Житіє святого Сергія/Глава X
ГЛАВА X. УБОГІСТЬ В ПУСТЕЛІ (1354 – 1372)
Суворі правила пустелі Сергієвої. Богослужіння з лучиною. Книги на бересті. Ігумен-деревороб. Дорогі шматки гнилого хлібу, що їсться у поті лиця. Незадоволення братії. Батьківське вмовляння. Уповання непосрамляюче. Невідомі благодійники. Чудотворне джерело. Золото і мішура. Благоговійні думи святителя Філарета.
Радуйся, залишивший маєтки і возлюбивий вбогість Христову...
Акаф.1. Ік. 8
Радуйся, лінивих подвигнувий твоїми христоподібними схильностями...
Акаф. I. Ік. 12
Радуйся, чудесних вод умолінням наповнивий обителі твоєї огорожу,
Радуйся, стравами невідомими принесеними голодній братії сотворивий відраду...
Акаф. 2. Ік. 12
Апостол Павло, за його власними словами, день і ніч працював своїми руками, щоб не жити за чужий рахунок і не бути нікому в напругу, хоча, як благовісник спасіння, і мав на те повне право (1 Сол. 2, 7–9). Такого ж правила строго тримались і святі подвижники Христові; те ж узаконив у своїй обителі і Преподобний батько наш Сергій. Він суворо забороняв братії виходити з монастиря для збирання по селам і хуторам подаяння від мирян на обитель; кожен інок повинен був діставати сам для себе харчування трудами рук своїх, а у випадку недостачі просити і з терпінням чекати милості від Бога. Так вчив він і словом і власним прикладом. Зрозуміло, що це було нелегке правило навіть і для такого монастиря, який знаходився недалеко від мирських поселень і частіше відвідувався богомольцями, а обитель Преподобного Сергія в той час була в повному смислі слова пустелею. «На далеку відстань, – розповідає блаженний Єпіфаній, – її оточували густі, непрохідні ліси, що були повні всяких диких тварин - від боязкого зайця до кровожерливого вовка і страшного ведмедя». Навіть півсотні років після того часу, про який ми говоримо, в часи ігуменства Преподобного Никона, коли навколо обителі вже було немало мирських поселень, по лісним річкам навколо Лаври ловили бобрів; що ж було раніше, коли тут не було поблизу навіть окремих дворів і до обителі хіба можна було пробратися вузькою і уривчастою стежинкою? В такій хащі хто став би відвідувати пустельників і приносити їм що-небудь з життєвих припасів? З іншого боку, в обителі не було тоді влаштовано правильного гуртожитку - пустельники мали спілкування один з одним лише у молитовних зібраннях церковних, інший час дня і ночі кожен трудився для себе. в своїй усамітненій келії: ні загальної трапези, да і спільних послухів ще не було. Не дивно тому, що багата благочестям пустеля Сергієва часто потребувала самого необхідного. За що ні візьмись - всього немає, як виражається блаженний списатель житія Сергієва; нерідко траплялось, що ні у кого з братій не було ні шматка хліба, ні жмені борошна, навіть не вистачало солі, про масло ж і інші приправи нічого було і говорити. І багато приходилось пустельникам терпіти нестачі при таких суворих порядках пустельного життя, але Сергій вірував Богу вірою твердою, перевіреною скорботами, і Бог виповнював по вірі його; він уповав, і уповання ніколи не посоромлювало його!
Траплялось, що не вистачало вина для звершення літургії, пшениці для просфор, фіміаму для кадіння, і тоді пустельники терпіли нестачу Божественної літургії; не вистачало воску для свічок, єлея для лампад - вони запалювали березову чи соснову лучину, яка з тріском і димом світила їх читанню і співу; і ось при такому-то освітленні вони відправляли вранішню чи всенічну службу, з трудом читаючи в напівтемряві канони і псалтир! Чи треба казати, що таке служіння було не менш приємне Богу, як і торжественна служба, що звершується у величних храмах при світлі численних лампад і багатьох світильників, а серця святих подвижників горіли тише і ясніше всяких свічок, і полум'я їх молитви тремтіло воздиханнями, з глибини сердечної сходившими до престола Божого!
За свідоцтвом Преподобного Йосипа Волоколамського, в обителі Сергієвій бувала така вбогість, таке нестяжання, що і самі книги інколи писались не на хартіях, а на берестах, тому що у пустельників не було засобів дістати пергаменту. Сама святиня не блищала тоді золотом, і понині благочестиві прихильники з благоговійним подивом розглядають хранимі в лаврській ризниці заповітні пам'ятки тої заповітної вбогості - дерев'яні сосуди, що вживалися Преподобним Сергієм при звершенні Божественної літургії, і просте розфарбоване його облачення...
