Житіє святого Сергія/Глава XVIII
ГЛАВА XVIII. КОНЧИНА ПРАВЕДНИКА (1391)
У тихої пристані Откровення про кончину. Передача управління Преподобному Никону. Останні настанови старця. Передсмертне причастя. Блаженна кончина. Благоухання. Питання про місце погребіння. Рішення Святителя Кипріана. Глибока скорбота осиротівших іноків. Втішення їм з загробного світу. Молитовне звертання до Преподобного.
Радуйся, восшедий на гору превисоку добродійств Божественних;
Радуйся, яко від твоєї удоби зійшов єси на гору небесну.
Акафіст 1. Ікос 11.
Як корабель, обтяжений багатством скарбів, тихо наближається до доброго пристановища, так Богоносний Сергій наближався до ізходу з цього минущого життя. Вид смерті не страшив його, тому що він готувався до неї подвигами всього свого життя. Йому було вже за 70 років; безперестанні труди виснажили його старечі сили, але він ніколи не пропускав ні одної служби Божої і «чим більше старів віком, тим більше обновлявся усердям», подаючи собою юним повчальний приклад.
За півроку до кончини великий подвижник удостоївся откровення про час свого відшестя до Бога. Він зізвав до себе братію і в присутності всіх передав управління обителлю присному учню своєму, Преподобному Никону, а сам почав безмовствувати. Настав вересень 1391 року, і Преподобний старець тяжко захворів... Ще раз зібрав він навколо свого смертного ложа всіх учнів своїх і ще раз простер до них своє останнє батьківське повчання... Скільки простоти і сили в цьому передсмертному повчанні вмираючого батька іноків! Скільки любові до тих, котрих полишає! Він бажає і заповідає, щоб його духовні діти йшли тим же шляхом до Царства Небесного, яким йшов він сам впродовж всього свого життя. Перш за все він вчить їх перебувати в Православ'ї. «Висока риса духа Апостольського у передаючого заповіт! – зауважує один вчитель церковний, - Основою всякої доброї справи, всякого доброго наміру, по вченню слова Божого, має бути віра, без віри вгодити Богу неможливо. Але віра має бути Православна, заснована на вченні Апостолів і святих Отців, чужа високомудрування, котре часто веде до маловір'я і невіри і збиває зі шляху спасіння». Далі Преподобний заповідає братії берегти однодумство, блюсти чистоту душевну і тілесну і любов нелицемірну, радить віддалятися від злих похотей, приписує помірність в їжі і питві, смирення, страннолюбство («страннолюбсва не забувайте!» – ці слова Апостола, здається, особливо любив повторювати угодник Божий, і ми читаємо їх на багатьох древніх іконах його, в розвернутій хартії накреслені) і всеціло шукання горнього, небесного, з презирством суєти життєвої. Ось достолюбний вінець добродійств, котрим прикрашав себе сам Сергій і котрі він, як безцінний скарб, заповідав своїм улюбленим учням! В своїй останній прощальній бесіді вмираючий старець зі всією силою батьківської любові турбувався відбити в по-дитячому відданих йому серцях спасительні правила іночого життя; він багато нагадав їв з того, що казав раніше, і нарешті заповідав не ховати його в церкві, а покласти на загальне кладовище, разом з іншими померлими батьками і братами...
Безмовно стояли з похиленими головами скорботні чада Сергієві і з болем сердечним внимали останнім настановам улюбленого старця. О, як важко було їм розставатися зі своїм батьком, під молитовним кровом котрого їм так тепло і затишно жилось! Хто без нього втішить їх у чернечій скорботі так, як він умів утішати? Хто понесе їх немочі так, як носив повнолюбий їх авва? Хто з такою гарячою любов'ю буде піктися про спасіння душ їх? Ніжніше матері був для них Сергій, і хто ж у стані його замінити?
Особливо сумно було їм чути останню волю свого смиренного ігумена відносно місця його останнього упокоєння. Один вид могили його в храмі Божому, серед собора молячихся братій, міг би слугувати для них деякою втіхою. «Ні, він не залишив нас – духом він з нами, ось і запорука його невидимої присутності між нас, ось тут покоїться його багатотрудне тіло» – так могли б утішати себе осиротівші діти. Але старець не бажав бути похованим у храмі, і учні залишались цієї втіхи... Не хотіли вони засмучувати його смирення своїм протиріччям, а можливо, і боялись, щоб це протиріччя не спонукало старця зробити більш суворе (наприклад, з закляттям, як робили деякі подвижники) розпорядження відносно місця його поховання, і ось всяке слово завмирало невільно на їх тремтячих вустах...
А старець між тим з любов'ю дивився на них; він бачив їх горе сердечне і тихим, знемагаючим голосом втішав їх: «Не скорбіть, чада мої! Я відходжу до Бога, мене призиваючого, і вас доручаю Всемогутньому Господу і Пречистій Його Матері; Вона буде вам пристанищем і стіною від стріл ворожих!»
Перед самим ізходом душі своєї старець побажав в останній раз приобщитися пречистого Тіла і Крові Христової. Руки учнів підтримували його заслаблі члени; з допомогою їх він припіднявся зі своєї вбогої постелі, щоб зустріти грядучого у святих Тайнах Господа; з глибоким благоговінням вкусив він від Чаші Христової і в знеможенні опустився на смертне ложе...
Весь виповнений благодатної втіхи, він звів догори свої сльозоточиві від радості очі і ще раз, за допомогою учнів, підняв до Бога свої преподобні руки... «В руки Твої передаю дух мій, Господи!» – тихо промовив святий старець і в подиху цієї молитви відійшов чистою своєю душею до Господа, Котрого від юності возлюбив...
