Житіє святого Сергія/Глава XI

Матеріал з Вікіпідручника
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ГЛАВА XI. СМИРЕННИЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ (1354 – 1391)

<< ГЛАВА X | ЗМІСТ | ГЛАВА XII >>

Спотворення пустелі. Слава Сергієва. Сердобольний батько і воскресле дитя. Зцілення поселянина. Вельможа з берегів Волги і вигнання бісів. Численність потребуючих. Худість ризна. Простець, що спокусився і благодатний старець.

Радуйся, звеселення і відрада до тебе прибігаючих!

Радуйся, чудес пучино, Богом ізлитая!

Акаф. 1. Ік. 4

Радуйся, господствію духа плоть свою покоривий,

Радуйся, силу дарування в чудесах явивий!

Акаф. 2. Ік. 1

Льготи, об'явлені намісником князя Андрія Радонізького для тих, хто переселяється в його рідний уділ, мало-помалу привертали нових поселенців, які посувались незамітно своїми селищами до обителі Сергієвої; однак же на протязі десяти-дванадцяти літ після її заснування обитель залишалась як би в стороні від світу, відділена від нього дрімучими лісами. Але з плином часу слава про подвиги Преподобного Сергія поширювалась все більше і більше, а потім і місце його перебування ставало все відкритіше. Коло 1352-1354 років, при Великому Князі Івані Івановичу, браті Семена Івановича Гордого, в околицях обителі Сергієвої стали де-не-де селитись землероби, ніхто не забороняв їм вирубати ліси, до яких не торкалась ще рука людська. Мало-помалу перетворили нетрі пустельні в чисте поле, яке засівали хлібом, в пролісках поставили одиночні двори, а в іних і села і таким чином, як не без жалю виражається блаженний списатель житія Сергієва, , «ісказиша пустелю, і не пощадиша, і составиша села і двори многі». Потім прокладена була мимо монастиря велика дорога у північні міста, і обитель стали відвідувати не тільки прості люди, але і бояри. «Мир, – говорить один історик, – приходив у монастир Сергієв, і те, що він бачив тут, - побут і обстановка пустельного братства, вже повчало його самим простим правилам, якими кріпкий людських християнський гуртожиток. В монастирі все було бідне і скудне, або, як виразився розчаровано один мужичок, що прийшов здалеку в обитель Преподобного Сергія побачити уславленого, величного ігумена, "все худістно, все вбого, все сирітське" в обиході братії стільки ж недоліків, скільки заплат на сермяжній рясі ігумена, але всі дружні між собою і привітні до прибульців, кожен робить своє діло, кожен праює з молитвою, і всі моляться після роботи, в усіх чується прихований вогник, котрий без іскр і спалахів відкривався оживляючою теплотою, обдававшою всякого, хто вступав в цю обитель труда і молитви. Світ видів все це і уходив підбадьорений, освіжений, подібно тому як мутна хвиля, прибиваючи до прибрежної скелі, відкладає від себе домішку, захоплену у неохайному місці, і біжить далі світлою і прозорою струєю». Таке було враження обителі Сергієвої на всіх, хто її відвідував тоді, - враження глибоко благотворне і назидательне. Непомітно, подібно заквасці, про яку говорить Спаситель у Своїй притчі, це враження ложилось на душу відвідувачів і уносилось ними в їх рідні сім'ї як світлий приклад життя по заповідям Божим. Але не в цьому тільки враженні була головна сила, саме важливе, що вабило в тиху, бідну обитель Сергієву православних руських людей. Їх приваблював сюди світлий образ самого дивного подвижника, вони йшли сюди для того, щоб попросити у нього молитв, отримати у нього благословіння, почути у нього слово духовної настанови, відкрити йому свої скорботи душевні і в бесіді з ним знайти собі втіху і підкріплення. Чудний колись юнак Варфоломій став тепер великим Сергієм, котрий був всім для всіх, щоб всім керувати до спасіння. І він тихо звершував це велике діло як «святий послух», покладений на нього Господом. Цілі піввіку ті хто приходили до нього, разом з водою з його джерела, черпали в його келії втіху і підбадьорення і, повертаючись в своє коло, по краплинам ділились ними з іншими, так що до кінця життя великого старця Божого «чи ледве, як виражається той же поважний історик, виривалось з яких-небудь православних грудей на Русі скорботний вздох, який би не полегшувався молитовним призиванням імені святого старця».