Сам Преподобний ігумен всього менше піклувався про насущний хліб особисто для себе, і тому нерідко траплялось, що нестачу в їжі йому доводилось терпіти перше всіх. І він, постившийся ще в колисці немовляти, з вдячним серцем переносив всяку нестачу, подаючи собою приклад усій братії. Так одного разу у нього не було ні хліба, ні солі, і в усьому монастирі відчувалась надзвичайна обмеженість у їжі. Три дні провів смиренний ігумен без їжі, а на сході четвертого взяв сокиру і пішов до одного з братії, на ім'я Данило.
– Чув я, старче, – сказав він своєму сподвижнику, – ти хочеш прибудувати сіни до своєї келії, дозволь мені побудувати їх для тебе, щоб руки мої не були без діла.
– Правда, – відповідав йому Данило, – мені би дуже хотілось побудувати їх, у мене все і для роботи давно заготовлено, і ось тільки чекаю теслю з села. А тобі як доручити це діло? Мабуть, попросиш з мене дорого.
– Ця робота не дорого тобі обійдеться, – сказав йому Сергій, – мені ось хочеться гнилого хліба, а у тебе він є; більше цього з тебе не потребую. Хіба ти не знаєш, що я вмію працювати не гірше теслі? Навіщо ж тобі, старче, звати іншого теслю окрім мене?
Тоді Данило виніс йому сито зі шматками гнилого хлібу, якого він сам не міг їсти, і сказав: «Ось, якщо хочеш, візьми все, що тут є, а більше не проси». «Добре, – сказав працелюбний ігумен, – цього з надлишком досить для мене; побережи ж до дев'ятої години: я не беру плати перше роботи».
Сказавши це, він кріпко підтягнув себе поясом і прийнявся старанно за роботу. З раннього ранку і до пізнього вечора, не дивлячись на голод, він пиляв, тесав дошки, довбав стовпи і при помочі Божій завершив будову. Сонце вже сховалось за дрімучим лісом, коли старець Данило знову виніс йому гнилі шматки хлібу як домовлену платню за працю цілого дня. Поклавши їх перед собою, подвижник помолився, благословив їх і почав їсти з одною водою, навіть і без солі. Це був і обід і разом вечеря!
Деякі з братії при цьому помітили, що коли він вкушав у поті лиця зароблений ним хліб, то з вуст його виходила пиль від гнилості хлібу, і звісно, немало дивувались великому терпінню свого ігумена, який і таку недобру їжу не хотів прийняти без праці. Так суворо тримався він заповіді Апостола Христова: а хто не хоче робити, хай не їсть (2 Сол. 3, 10). І дивлячись на його приклад, і браття укріплялись в подвигу терпіння.
Але де люди, там і немочі. Знайшлися такі, котрі поголодали дня два і почали нарікати ... Один з таких нетерпивців зважився навіть сказати від лиця всіх ігумену: «Ось ми подивились на тебе, всі тебе слухались, а доводиться помирати з голоду, тому що ти забороняєш виходити в мир просити милостиню. Потерпимо ще добу, а завтра всі підемо звідси і більше повернемось: ми не в силах зносити таку вбогуість, такі гнилі хліби!»