Це було 25 вересня 1391 року. Лиш тільки Преподобний Сергій випустив останній подих, невимовне благоухання розлилось по його келії... Лице спочилого праведника сяяло небесним блаженством, і смерть не посміла накласти своє похмуре тавро на святоліпний лик новопреставленого старця Божого...
Не зволікаючи старші з братії відбули до Москви зі скорботною звісткою до Митрополита Кипріана. Вони повідомили йому як заповіт старця про місце поховання, так і усердне бажання всієї братії покласти його до церкви Пресвятої Трійці, ним самим збудованої, і просили його архіпастирського про те розпорядження. І Святитель не затруднився благословити їх на поховання смиренного ігумена в церкві, хоча сам він не бажав того. І ось, з гіркими сльозами і риданнями, котрі заглушали псалмоспіви, братія понесли чесне і багатотрудне тіло свого великого батька і наставника до храму Живоначальної Трійці... Звістка про його преставлення привабила до обителі багато народу не тільки з навколишніх сіл, але і з найближчих міст; кожному хотілось наблизитись і доторкнутись якщо не до самого тіла Богоносного старця, то в усякому разі до гроба його чи ж взяти собі на пам'ять і на благословіння що-небудь з його одежі і келійних речей. Тут були і Князі, і бояри, і поважні старці ігумени, і чесні ієреї столиці, і багато іноцтва, хто зі свічками, хто з кадилами і святими іконами проводжаючи святі рештки блаженного старця до місця останнього їх упокоєння. І поховали його у правого кліроса в церкві Пресвятої Трійці.
Зворушливими рисами зображує скорботу осиротілих учнів Сергієвих блаженний списатель житія його, сам свідок і учасник цієї скорботи. «Всі нарікали, – каже він, – всі плакали, воздихали, ходили з пониклою головою... Зустрічаючись один з одним, братія обливалась сльозами і в замилуванні скорботного серця ізливали один перед одним свої печальні почуття. «Прости, отче, благослови, улюблений у Господі брате! – так говорили вони. – Ось добрий і блаженний старець наш залишив нас, до Господа відійшов, сиротами залишив нас... Він пішов туди, де чекає його велика нагорода і воздаяння за всі його труди і подвиги, пішов з миром до Господа, Котрого возлюбив!.. Він заснув сном вічним і почив від трудів своїх, а ми осиротіли, ми ось оплакуємо його, немає його більше з нами, залишились ми як вівці без пастиря, як корабель без кормчого, сад без сторожі, хворий без лікаря!.. О, горе нам, бідним, сиротам безутішним!»
І в горі душі своєї часто приходили вони на могилу старця і тут в слізній молитві припадали до його мощів святих і спілкувалися з ним як би з живим, довіряючи йому скорботу свою... «О святче Божий, угодниче Спасів, обранче Христовий! – казали вони. – О священна голово, преблаженний авво Сергію великий! Не забудь нас, убогих рабів твоїх, не забудь нас, сиріт своїх; поминай нас завжди у святих твоїх і благоприємних молитвах до Господа, поминай стадо, тобою зібране, молись за нас, отче священний, за дітей твоїх; ти маєш відвагу у Царя Небесного - не промовчи ж, волаючи за нас до Господа! Тобі дана благодать за нас молитися... Ми не вважаємо тебе померлим, - ні, хоч тілом ти і переставився від нас, але дух твій з нами, не відступай же від нас, пастирю наш добрий!»
Так оплакували святі учні святого старця, так кріпко вірували вони в його благодатне співперебування духом з ними. І по вірі їх угодник Божий не залишав їх без утіхи; так, одного разу благочестивий інок Ігнатій бачив наяву під час всенощного бдіння, що Преподобний Сергій стоїть на своєму місці ігуменському і співає разом з братією. Це видіння було якби відповіддю повнолюбого старця своїм присним учням з загробного світу, відповіддю на їх сердечний молитовний плач над гробом його... І донині чується цей зворушливий плач у гроба Сергієвого - кожен раз після молебного співу.
І багато говорить цей плач душі богомольця, і кожен уважний читач житія Сергієвого не може не згодитись з блаженним Єпіфанієм, котрий каже: «Покажіте мені життєписи древлє прославлених угодників Божих, і ми побачимо, що воістину не уступав Сергій божественним мужам, у старожитності засяявшим, бо і сам він був великим подвижником на шляху до Царства Небесного і пустелю населив добродійними іноками. Похваляємо його не тому, якби він вимагає від нас похвал, - ні, ми тільки просимо, щоб помолився за нас цей істинний послідовник Христовий!»
Завершимо наше сказання про життя і подвиги Преподобного і Богоносного батька нашого Сергія словами святителя Платона, зверненими до самого угодника Божого: «Святий муже, нині і присно нами прославляємий! Скінчившись в малому, ти виконав літа довгії (Прем. 4, 13). Це вже біля 400 (тепер вже 500) років Церква святкує пам'ять твою: але пройдуть і тисячі літ, а ім'я твоє залишитися незабутим. Да хоч би люди і дійшли до такої розпусти, що ім'я твоє віддали б забуттю, але воно у Бога вічне, в блаженній вічності записано в книгах життєвих і з них ніколи не буде викреслене... Хоча б чудові сили, від тебе плинні, по присудам Божим, і вичерпались, але істина Євангельська перебуває повіки, а вона каже: не радуйтеся, що духи вам підкоряються, радуйтеся ж, адже імена ваші написані суть на небесах (Лк. 10, 20)».