Особливо привертала до Преподобного чутка про чудесні знамення, в яких проявляла себе благодать Божа, щедро почивша на своєму обранці. Ції благодатні знамення відкрились молитовним виведенням джерела у пустельному яру у стін обителі, але преподобний Єпіфаній оповідає і про інші, більш разючих чудесах угодника Божого. Послухаємо тепер розповіді про них блаженного учня Сергієва.

Жив у околицях його обителі один благоговійний муж, що мав велику віру до Преподобного. У нього був єдиний син - малятко, який небезпечно захворів. З вірою приніс його в обитель на своїх руках засмучений батько. «Тільки б мені донести його до чоловіка Божого, - розмірковував благочестивий муж, – а там – я вірю, що він неодмінно зцілить його». І він доніс сина живим до келії Преподобного, але, поки він слізно умовляв смиренного ігумена помолитись про зцілення дитяти, поки Сергій готувався звершити молитву, хлопчик від жорстокого припадка випустив дух...

Втративши останню надію, засмучений родитель з плачем став докоряти Преподобному Сергію, що він, замість бажаного втішення, тільки збільшив його скорботу. «Що ж мені тепер робити? – взивав він, – краще б для мене було, якщо б хлопчик мій помер вдома, - тоді, хоча б, я не оскудів би вірою, яку до цього мав до тебе, чоловіче Божий!»

І безутішний батько залишив свого мерця в тісній келії подвижника, а сам пішов приготувати гроб для улюбленого дитяти.

Зжалився угодник Божий над нещасним родителем; залишившись наодинці з померлим отроком, він преклонив коліна і став молитись... Ще не закінчив він своєї молитви, як раптом дитя ожило, відкрило очі і простягнуло ручки до Преподобного молитвенника.

Повернувся батько. Він приніс все потрібне для погребіння, але святий ігумен зустрів його на порозі келії словами: «Даремно ти, чоловіче, не роздивившись, так возмутився духом – видиш, отрок твій зовсім не вмирав».

Спантеличений родитель не хотів вірити словам його, але побачивши сина живим, пав до ніг чоловіка Божого.

«Ти обманюєшся і не знаєш сам, за що дякуєш, – говорив йому смиренний подвижник, – коли ти ніс сюди хворого отрока, він занеміг від сильної стужі і впав в обморок, а тобі здалось, що він помер. Видиш: він ось зігрівся у мене в теплій келії, а тобі знову здалось, що він воскрес».

Щасливий батько став було настійливо стверджувати, що його син дійсно ожив молитвами Преподобного, але святий строго заборонив йому про це говорити. «Якщо ти насмілишся розповідати кому-небудь, – промовив він, – то і взагалі залишишся без сина».

Той обіцяв мовчати і, взявши малого, тепер повністю вже здорового, повернувся додому, прославляючи Бога, творячого чудеса через Свого угодника. Боючись втратити сина, він, звісно, не смів розглашати про звершене чудо, але чи в силах він був сховати від всіх радість батьківського серця? Першим побачив цю радість келійний учень Преподобного, через якого і стало відомим потім це чудо, записане з його слів і блаженним Єпіфанієм.

З багатьох чудесних зцілень, що звершилися по молитвам Преподобного Сергія, Єпіфаній розповів про наступні два. Один з навколишніх жителів захворів тяжкою хворобою - на протязі трьох тижнів він не міг ні заснути, ні прийняти їжі. Його рідні брати зважились звернутись за поміччю до угодника Божого. «Стільки чудес творить Господь руками блаженного старця, говорили вони, - може бути, він змилується і над нами». І ось вони принесли хворого в обитель і, поклавши до ніг Сергія, старанно просили його помолитись за немічного. Преподобний з молитвою окропив болящого святою водою, і він в ту ж хвилину відчув полегшення, тут же кріпко заснув, а прокинувшись, в перший раз після настільки тривалої хвороби побажав вкусити їжі, і Преподобний сам запропонував йому її і відпустив від себе повністю здоровим.