Преподобний ігумен видів, що братією починає оволодівати дух зневіри; треба було підкріпити їх маловір'я. І ось він зізвав до себе всіх іноків і зі звичною лагідністю повів з ними таку бесіду: «Про що журитесь ви, браття мої? Навіщо так засмучуєтесь? Уповайте на Господа, адже сказано: воззріте на древнії роди, і видьте, хто вірував Господеві, і постидився? Хто вірував слову Його – і обманувся? Чи хто пребув в страсі Його і остався? Кого з призиваючих Його Він не почув? (Сир. 2, 10). «Чи не Я, – глагола Господь, – чи не Я податель всякої поживи? Чи не Я звожу плоди від землі і наповнюю ними житниці? Чи не Я кормитель всього світу, живитель всієї вселенної, подаючий поживу всякій плоті, відверзаючий щедру руку Свою у благий час, насичуючий всяку тварину благоволінням?» Браття мої! І у святій Євангелії Господь сказав: «Шукайте ж перше царства Божого і правди його, і це все приложиться вам... Воззріте на птахи небесні, яко не сіють, не жнуть, не збирають у житниці, і Отець ваш Небесний живить їх... чи не набагато більше за вас, маловіри» (Мф. 6, 33, 26, 30). А ми хіба дарма і без діла підвизаємся? Ми сподіваємось получити за свої подвиги життя вічне. Люті скорботи, але солодкий рай, болісні труди, але вічна за них нагорода! Не полінимося, браття! Потерпимо хоч трохи, щоб отримати нетлінні вінці від Христа Бога, Котрий Сам говорить: «В терпінні вашому стяжіть душі ваші (Лк. 21, 19), бо перетерпівий до кінця, той спасенний буде» (Мф. 10, 22). Ось, – продовжив угодник Божий, – ви журитесь через недостачу поживи, але ж це трапилось на короткий час, ради випробування віри нашої; адже якщо ви знесете цю нестачу як належить інокам, з вірою і благодарністю, то ця сама спокуса вам же послужить на користь. Благодать Божа бо нікому не дається без скорбот і спокус. «Без вогня, – говорить святий Листвичник, – і золото не буває чисте». А ось, дасть Бог, мине зажура – дочекаємося радості; адже так зазвичай буває, що радість слідує за скорботою: вечором, сказано, водвориться плач і вранці радість (Пс. 29, 6). Так і ви: сьогодні терпите оскудіння хлібу і недостачу всякої поживи, а завтра – Бог пошле – ви будете насолоджуватись у достатку і їжею, і питвом, і всім потрібним. Я, грішний, вірую, що Бог не залишить місця цього і тих, хто живе в ньому».
Так утішав зажурену братію святий ігумен, і Бог дійсно чудовим чином виправдав віру його. Він ще бесідував з братією, як почувся сильний стукіт в монастирські ворота; воротар виглянув у віконце і побачив: до воріт хтось привіз багато хлібу. Будучи сам дуже голодним, від радості він не відчинив ворота і побіг до Преподобного.
– Отче, – говорив він, – привезли багато хлібів, благослови прийняти! Ось, по твоїм святим молитвам, вони у воріт!
– Відчини їм, хай увійдуть, – сказав ігумен.
Монастирські ворота відчинились, і в них в'їхало кілька візків, навантажених печеним хлібом, рибою і іншими припасами для монастирської трапези. Всі прославили милосердя Боже, а Преподобний Сергій весело сказав: «Ну ось, тепер ви, голодні, нагодуєте кормильців ваших, позовіть їх розділити з нами спільну трапезу, пригостіть їх і упокойте як належить». І негайно він наказав вдарити у било і всім іти до церкви; тут він відслужив вдячний молебен Господу Богу, милуючому і живлячому рабів Своїх, і тільки після цього благословив братії сідати за трапезу. Всі сіли, і сам ігумен став наділяти братію привезеними хлібами. Вони були теплі і м'які, ніби тільки що спечені, і на смак були надзвичайно приємні, ніби печені були з маслом, з медом чи з яким-небудь іншим благовонним зіллям. Так колись манна, цей хліб ангельський, за виразом Псалмоспівця, мала для Ізраїльтян особливу солодкість у смаку. І Преподобному Сергію за його дивне терпіння, замість черствих корок гнилого хліба, послав Бог цю чудну їжу, адже, по слову Давида, терпіння вбогих не загине до кінця (Пс. 9, 19).
За трапезою святий ігумен сказав: «Де ж той брат, котрий скаржився на запліснявілі хліби? Хай ввійде сюди і скуштує, яку поживу послав нам Господь, хай при цьому згадає Царя і Пророка Давида, котрий попіл як хліб вкушав і пиття… з плачем розчиняв (Пс. 101, 10)».
Потім Преподобний запитав: «А де ж наші благодійники?» Але ніхто не зміг відповісти йому на це питання, всі лише дивились ніяково один на одного.
– Чи я не говорив вам, – сказав ігумен, – щоб ви запросили їх до трапези? Чому ж їх немає?
– По слову твоєму ми звали їх, отче, – відповідали іноки, – ми навіть запитували їх, від кого все це прислано. Але вони тільки сказали нам, що один Христолюбець, чоловік багатий, прислав їх здаля, щоб передати тобі ці припаси, а від трапези відмовились і говорили, що їм дане ще інше доручення, яке повинні так само негайно виконати, і тому спішать в дорогу.
Можна собі уявити загальне здивування, коли дізнались, що хліби привезені здаля, а між тим вони були ще теплі, так ніби тільки що винуті з печі!
