Житіє святого Сергія/Глава VII
ГЛАВА VII. ПЕРШІ СПОДВИЖНИКИ (1349 – 1354)
Запашний цвіт. Слово народне про пустельника Радонізького. Перші прибульці. Благодатне слово подвижника. Обитель двунадесяти. Пустельні порядки. Ігумен Митрофан. Нездійсненна надія Сергія. Перший - всім слуга. Степан повертається до Сергія. 12-річний постриженик.
Радуйся, світильниче, єлеєм милості киплячий, Радуйся, на свічниці слави небесної горящий!
Акафіст 2. Ікос 12
Радуйся, крине райського прозябання!
Акафіст 1. Ікос 7.
Радуйся, притікаючих до тебе спасіння ходатай!
Ікос. Мінеї
Не може град укритися верху гори стоячи (Мф. 5, 14). Не можна сховати цвіту запашного і в дикій траві: його знайдуть по запаху, по благодатним пахощам; так же не міг сховатися і Сергій у дрімучому лісі, в люб'язній своїй самотності. Далеко розносились благодатні пахощі його життя святого, і почули, сердцем відчули ці благодатні пахощі люди, які мали, за виразом святителя Філарета, очищене почуття духовне або, щонайменше, ті хто шукав очищення. А скорботні обставини того часу, про які ми вже казали в III розділі, ще більше прихиляли таких людей бігти від світу в хащі пустельні; благо, там знайшовся благодатний муж, здатний вгамувати спрагу душі, запалити і підтримати в ній той вогник, при світлі і теплі якого легко несеться всякий тягар життя і стає легким благе ярмо Христове.
Не більше двух-трьох років пройшло з часу його поселення в глухих лісах Радонізьких, як в Радоніжжі і сусідніх селах заговорили про молодого пустельника. «Одні, – пише Пахомій Логофет, – говорили про його велику стриманість, трудолюбство і інші подвиги; інші дивувались його простоті і незлобію; інші розповідали про його владу над духами злими; а деякі благоговіли перед його дивним смиренням і чистотою душевною». І ось один за іншим стали приходити до нього спочатку ради спасительної для душі бесіди і поради духовної, у чому велелюбний пустельник їм не відмовляв, а потім знайшлись бажаючі і жити поблизу нього. Інколи приходили по два, по три людини і, припадаючи до стоп його, молили, щоб дозволив їм поселитися тут.
Жаль було пустельнолюбному Сергію розлучатися зі своїм усамітненням; притому він опасався, щоб сувора пустеля не розчарувала його сподвижників, щоб не прийшлось їм піти звідси з роптанням, подібно тим малодушним учням Христовим, які говорили: «Жорстоке є слово це, хто може його послухати? » (Ін. 6, 60). І він спочатку не згоджувався приймати їх, показуючи їм всі труднощі пустельного життя.
– Чи можете витримати вбогість цього місця? – говорив Сергій. – Вас чекають тут і голод, і спрага, і всякі нестачі.
– Все готові ми понести, чесний отче, – відповідали прибульці, – все понесемо при Божій помочі за твої святі молитви; тільки про одне просимо: не удаляй нас від себе, не проганяй геть з цього святого і достолюб'язного місця.
Розчулилось добре серце подвижника - він, видячи їх благе побажання і кріпку віру в поміч Божу і пам'ятаючи слово Спасителя: «грядущого до Мене не вижену геть» (Ин. 6, 37), зважився прийняти їх. Але, досвідом звідавший весь тягар самітництва, він попереджав їх про пустельні скорботи і укріпляв попередньо до подвигу терпіння. «Жадав я, браття мої, – так говорив він, – один скінчити в пустелі своє самотнє життя, але Господь сказав: «Де ж бо єста два або троє зібрані у ім'я Моє, тут єсмь посеред них» (Мф. 18, 20), і Давид співає в псалмах: «Це що добре, чи що красне, ніж жити братії вкупі? » (Пс. 132, 1); по цьому і я, грішний, не хочу іти проти волі Господа, Котрому вгодно устроїти тут обитель. З радістю я приймаю вас, стройте кожний собі келію, але хай буде вам відомо, що якщо ви прийшли сюди дійсно робити Господу і якщо хочете тут зі мною жити, то повинні бути готові терпіти всіляку нужду і печаль, бо сказано в Писанні: якщо приступаєш робити Господеві Богу, приготуй душу твою до спокуси (Сир. 2, 1); з нуждою Царство Боже восприємлюється! Хай не устрашить вас помисел, що місця ці пустельні і скудні потрібним для життя: самі знаєте, що багатьма скорботами личить нам ввійти в Царство Боже (Деян. 14, 22). Вузький і прискорбний шлях, що веде у життя вічне, і багато званих, а мало обраних і спасаючих ся! Але не бійся, мале стадо Христове, котрому Господь обіцяв царство Отця Свого: Господь не попустить нам спокус вище сил наших. Нині печаллю Господь відвідає нас, а завтра печаль нашу в радість перетворить, і ніхто цієї радості не відніме від нас! Дерзайте ж, дерзайте, люди Божі, бо Той, Хто призвав вас на місце цеє, - Він Сам переможе і ворогів наших, як Бог Всесильный!»
