Історія України

Тема: Виникнення українського козацтва та запорізької Січі

Королевич почувався якось непевно: не вперше вирушає в похід,і військо його ніби щиро шанує, але щось непокоїло: з надто грізною силою доведеться зустрітися в степу. Не знає та сила законів лицарсь­кого бою, байдуже їй до шляхетських звичаїв, бо єдине, що жене її на північ — всевладне бажання нової здобичі. Мов степовий вітер, налітає та сила з Дикого Поля і ймення їй — орда. Скільки благородних шлях­тичів наклало головами в боях із нею, але хіба можна спинити гарячий суховій або дикий шал несподіваної бурі? Та й чи варто гинути йому, польському королевичу, за цю розкішну, проте чужу й безталанну ук­раїнську землю? Адже не поспішають європейські володарі з допомогою в боротьбі з турецько-татарською ордою, хоч їхнім краям вона загро­жує так само, як і його батьківщині. Рвучкий вітер приніс зі степу терпкі пахощі трав й далекий тупіт. «Невже орда?» — подумав королевич і стиснув правицею меч. — «Ясновельможний пане, — почув зовсім поряд когось із лицарів, ~ прибув козацький загін».
-«Прибув наш порятунок!» — прямуючи на зустріч із козацьким ватажком, міркував королевич.

Діялося те наприкінці XV ст. Через сто років польський хроніст Мартин Бельський у своїй «Хроніці Польщі» залишив про події 1489 р. свідчення, що польське військо на чолі з королевичем Яном Ольбрахтом, майбутнім правителем Польсько-Литовської держави, змогло просуватися в південних степах завдяки лише тамтешнім козакам, які добре знали місцевість. Біля подільського села Копестирина на ординців, що поверталися з великою кількістю полонених, було вчинено напад і розбито. Тоді загинули 15 тис. загарбників. Це повідомлення є першою згадкою про українських козаків у писемних джерелах.

Причини виникнення українського козацтва

Українське козацтво виникло в тяжкі для нашого народу часи, коли Україна втратила державність, а її землі захопили кілька держав, які часто-густо ворогували між собою. Це зу­мовлювалося розташуванням українських земель у зоні так званого Великого кордону. Той кордон — умовна межа, що розділяла два протилежні світи, між якими споконвіку трива­ло протистояння: європейський (християнський, хлібороб­ський) та азіатський (мусульманський, кочовий). У XV—XVI ст. боротьба двох світів набула особливої гостроти через агресивність Османської імперії.

Туреччина протягом XIV—XVI ст. з невеликого князівства тюрків-огузів перетворилася на потужну Османську імперію, володіння якої розпросторилися на трьох континентах (в Азії, Африці та Європі) від Атлантики до Індійського океану. Небезпека завоювання Туреччиною ставила під загрозу життя й розвиток Європи, яка саме в ті часи переживала добу Відродження. Турки володіли майже всією Угорщиною, впритул підійшли до Відня, воювали проти Венеції та Іспанії. Навіть після поразки, якої завдали туркам об'єднані сили Іспанії та Венеції в битві під Лепанто 1571 р. на Середземно­му морі, могутність Османської імперії не похитнулася.

У Причорноморських степах півдня України після розпа­ду Золотої Орди господарями почувалися татари. Після вста­новлення зверхності Туреччини над Кримським ханством у 1478 р. українські землі зазнавали їхніх постійних спустошливих набігів. Султанська Туреччина, утвердившись на Чорному морі та Балканах, оволоділа гирлами Дунаю, Дністра, Дніпра й Дону, побудувала мережу потужних фортець, використовуючи їх як опорні бази для завоювання багатих північних територій. Ударною силою Османської імперії в по­ходах на українські землі були ногайські орди, що в XVI ст. перекочували зі сходу до південноукраїнських степів й увійшли до складу Кримського ханства.

Ординці плюндрували й нищили все на своєму шляху, за­лишаючи по собі пустку. Грабували, а потім підпалювали міста й села. Чоловіків, жінок, хлопчиків, дівчат забирали в полон, а тих, хто чинив опір, убивали. Гіркою була по­дальша доля бранців. Вони втрачали все: дім, сім'ю, навіть власне ім'я. їх таврували, як худобу, давали принизливі прізвиська, примушували приймати мусульманство. Ясир (так турки називали полонених) потрапляв на невільницькі ринки в містах Османської імперії.

Опинившись у рабстві, невільники були приречені. Найчастіше їх чекала виснажлива праця на земляних та будівельних роботах. Козаки зазвичай ставали гребцями на турецьких галерах-каторгах. Жінки та дівчата потрапляли до гаремів. Хлопчиків-підлітків здавали до султанської гвардії, де з них виховували відданих захисників султанського престолу — яничарів, що відзначалися особливою жорстокістю.

Посилення грабіжницьких походів на землі України зумовлювалося не лише їхньою безпосередньою близькістю до войовничих кочівників, а й нездатністю Польсько-Литовської держави, під владою якої вони перебували, захистити ці землі.

Опинившись у ситуації, що загрожувала самому існуванню українців як окремого народу, жителі прикордонних те­риторій змушені були опановувати складну військову науку.

Постійна боротьба проти нападників виробила з хлібороба, ремісника, священика особливий тип воїна. Такими воїнами були козаки.