Преподобний ігумен скористався цим випадком для напоумлення своєї братії. «Видите самі тепер, – сказав він, – що Господь не залишає місця цього і рабів Своїх, які служать Йому тут з вірою день і ніч і терплять з благодаттю всілякі нестачі. Пам'ятайте ж слово Апостола: «…хто має поживу і одяг, цим задоволені будьмо» (1 Тим. 6, 8). Навіщо нам зайве турбуватись про тілесні потреби? Краще будемо завжди покладатися на Господа, Який пошле все, що потрібне і корисне і душі і тілу нашому. Той, Хто сорок років живив у пустелі непокорних і невдячних Ізраїльтян, низпосилаючи їм манну з небес і крастелів досита, чи не сильний прогодувати й нас, Йому роботящих? Чи Його могутність і благість виснажились нині, і Він перестав промишляти про Свої створіння? Ні, браття! Як в древні часи, так і тепер Він один і той же всеблагий Бог, завжди готовий подати нам все потрібне для життя нашого!»
Сильно подіяв цей урок на маловірів, і з того часу не було чутно нарікання при випадавших нестачах у чому-небудь; а між тим, розповідає блаженний Єпіфаній, для більшого укріплення віри в Промисел Божий і на другий і на третій день невідомі благодійники присилали в обитель обильну поживу для братії. Так Господь виправдовував уповання Свого обранця на Його Божественний Промисел.
Не раз, правда, і в інших випадках, коли цього вимагала чи настанова братії, чи ж взагалі чоловіколюбство, віра Преподобного Сергія проявляла себе з тою силою, яку присвоює їй Христос Спаситель, коли говорить: «…все що вопросите в молитві віруючи, приймете» (Мф. 21, 22). Був, наприклад, такий випадок, що викликав спочатку обурення, а потім перетворившийся у славу Божу по молитвам угодника Божого. Коли Преподобний вибрав собі місце для пустельного безмолв'я, він зовсім не турбувався про те, щоб мати воду поблизу; трудолюбному подвижнику навіть було приятно носити її здаля, щоб тим ще більше утруждати свою плоть. Так було до семи років по заснуванню обителі. Але з примноженням братії нестача води ставала все відчутнішою. Не раз братія жалілися йому, що приходиться далеко ходити за водою, і деякі, менш терпеливі, навіть говорили йому з докором: «Для чого на такому місці построїв ти обитель?» На це Преподобний відповідав: «Я хотів тут безмолствувати один; Богу угодно було воздвигнути тут обитель у славу Його Пресвятого Імені; дерзайте в молитві і не падайте духом, якщо Він у безводній пустелі дав воду з каменя непокірному народу Єврейському, то невже Він залишить вас, працюючих Йому на цьому місці день і ніч?» Раз післе такої настанови братії він взяв з собою одного інока і пішов з ним у лісний яр під монастирем; тут він знайшов трохи дощової води, преклонив над нею коліна і помолився так: «Боже, Отче Господа нашого Іісуса Христа, сотворивший небо і землю і все видиме і невидиме, створивший людину і не хотящий смерті грішника! Молим Тебе ми, грішні і недостойні раби Твої, почуй нас в час цей і яви славу Твою! Як в пустелі чудодіяла кріпка десниця Твоя, від камня воду істочив, так і тут яви силу Твою – даруй нам воду на місці цим, і да розуміють всі, що Ти послухаєш боящихся Тебе і імені Твоєму славу воссилаючих – Отцю і Сину і Святому Духу, нині і прісно і на віки віків, амінь!»
Так молився угодник Божий, і ледь вимовив він цю молитву і осінив хресним знаменням місце, де стояла дощова вода, як раптом з-під землі пробилось повноводне джерело холодної ключової води, і вона потекла швидким струмком по долині... З тої пори многолюдна обитель Сергієва не мала нестачі у воді; преподобний Єпіфаній, учень Сергіїв, свідчить, що бували зцілення від води цієї і навіть здалеку присилали за нею для болящих, так що струмок той отримав назву Сергієвої ріки, і в цьому найменуванні відобразилось почуття вдячності до угодника Божого. Але смиренний чудотворець, дізнавшись про це, призвав до себе старійших з братії і мовив їм: «Браття мої, адже не я вам воду дав – це Господь милосердий утішив нас, недостойних, Своєю милістю. Навіщо ж ви звете джерело моїм іменем? При чому тут я, грішний?» І з того часу браття, з послуху до заповіді свого святого авви, мало-помалу відвикли від цього найменування.