Інший випадок зцілення був з біснуватим вельможою, якого привезли до Преподобного з віддалених берегів Волги.

Цей знатний чоловік знаходився у потьмаренні розуму: мучимий злим духом, він кусався і бився з такою нелюдською силою, що десять чоловік не могли втримати його, доводилось усмиряти його залізними ланцюгами, але і ті він нерідко розбивав на собі. Подібно згадуваним в Євангелії гадаринським біснуватим, він убігав від людей в пустельні місця і там блукав, як нерозумна тварина, поки не знаходили його домашні. І ось, коли досяг поголос народний про Радонізького пустельника-чудотворця до цього далекого краю, сердобольні рідні зважились відвезти нещасного вельможу до чоловіка Божого. Багатьох трудів стоїло їм виконати свій благий намір: біснуватий всіми силами противився цьому і кричав диким голосом: «Куди ви мене тягнете? Не тільки бачити, але і чути не хочу про Сергія». Але його скували ланцюгами і повезли. Коли вони були вже в виду обителі, біснуватий раптом рвонувся з такою силою, що розбив на собі окови, і кидаючись на всіх оточуючих, кричав: «Не можу! Не хочу!.. Повернусь туди, звідки прийшов!» Його голос був такий страшний, що здавалось, сам нещасний розділяється на частини, і дикі крики його були чутні внутрі огради монастирської. Сказали про це Преподобному, він одразу звелів вдарити у било і зібратися братії у церкву; почався молебний спів про болячого, і він став мало-помалу укрощатись. Рідним вдалось ввести його в монастир. Преподобний Сергій вийшов з церкви з хрестом Господнім в руці. Лиш тільки угодник Божий осінив ним біснуватого, як той з диким криком відскочив у сторону. Недалеко була вода, що скопилась від проливного дощу; увидівши її, хворий кинувся в калюжу із жахливим криком: «Горю, горю страшним полум'ям!» І з тої хвилини став здоровий, благодаттю Христовою і молитвами Преподобного Сергія. Розум повернувся до нього, і на питання, навіщо він кидався у воду, коли побачив Сергія, він спокійно відповідав: «Коли привлеи мене до Преподобного і він хотів осінити мене хрестом, я побачив велике полум'я, яке ісходило від хреста і схопило мене з усіх сторін, ось я і кинувся у воду, щоб не згоріти».

Кілька днів провів зцілений вельможа під благодатним покровом обителі Сергієвої, прославляючи Боже милосердя, і з миром повернувся у свій дім.

В міру того як Господь прославляв Свого улюбленого раба дивними знаменнями благодатних зцілень і даром прозорливості, цей досточудний муж все більш і більш низходив у глибину смирення. «Він бігав, – говорить святитель Платон, Митрополит Московський, – суєтної слави людської, як погибелі, і почитав образою для себе те, чого не рідко з таким зусиллям домагаються, не гребуючи ніякими засобами, горді властителі землі: тими руководить одне тщеслав'я, що простирається до самозабуття, а ним - одна полум'яна, чиста, свята любов до Бога і ближнього».

З примноженням числа відвідувачів збільшився і матеріальний достаток обителі Сергієвої. Вона вже не терпіла такої потреби, як раніше; скромні потреби пустинножителів, при їх власних постійних трудах, з надлишком задовільнялись приношеннями благочестивих відвідувачів і навколишніх жителів, які, усвідомлюючи духовну користь від жителів пустелі, з усердям доставляли все для них потрібне, за словом Апостола: «Аще ми духовне сіяли вам, чи велике, аще ми ваше тілесне пожнем? » (1 Кор. 9, 11). Існує навіть думка, що ще за життя Преподобного Сергія його обителі були пожалувані у володіння деякі ближні до неї села. В усякому разі про один промисл відомо, що він був пожертвуваний в обитель ще за життя Преподобного Сергія, – це половина варниці і половина соляного колодязя біля Солі Галицької, що нині город Солігалич Костромської губернії; цей промисел пожертвуваний одним Галицьким боярином незадовго до смерті Преподобного Сергія, коли він вже передав ігуменство Никону. «Володіння утвореними в околицях обителі поселеннями, - говорить один вчений дослідник старовини, - було в той час єдиним засобом як для утримання примножившої ся братії, так і для охорони самої обителі від самоуправства сусідніх поселян, які, не належачи до монастиря, а іншим володільцям, служили б для нього джерелом не благополуччя, а неспокою і розорення. В усякому разі, ясно, - робить висновок той же письменник, – що заборони на придбання населених вотчин зі сторони святого засновника обителі Преподобного Сергія не було; інакше воля його була б законом для його блаженного учня і безпосереднього наступника, ним самим обраного, преподобного Никона».