І багато інших слів утіхи чули прибульці від велелюбного подвижника, і чи можна було не прив'язатися до нього всією душою? Чи можна було ще вагатися в сумнівах і страшитися подвигів пустельного життя? З таким наставником можна все понести, все витерпіти; чи туга здавить серце твоє, чи зневіра оволодіє душею, ворог чи навіє помисли гріховні, чи пристрасті піднімуть в серці свої зміїні голови - не зволікай, іди швидше до люблячого і гаряче любимого наставника, з дитячою простотою відкрий перед ним все серце своє, повідай, що томить тебе, пожалійся йому на себе самого, як дитя жаліється ніжній матері на свого кривдника, і вір - він скаже тобі в утіх інколи тільки два-три слова, але зате які це чудові, теплі, благодатні слова! Вони проллють мир в душу твою, зігріють її такою любовію, якою тільки мати зігріває грудне дитя, - і все пройде, як рукою зніме, і стане на душі так тихо, ясно і тепло...
І стали прибульці строїти собі хижі навколо усамітненої келії Сергієвої, і з дитячою любов'ю почали вчитися у нього пустельним подвигам. Не більш дванадцяти братій зібралося спочатку навколо Сергія; і це число довгий час залишалось незмінним - коли убував один, приходив інший на його місце, так що це деяким подавало думку: чи не по числу двунадесяти Апостолів чи стількох же колін Ізраїлевих само собою урівнюється число учнів Сергієвих?..:
Перше всіх прийшов до Преподобного дехто Василій, може бути за свою велику стриманість прозваний Сухим; прийшов він з верхів'їв ріки Дубни, вже у похилих літах, і, недолго поживши з Преподобним, відійшов до Господа. Інший учень і сподвижник Сергія був простолюдин, землероб Яків, який між братією називався зменшеним іменем Якута; він служив братії ніби розсильного; правда, зауважує преподобний Єпіфаній, його посилали в світ тільки з країньої потреби і тому нечасто. Збереглись ще імена двух учнів, що прийшли до Преподобного в числі найперших - це Онисим, диякон, і Єлисей - батько з сином, земляки Сергієві, з яких Онисим згадується раніше в числі переселившихся з батьками Преподобного з Ростова у Радоніжжя. До числа перших учнів Сергієвих варто віднести преподобних Сильвестра Обнорського, Мефодія Пішнонського, Андроніка та ін.
Коли побудовано було дванадцять келій, Преподобний обніс їх високим дерев'яним тином для безпеки від звірів і приставив воротарем Онисима, котрого келія була біля самого входу в обитель. Густий ліс оточував обитель з усіх сторін, вікові дерева стояли над самими келіями, широко осіняючи їх і шумлячи своїми вершинами, навіть коло церкви всюди видні були пні і колоди, між якими і засівались різні огородні овочі для вбогої трапези відлюдників. Ось який смиренний вид мала Лавра Сергієва в перші роки свого існування!
Тихо і безтурботно протікало життя пустельників в новооблаштованій обителі. Не було в ній ні начальника, ні навіть пресвітера, однак строго підтримувався весь порядок щоденного Богослужіння, виключаючи, звісно, літургію. День відлюдників починався з глибокої півночі - на виконання слів Псалмоспівця: седмерицею днем восхвалять Господа (Пс. 118, 164); пустельні подвижники кожен день збирались в церкву на полунощницю, утреню, третій, шостий і дев'ятий часи, на вечірню і повечір'я, звершуючи між цими службами ще часті молитовні співи. В рукописах, що збереглися від того часу в бібліотеці лаврській, знаходимо канони за творячих милостиню, за болячих, за померлих. Безперестанна молитва, за заповіддю Апостола (1 Сол. 5, 17), була їх постійним правилом і в церкві і в келії. А для звершення Божественної літургії в святкові дні звичайно запрошували священника з найближчого села чи ігумена, може бути того ж старця Митрофана, який постригав самого Преподобного. Священнослужителя завжди зустрічали з радістю і належною повагою.