«О достолюб'язне, святе смирення! – міркує з приводу цієї розповіді один проповідник слова Божого, – ти не бачиш навіть і того, що чудеса твориш, ти завжди і в усьому бачиш тільки одну благодать Божу да свою недостойність!.. Ти боїшся, угодниче Божий, як би люди не прийняли тебе за святу людину, ти готовий був втекти, сховатись у хащу лісову, в чащу непролазну, в темні печери і похмурі нетрі лісові, щоб не славили люди ім'я твоє, не показували на тебе як на Божого обранця!.. А ми, грішні... зробимо що-небудь добре, - і то інколи з гріхом пополам, да самі ж і починаємо трубити про це!... Якщо ж інший раз, з пристойності, щоб не називали нас самохвалами, і мовчим про себе, зато вже як же буваємо задоволені, як втішаємось, коли інші скажуть про нас слівце добре! Наче малі діти іграшкою, - так і ми забавляємось похвалою людською! Як же не сказати після цього, що як небо від землі, так і наше життя далеке від святого життя угодників Божих? А вся біда наша в тому, що смирення у нас немає, немає ні одної крихти цього некрадомого скарбу небесного, цього злата митаревого, яким так багаті були святі угодники Божі, а без цього золота не можна купити і Царства Небесного, без смирення все наше добро - мішура одна, а не золото!».
Але, щоб стяжати собі хоч малу крихту цього багатоцінного в очах Божих золота, нам треба частіше переноситись думкою і серцем в ті далекі часи, коли жили святі угодники Божі, подібні Богоносному Сергію, щоб побути духом біля обранців благодаті і повчитися у них Христоуподібнювальному смиренню. З преподобним, сказано, преподобним будеш (Пс. 17, 26) і незамітно для самого себе навикнеш мислити і жити за прикладом преподобних. В цьому уявному і духовному спілкуванні з Преподобним Сергієм любив прибувати в Бозі почивший святитель, митрополит Філарет; в цьому спілкуванні він черпав велику силу благодатного помазання, коли з його серця виливалось умилительне слово, що дише беззавітною любов'ю до самого місця життя Сергієва. Не можемо не привести тут цього зворушливого звертання його до пустелі Сергієвої.
«Прости мене, – так взивав він, – велика Лавра Сергієва, якщо мисль моя з особливим жаданням устремляється в древню пустелю Сергієву. Чту, і в красуючих ся нині храмах твоїх, діла святих, обителі святині, свідків праотцівського і сучасного благочестя; люблю чин твоїх Богослужінь, і нині з безпосереднім благословінням Преподобного Сергія звершуємих; з повагою взираю на твої стовпостіни, що не похитнулись і тоді, коли хиталась було Росія; знаю, що і Лавра Сергієва і пустеля Сергієва є одна й та ж і тим же багата скарбом, тобто Божою благодаттю, яка жила у Преподобнім Сергію, в його пустелі і ще живе в ньому і в його мощах, в його Лаврі; але при всьому тому бажав би я узріти пустелю, яка здобула і стяжала скарб, унаслідуванний потім Лаврою. Хто покаже мені малий дерев'яний храм, на якому в перший раз наречене тут ім'я Пресвятої Трійці? Ввійшов би я в нього на всенічне бдіння, коли в ньому, з тріском і димом, горяща лучина світить читанню і співу, але серця молящихся горять тихше і ясніше свічі, і полум'я їх досягає до неба, і Ангели їх восходять і низходять в полум'ї їх жертви духовної... Відкрийте мені двері тісної келії, щоб я міг вдихнути її повітрям, яке тріпотіло від голосу молитв і зітхань Преподобного Сергія, яке омите дощем сліз його, в якому вкладено стільки глаголів духовних, пророцьких, чудодійних... Дайте мені облобизати поріг її сіней, який стертий ногами святих і через котрий одного разу переступили стопи Цариці Небесної... Укажіть мені ще інші сіни іншої келії, котру в одинх день своїми руками побудував Преподобний Сергій, і, в награду за труд дня і голод кількох днів, отримав укрух зігниваючого хліба... Подивився б я, як пізніше інших насаджений в цій пустелі, Преподобний Никон спішно росте і зізріває до готовності бути приємником Преподобного Сергія... Послухав би мовчання Ісакієвого, яке, без сумніву, поучительніше мого слова... Поглянув би на благорозумного Архімандрита Симона, який досить рано зрозумів, що корисніше бути послушником у Преподобного Сергія, ніж начальником в іншому місці... - Адже це все тут: тільки закрито часом, або поміщене в цих величних будівлях, як високої ціни скарб у чудовому ковчезі! Відкрийте мені ковчег, покажіть скарб: його не можна викрасти і він невичерпний; з нього, без шкоди його, можна позичати благопотрібне, наприклад, безмолв'я молитви, простоту життя, смирення мудрування».