там можна спастись, навіщо ж цей подвиг вище сил? Навіщо ця страшна пустеля з усіма її негараздами?.. Ідти б в обитель яку-небудь, де добрі брати розділяли б з ним скорботу його, допомагали б йому у боротьбі з ворогами і доброю порадою, і братньою молитвою... Так світ і плоть пристають до відлюдника зі своїми вимогами, не говоримо вже про грішні потяги серця, коли, ніби буря, підіймаються пристрасні пориви і гонять пустельника в світ, спалюючи його внутрішнім полум'ям... І якщо б не благодать Божа, що часом втішає подвижника своєю близькістю до його стражденного серця, якщо б не сила Христова, яка в немочі звершується, то ніхто з пустельників не встояв би в цій тяжкій, непосильній для людини боротьбі. Але і це ще не всі труднощі пустельного життя. Уже і в той час, коли благодатні утіхи виливаються в душу відлюдника, в його серці прагнуть проникнути помисли насолоди подвигами, помисли гордості, яка доводить інколи необережних подвижникыв до грубого падіння чи до затьмарення розуму. Таким чином, для ревнителя життя духовного, по мірі успіху в ньому, відкривається боротьба вже не до плоті і крові, а до духів злоби піднебесних. «Як скоро, – говорить святитель Філарет, – ці невидимі вороги примічають, що людина, заливши світ і презрівши плоть, все більш і більш усилюється проникнути в область духовну, до спілкування з небесними Силами і Самим Богом: то, щоб перешкодити йому, з неймовірною зухвалістю на нього устремляються, так що не тільки здаля пускають в нього розжарені стріли противних помислів, але, такби мовити, вторгаючись і в межі його уяви і почуттів, являють дивні образи і безглузді мрії». Інколи мрії бувають спрямовані на те, щоб спокусити подвижника помилковим уявленням щодо його святості, ось тоді-то і потрібно труднику спасіння обмежувати себе звідусіль Христу уподібненим смиренням, по слову Христовому, бути мудрим яко змію, щоб не загинути від хитрощів змія, відвічного людиновбивці - диявола.
Святі Отці-подвижники, навчені досвідом свого трудницького життя, залишили нам в своїх писаннях богомудрі правила цієї боротьби, цього великого подвигу, - правила, які складають «науку з наук» – науку чернечого життя. Ось, наприклад, правила загального наставника іночого життя Святителя Василя Великого для залучених у пустельному усамітненні. Настановами цими керувався, звісно, і наш подвижник Преподобний Сергій:
1. Люби слухати або читати слово Боже, житія і повчання святих: в них знайдеш правила і приклади святого, угодного Господу Богу життя.
2. Безперестанно дивись за собою, кожний вечір розглядай свої думки і бажання, які в тебе виникли, слова, які ти сказав, і діла, які ти зробив протягом дня, і щиросердно молись Богу про прощення всього, що зроблено проти Його заповідей, і всіляко поспішай виправитися. Кожний ранок після молитви ретельно обдумуй свій стан в наступаючий день і вживай надійних заходів, щоб не згрішити.
3. Як можливо частіше, уважніше і довше розмірковуй про смерть, про те, що вона неминуча, несподівана, що земні блага негідні для майбутнього життя, роздумуй про друге пришестя Господа на суд світу, про муки грішних і блаженство праведних.
4. Люби молитву і постійно нею займайся.
5. Люби пост, тому що без нього не можливо оминути недобрих помислів, а за помислами - і недобрих справ.
6. Де б ти не був, щоб би не робив, завжди твердо пам'ятай, що Господь дивитися на тебе і бачить все, що ти думаєш, чого бажаєш і що робиш.
7. Співвимірюй всі свої думки і бажання, слова і діла з Христовим Євангелієм, найсуворіше виконуй всі заповіді Христові і будь весь Христов. Щоб возлюбити Бога, частіше розмірковуй про велич Божу, про Його благість, про свою незначимість і гріховність. Святу пам'ять про Бога носи повсюду з собою як незнищенне тавро.