Рік потому, як зібралась до Преподобного братія, прийшов до них на жительство і згаданий ігумен Митрофан. Сергій дуже рад був йому через нужду в ієреї Божому; притому він сподівався, що старець цей не відмовиться прийняти на себе начальство над зібравшимися пустельножителями, але недовго порадів Сергій: поживши трохи під крівлею свого постриженика, Митрофан тяжко занедужав і відійшов до Господа. І знову обитель залишилась без звершителя Таїн Божих, тому що сам Преподобний, по своєму глибокому смиренномудрію, не хотів прийняти на себе ні ігуменства, ні сана священного. Уподібнюючись лагідному і смиренному серцем Господу, він керував тільки шляхом власного прикладу і, точно за словом Христовим, був перший тим, що був всім слуга (Мк. 9, 35). Три чи чотири келії для братії він построїв своїми руками, сам рубив і колов дрова, носив їх до келій, молов в ручних жорнах, пік хліби, варив їжу, кроїв і шив одежу і взуття, носив на гору воду в двух водоносах і поставляв у келії кожного брата. Коли хто-небудь з братій відходив до Господа, угодник Божий своїми руками обмивав і готовив до погребіння усопшого. Одним словом, він служив братії, по виразу блаженного Єпіфанія, як куплений раб, всіляко стараючись облегшити їх важке життя пустельне, хоча і приводив братію у немале збентеження таким глибоким смиренням і трудолюбством.
Служачи іншим протягом дня, Сергій не мав і одного часу, вільного від труда і молитви; харчувався він лише хлібом і водою, і то малою мірою, а ніч майже всю проводив у келійній молитві, і де б він не був, що б не робив, завжди мав на думці і на устах слово Псалмоспівця: «Предзрех Господа переді мною вийму, яко одесну мене єсть, да не подвижуся» (Пс. 15, 8). І всі ці многотрудні подвиги не тільки не ослабили його сил тілесних, але і укріпляли їх; преподобний Єпіфаній говорить, що в молоді роки свої угодник Божий був настільки кріпкий тілом, що «мав силу проти двух чоловік», – що було наслідком його трудолюбства і великої стриманості, зауважує при цьому святитель Платон. Коли ж Сергій відчував брань ворожу і стріли розпалені, посилаємі рукою стріляючого у темряві в правих серцем (Пс. 10, 2), він ще більш усилював свій піст і молитовні подвиги. Так поневолював духу тіло своє смиренний подвижник, прикладаючи труди до трудів, так підвизався цей земний ангел, жадаючий паче всього зробитися громадянином горнього Ієрусалиму! А братія з любов'ю і благоговінням взирали на свого улюбленого авву і всіми силами старались наслідувати йому.
І важко було пришедшему в перший раз відвідувачу розрізнити, хто був старший з них і хто молодший, хто начальник місця цього і хто підлеглий, тому що, взираючи на смиренного і лагідного Сергія, кожен старався смиряти себе перед смиреннійшим. Всі вважали один одного браттями, і ніхто з них не хотів бути старшим. Який повчальний урок гордим синам нашого суєтного віку, жадаючим весь світ переробити по своїм безумним мріям! Не шляхом безначалля, насильств і повної розгнузданості пристрастей людських досягаються істинно братні відносини між людьми, а шляхом найглибшого смирення, шляхом повного самозречення в дусі Євангельської любові, коли люди забувають про свої права і в ім'я любові думають тільки про свої обов'язки і гірко оплакують немочі падшої природи своєї...
Вільні від молитви години відлюдники проводили в постійних трудах. Молитва і труд, по вченню святих Отців, нерозлучні в житті інока, і учні Сергієві трудились над обробітком своїх невеликих городів для своєї скудного столу пустельного, дбали кожен про свою вбогу келію, самі готували собі їжу, шили собі одежі, переписували книги і, можна думати, займались навіть іконописом.
Розлучившись з Сергієм, брат його Степан, звісно, не переривав з ним духовного спілкування і, живучи в Москві, може бути, інколи відвідував його в пустелі Радонізькій. Може бути, інколи приводив він сюди і малюка сина, Івана, який в дитинстві жив у домі свого дяді, Петра, в Радоніжжі. Наслухавшись про богоугодне життя свого святого дядька, дванадцятирічний Іван загорівся бажанням жити під його духовним проводом і одного разу прийшов до нього разом з батьком. Тримаючи отрока за руку, Степан сам ввів його в пустельну церкву і, передаючи його брату, на подив усій братії, заявив своє бажання одразу облачити його в янгольський образ... Не став суперечити Сергій цьому бажанню старшого брата, який, подібно старожитньому Аврамію, віддавав Богу свого сина. І ось отрок Іван приймає постриг, може бути від свого батька, і нарікається Федором... Чистий душею і серцем отрок беззастережно віддав себе Преподобному дядьку, і скоро звик до всіх добродійств іноцьких. В обителі Сергієвій майбутній Архієпископ Ростовський прожив біля двадцяти двух років; в цей звісно час він навчився тут іконопису і був одним з перших іноків-іконописців Сергієвої Лаври.