Ітак, тепер обитель Сергієва ізобилувала всім потрібним, але душа Сергія була як і раніше вільна від усякої пристрасті до земних речей. Якщо траплялось йому мати в руках що-небудь зайве, він той же час віддавав чи в церкву, чи біднякам. Живші з нимбагато років діди розповідали преподобному Єпіфанію, що ніколи нова одежа не восходила на тіло його, ніколи не вдягався вінв красиві і м'які одежі, пам'ятаючи слово Євангельське, що ті, хто носить такі одежі - в домах царських суть (Мф. 11, 8). Замість дорогих сукон він носив сермяжну тканину з простої овечої шерсті, та й до того ж стару, котру, як негодну, інші відмовлялись носити. Більшою частиною така одежа і зшита була його святими руками і відрізнялась від одежі його сподвижників хіба що тим, що вся була вкрита заплатами і, по прекрасному виразу святителя Платона, «замість дорогого каміння обильно прикрашалась краплями його поту». Ця одежа у нього була одна і та ж і влітку і взимку. «За рай, який ми втратили, – говорив блаженний Сергій своїм учням, - потрібно тепер відкласти одежі теплі; за гріх ми колись покриті були одежею, потерпимо ж тепер нестачу одежі, щоб одягтися потім в нетлінні ризи, будемо втомлювати плоть, щоб отримати нетлінні вінці від Христа Бога». Так думав, так учив, так і сам поступав смиренний ігумен Сергій.

Одного разу не трапилось доброго сукна в його обителі - була всього одна половинка, гнила, якась пістрява і погано зіткана. Ніхто з братії не хотів нею скористатись, один передавав її іншому, і так обійшла вона до семи людей. Але Преподобний Сергій взяв її, сам скроїв собі рясу і, надівши її на себе, не хотів вже більше розставатися з нею, поки на протязі одного року вся вона не розпалась від гнилості.

Нерідко траплялось, що люди, які, за прислів'ям, зустрічають по одежі, увидів його, не хотіли вірити, що то був знаменитий ігумен Сергій. Зазвичай приймали його за якого-небудь прочанина чи одного з останніх трудників у його обителі. З цього приводу блаженний Єпіфаній розповідає один випадок, чудово характеризуючий смирення і лагідний, благостний устрій душі Преподобного Сергія. Здається, Єпіфаній сам був свідком цього випадку, котрий так глибоко запечатлівся в душі благоговійного учня, що він передає його з усіма подробицями. Наводимо його розповідь.

«Багато приходило здаля, бажаючи хоч би тільки поглянути на Преподобного. Багато чув про нього поселянин, простий землероб, і побажав видіти його. При вході в монастирську огорожу він став запитувати братію, де б повидати їх славного ігумена. А Преподобний в цей час трудився на городі, копаючи заступом землю під овочі.

 – Почекай трохи, поки він вийде звідти, - відповідали іноки прибульцю.

Нетерплячий відвідувач заглянув на город крізь отвір у заборі і увидів там смиренного старця в розідраній, ушитій заплатами одежі, що трудився у поті чола над грядою. Простодушний поселянин не хотів вірити, що цей дідусь був той самий Сергій, котрого він жадав видіти. Він знову став надоїдати братії, вимагаючи, що показали йому ігумена.

– Я здаля прийшов сюди, щоб побачити його. У мене є до нього важлива справа, – говорив він.

– Ми вже указали тобі ігумена, – говорили йому іноки, – якщо не віриш, що це він, то запитай його самого.

Тоді поселянин став біля хвіртки городньої, чекаючи, поки дід вийде.