Такий багатотрудний подвиг відлюдника. З радістю вступив Сергій на цей вузький шлях, щоб досягнути безтурботної країни безпристрастності. Підвизатися противу плоті з її пристрастями і побажаннями він обучив себе ще задовго до віддалення у пустелю, і потому в пустельножительстві його видні були, як знамення безперестанних перемог над самим собою, довгочасні пощення і інші високі подвиги. Возвишуючи дух свій Богомисленням, він зміцнював і тіло своє неустанними трудами. «Не даремно вкушав він хліб свій», як говорить святитель Платон, але з'їдав його в поті лиця. В зимовий час, коли сама земля розсідалася від жорстоких морозів, Сергій, точно безплотний, залишався в одній звичайній своїй одежі і, претерпіваючи стужу, думав тільки про те, як збавитися від майбутнього вогня вічного. «Ніколи за все своє життя він ні на що не жалівся, ні на що не роптав, не зневірювався, не скорбив: ні! він завжди і всім був задоволений, при всіх своїх недоліках і нуждах; в усьому був спокійний, при всіх спокусах, і скорботах людських». Поістині він міг з дерзновінням повторити слово Апостола: мені мир розіп'явся, і аз миру (Гал. 6, 14); благодаттю Божою я так живу, ніби не мав нічого спільного зі світом. Це був істинний воїн Христа Бога, зодягнутий в усі оружжя Божії проти всіх слабостей людських і спокус бісівських.
Особливо багато скорбот і спокус перетерпів він від бісів на самому початку свого пустельного подвигу. Невидимі вороги нерідко приймали видимий образ страшних звірів і відразливих гадів, щоб злякати подвижника. З пронизливим свистом і звірячою люттю, зі страшним скреготінням зубів кидалися вони на Сергія, але мужній подвижник не боявся їх суєтних погроз, згадуючи слово Писання: не убоїшися від страха нічного, від стріли летючої у дні, від речі, у тьмі преходячої, від сряща і біса полуденного (Пс. 90, 5–6). Користуючись частим читанням благодатних для душі книг, знав він мистецтво духовної боротьби, якому один з досвідчених духовних воїнів, преподобний Іван Листвичник, повчає, говорячи: «Озброюйся молитвою і бий супостатів ім'ям Ісусовим, і тоді прийде до тебе Янгол Божий, добрий захисник твій, і помолиться з тобою». Кріпкою, але смиренною, нерозсіяною і слізною молитвою Преподобний Сергій руйнував пустельні страхи і мріяння, як тонке павутиння. І Господь оберігав його Своєю благодаттю, а він, видячи над собою покриваючу руку Божу, день і ніч прославляв Господа, не залишаючого берла грішних на жереб праведних (Пс. 124, 3).
Розповідав згодом сам Преподобний своїм учням: одного разу ніччю увійшов він в усамітнену церкву свою, щоб співати заутреню, але лиш тільки він почав молитвослів'я, як раптом перед його очима розступилась стіна церковна, і в цей отвір, як тать і розбійник, що не входить дверима, ввійшов сатана видимим чином; його супроводжував цілий полк бісівський - всі в гостроверхих шапках і в одежах литовців, яких тоді боялись на Русі не менше татар. З шумом і диким галасом, скрегочучи зубами від пекельної злоби, мнимі литовці кинулись як би розоряти церкву, полум'ям дихали їх богохульні вуста...
– Уходь, уходь звідсіль, біжи швидше, – кричали вони подвижнику. – Не смій довше залишатися на цьому місці, не ми на тебе наступили - ти сам найшов на нас! Якщо не підеш звідси, ми розірвемо тебе на шматки, і ти помреш в наших руках.
«Таков звичай у диявола, – зауважує при цьому блаженний Єпіфаній, можливо потворюючи повчальне зауваження свого великого авви, - такий звичай у безсилого ворога: він гордо хвалиться і грозить порушити землю і висушити море, хоч сам по собі не має влади падший дух навіть і над свинями (Мф. 8, 31, 32)».
Нітрохи не смутився духом Сергій від цих безсилих погроз, тільки ще кріпше, ще полум'яніше стала підноситись до Бога його смиренна молитва. «Боже, – взивав він словами Псалмоспівця, – хто уподібниться Тобі? Не промовч, нижче укроти, Боже, яко це вороги Твої зашуміли (Пс. 82, 2–3). Да воскресне Бог і розточаться вороги Його, і да біжать від лиця Його ненавидячі Його. Яко щезає дим, да щезнуть, яко тає віск від лиця вогня, тако да загинуть грішники від лиця Божого! » (Пс. 67, 1–3). І не винесли падші духи полум'я молитви Сергієвої і щезли так само раптово, як і з'явились.
В інший час вся келія перед взорами Преподобного наповнилась огидними зміями, так що не видно було і пола. Ще раз, коли Преподобний читав в пустельній хижі нічне своє правило, раптом пронісся шум по хащі лісовій і навколо його келії почулися безчинні крики бісівських полчищ: «Уходь же звідси! Навіщо прийшов ти в цю глухомань лісову, що хочеш знайти тут? Ні, не сподівайся довше тут жити - тобі і години тут не провести; видиш - місце пусте і непролазне, як же ти не боїшся померти тут з голоду чи загинути від рук душогубів-розбійників? Знайде тоді хто-небудь труп твій і скаже: «Це була безплідна людина!» Та й звірі хижі блукають навколо тебе в пустелі, готові розтерзати тебе, і ми не залишимо тебе в спокої, не думай, що ми уступили тобі це місце, споконвіків пустельне. Отже, якщо не хочеш померти раптовою смертю, то біжи звідси, біжи тепер же, не озираючись ні направо, ні наліво, інакше смерть тобі і загибель від руки нашої!»
І знову Преподобний воззвав до Бога у слізній молитві, і знову Божественна сила приосінила його - і розсіялось полчище бісівське. А серце подвижника виповнилось невимовної насолоди духовної, і він зрозумів, що віднині дана йому назавжди переможна влада наступати... на всю силу ворожу (Лк. 10, 19); і заспівав він тоді, радіючи духом, як новий Мусій, вдячну хвалу Господу словами Святого Писання: «Дякую Тобі, Господи, – взивав він з глибини вдячного серця, – Ти не залишив мене, але скоро почув і помилував!.. Ти створив зі мною знамення на благо, і видять ненавидячі мене і постиджаються, бо Ти, Господи, поміг мені і втішив мене. Правиця Твоя, Господи, прославилась у кріпості; права рука Твоя сокрушила ворогів моїх і державною кріпостю Твоєю винищила їх до кінця!».
З наведених розповідей самого угодника Божого, записаних його учнями, можна видіти, з якою жорстокою впертістю ополчувалася на нього мрачна область духа тьми на початку його подвигу. Преподобний Єпіфаній зауважує, що «ворого боявся, як би на пустельному місці не виникла священна обитель іноків для прославлення імені Божого і спасіння багатьох, він хотів прогнати Преподобного, заздрячи спасінню не його лише, але і нашому», – говорить учень Сергіїв. Отже, сатана, цей «підступний старець», як називає його Преподобний Варсонофій Великий, навчений тисячолітнім досвідом боротьби з християнськими подвижниками, видів, з яким мужем сили має справу, і тому всі свої зусилля направляв на те, щоб зупинити подвижника на самому початку його подвигу: в подальшому він не сподівався перемогти смиренного Сергія. Але що всі підступи сатани проти благодаті Христової? Що всі зусилля безсилого в своїй злобі ворога супроти сили Божої? Ми знаємо, що Сергій вийшов переможцем з цієї боротьби і заснував свою Радонізьку Лавру, яка стала матір'ю багатьох обителей і в пустелях і городах обширної Руської землі!
Ми вже говорили, що біси нерідко являлись Преподобному у вигляді диких звірів і різних чудовиськ, готових його розтерзати; після таких привидів страх справжніх звірів пустельних був для нього вже «останнім зі страхів». Стаї голодних вовків рискали біля його житла і вили по цілим ночам, зловіщим вогнем горіли у темному лісі його страшні очі навколо усамітненої келії; інколи заходили сюди і інші, більш страшні жителі пустельних лісів – ведмеді. Через неміч людську невільний страх на хвилину оволодівав серцем пустельника при думці про його безпомічну самотність, але він одразу ж огороджував себе молитвою, і цей страх переходив на самих звірів, які удалялись в глибину хащ лісових, не зробивши йому ніякої шкоди.
Раз угодник Божий увидів перед своєю хижою великого ведмедя і, примітивши, що він не скільки лютий, скільки голодний, зжалився на звіром, пішов у свою келію, взяв там шматок хліба і запропонував ведмідю цей пустельний обід на пні чи колоді. Звір полюбив сторонньоприємство пустельника і часто, приходячи до келії, чекав звичного частування і з ласкою поглядав на пустельника. Інколи лісовий гость двого не уходив, озирався по сторонам, «ніби злий заїмодавець, жадаючий настійливо отримати свій борг. А Преподобний дякував Богу, що послав йому лютого звіра на втіху», і, пам'ятаючи слово Писання: «Блажен іже і скоти милує», звик милувати звіра; він ділив з ним останній шматок, а інколи і весь віддавав своєму пустельному сожителю, як не розуміючому поста, а сам залишався без їжі. Крім хліба, у нього в келії не було ніякої іншої їжі, але часто траплялось, що і хліба не вистачало. Можна думати, що хліб доставляв йому час від часу молодший брат його Петро, живший в Радоніжі. Так вправляв себе угодник Божий у зреченні від самих необхідних потреб, «а може бути, - говорить святитель Филарет, - в цьому мирному поводженні із лютою твариною з назиданням душі своєї, споглядав він сліди первісної покори всіх тварин невинній людині». За те і нерозумна тварина повинувалась йому, і дикий звір зробився до того ручним, що слухався його слова і був лагідний перед ним, як вівця.