Преподобний вийшов, і іноки, що були тут знову показали на нього поселянину, говорячи: «Ось він самий, кого тобі треба».

Але простець відвернувся від нього в сторону і сказав: «Я здаля прийшов подивитись на пророка, а ви мені показуєте якогось жебрака! Даремно ж я трудився, йшов сюди; я думав получити користь душі своїй у вашій чесній обителі, а замість того зустрічаю лише насмішки... Але я ще не дожив до такого безумства, щоб прийняти цього вбогого дідуся за того знаменитого ергія, про котрого так багато чув я славних речей!»

Так міркував простець, в своєму невіданні дивившийся на все тільки тілесними очима, а не внутрішніми. Зрозуміло, що браття образились за честь свого улюбленого ігумена, і деякі навіть сказали Преподобному: «Тільки тебе ради не насмілюємось, отче, а то гостя твого ми вислали б вон з обителі - такий він невіглас! Та ще нам же докоряє, ніби ми сміємось над ним!»

Але чоловік Божий поглянув на них з подивом. «Ні, – сказав, – навіщо виганяти його? Він не до вас прийшов, а до мене, не чіпайте його, своїми простодушними словами він не причинив мені ніякого зла. Та й якби й погрішив він у чому-небудь, то нам, духовним, належить, по слову Апостола Христова, виправляти такого духом кротості (Гал. 6, 1)».

І, не дочекавшись собі поклона від поселянина, угодник Божий сам підійшов до нього і з великим смиренням поклонився йому до землі... Потім поцілував його, з любов'ю благословив і подякував за те, що цей простець має про його убогість належну думку... Так смиренномудрий радується своєму безчестю і приниженню стільки ж, скільки тщеславний приходить у захват від почестей і похвал людських!

Але і цього мало. Преподобний взяв гостя за руку, посадив рядом з собою за трапезу і сам став пригощати його. Простодушний поселянин, видячи таку радушність старця, повірив йому печаль свою, що до цього часу йому не вдалось побачити ігумена Сергія.

– Не журись, брате, – втішив його Преподобний, – Бог так милостивий до місця цього, що ніхто звідси не виходив печальним. І тобі Він скоро покаже, кого ти шукаєш.

І ось вони вже продовжили бесіду, як в обитель прибув князь (можливо, Радонізький), оточений численним причтом з бояр і рабів. Преподобний встав, щоб зустріти іменитого гостя, і раби князя, розчищаючи дорогу для свого пана, далеко відштовхнули поселянина і від свого князя, і від ігумена... Між тим прибулий князь ще здаля смиренно поклонився до землі угоднику Божому, котрий поцілував його і благословив; потім обидва вони сіли, а всі бояри і браття поштиво стояли навколо них. Засоромлений простець ходив навколо них, намагаючись крізь натовп роздивитись, котрий був Сергій; він знову запитав одного з іноків: «Хто ж цей чернець, що сидить направо від князя?» Інок поглянув на нього з докором і сказав: «Хіба ти прибулець тут, що не знаєш Преподобного отця Сергія?»

Тоді тільки зрозумів своє невігластво поселянин і, докоряючи собі, став просити деяких з братій, щоб вони попросили за нього прощення у старця, котрого він образив своїм невіглаством. «Ось вже справедливо звуть нас, мужиків, невігласами, - говорив він, - так ніби я осліп і не бачу, з ким говорю! З якими ж очима покажусь я тепер святому діду?»

Так горював простодушний гість, і, дочекавшись, коли князь вийшов з обителі, він кинувся до ніг Преподобного, умоляючи простити йому невігластво і невіру.

Але смиренний ігумен сказав йому: «Не сумуй, чадо, один ти справедливо розсудив про мене, адже вони всі помиляються!» І він утішив його назидательним словом і відпустив його з благословінням... Але добре серце простого чоловіка так було тронуте смиренням і любов'ю великого подвижника, що він скоро знову прийшов в обитель, щоб вже ніколи її не залишати; тут він прийняв постриг і, потрудившись кілька літ, з миром преставився до Бога...»

<< ГЛАВА X | ЗМІСТ | ГЛАВА XII >>