«Чого не може зробити добродійність? – розмірковує святитель Платон. – Думаю, що дикі звірі нині стали люті від жорстокості наших нравів; а любов і добродійність можуть цю лютість перетворити у лагідність і покірність». Всі одухотворені створіння Божі ясно бачили в першій людині світлий образ Божий, і самі люті звірі, по виразу одного святого отця, відчуваючи дивне благоухання цього образу, смиренно схиляли свою голову перед Адамом. Людина скорялась Богу - і всі земні тварини скорялись людині, вшановуючи в ньому образ Божий. Згрішила людина, затьмарився в ній образ Божий - і нерозумні тварини не стали вже пізнавати його. Не послухалась людина заповіді Божої - перестали і її слухатися тварини земні. Зловоння пристрастей замінило благоухання образа Божого, і сама людина уподібнилась скотам нерозумним. І ось грішна, минуща людина тремтить і страшиться тих звірів, які колись були упокорені під ноги його. Його непослух Богу покарано непослухом тварин земних йому самому! А святі Божі своїм дивним життям, своїм неухильним послухом заповідям Божим, своїм святим смиренням, при допомозі благодаті Божої, відновили в собі образ Божий, і він просіяв в них з первісною чистотою і світлістю. Відчули його благоухання і нерозумні тварі, і люті звірі - грізні вороги грішного людства - стали слухняні їм, як лагідні ягнята. Так влада, утрачена Адамом, повернена його святим нащадкам! Ось внутрішній, глибокий зміст цього дивного для нас, грішних, послуху лютих нерозумних тварин святим Божим, про що так часто зустрічаються розповіді в житіях святих подвижників і в стражданнях святих мучеників, про що читаємо і в житії нашого подвижника, Богомудрого Сергія. Але звертаємось до розповіді про його пустельний подвиг.
«Не було місця зневірі в мужньому серці Сергія, – говорить преподобний Єпіфаній, – з радістю приймав він всі скорботи як би від руки Божої; спокушуваний, як золото у вогні, він сходив з сили у силу; кріпкий вірою у Бога, він так само кріпко і уповав на Бога, по слову Писання: праведний же яко лев уповаючи (Притч. 28, 1), і: надіючийся на Господа, яко гора Сіон: не подвижеться на вік …(Пс. 124, 1). Від того і чув він в своєму чистому і Боговідданому серці велике слово обітинці: «З ним єсьмо в скорботі, візьму його і прославлю його, долготою днів виповню його і явлю йому спасіння Моє» (Пс. 90, 15–16). Байдужий до свого спасіння не може мати такого уповання - його носить в своєму серці тільки той, хто в усьому відданий Богу і всією істотою своєю полинув до Нього єдиного, по виразу Давида: «…щезосте очі мої, щоб уповати мені на Бога мого» (Пс. 68, 4)».
Нарешті прийшов час, коли Господу було благоугодно поставити цей благодатний світильник на свічник, щоб він світив із своєї пустелі всій Православній Росії, щоб від його світла запалили своє світло і інші світильники і рознесли це світло по всій поверхні рідної землі. Своїм пустельним подвигом Сергій виконав в усій широті першу половину великої заповіді Божої про любов: возлюбиш Господа Бога твого всім сердцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією мислію твоєю (Мф. 22, 37); залишилось – і тепер Господь призивав його – виконати в такій же повноті і другу половину цієї заповіді: возлюбиш щирого тобі яко сам себе (Мф. 22, 39). Смиренно трудився він в пустелі для Господа - настав час так само смиренно послужити і ближньому заради Господа. І смиренний послушник волі Божої не відрікся накласти на себе тяготу чужу, по слову Апостола: «друг друга тяготи носіть (Гал. 6, 2), не своїх це тільки, але і дружніх також глядіть» (Флп. 2, 4).