Житіє святого Сергія/Глава IV
ГЛАВА IV. БРАТТЯ В ПУСТЕЛІ (1339 – 1342)
Гаряче серце. Степан і Варфоломій оселяються у пустелі. Перша келія і перша церковиця. Захват юного подвижника. Пустельні скорботи. Степан залишає брата.
Радуйся, ярмо Христове благе понісший з мальства
Радуйся, не обернувший назад в шествії до Горняго Града!
(Акафіст 2. Ікос 3)
Радуйся, всі миру цього красоти, яко скоро щезаючі, презрівий
(Акафіст 1. Ікос 3)
Радуйся, зерцало досконалого терпіння
(Акафіст 1. Ікос 6)
Розстався Варфоломій з Радоніжжям і пішов у Хотьков, який тепер був для нього рідніший Радоніжжя. Чи можна передати той блаженний стан, в якому знаходилась тоді його чиста душа, вся обійнята полум'ям божественної любові? Досвідчені в духовному житті подвижники кажуть, що на початку подвига душа зазвичай горить невимовним жаданням подвигу, все здається можливим, всякий труд - легким, всяка нестача - нікчемною. Благодать Божа, як ніжна, любляча мати, дає новоначальному подвижнику вкусити тих благ невимовних, які чекають його після здійснення подвига, - дає без всякої з його боку заслуги, для того, щоб він знав, що отримає після очищення свого серця від пристрастей, і тому не ослабнув в боротьбі з ворогами спасіння. І блажен, хто не був рабом своїх пристрастей, хто зберіг невинність дитинства в юності і від юності взяв хрест свій, щоб іти за Господом! Тоді як інші подвижники все життя своє проводять в тяжкій боротьбі зі своїми пристрастями і благодать Божа діє в них потаємно, лише інколи втішаючи їх солодким відчуттям своєї присутності і знову ховаючись, щоб вони не впали у високу про себе думку, - цей обранець благодаті за свою дитячу простоту, за чистоту свого серця, незнайомого з брудом вади, скоро сподобляється благодатного покоя безстрастя. До таких переважно можна віднести слово Ліствичника: «Відійшовший від світу з любові до Бога на самому початку отримує вогонь, який, був увергнутий у речовину (пристрастей), скоро запалить сильну пожежу» і знищить пристрасті. До числа таких обранців благодаті належав і Варфоломій. Давно горів в його душі цей благодатний вогонь, а тепер він проник все його духовне єство. Його думка вже мандрувала нетрями пустельними...
В Хотькові, як вже знають чительники, смиренно перебував біля трьох дорогих могил старший брат Варфоломія, Степан. До нього-то і поспішив блаженний юнак. Скромний, з дитинства звиклий підкоряти свою волю волі старших, він і тепер боявся покластися на себе і сподівався мати в браті-іноку вірного супутника і досвідченого керівника на новому, багатотрудному, життєвому шляху. Залишатись в Хотькові у нього не було намірів: його душа жадала безмовності пустелі; чим більше потребувало зусиль одиноке життя пустельника, чим більше в ній було поневірянь, тим для нього здавалось краще.
І ось Варфоломій у Хотьковській обителі. Він упрошує брата йти з ним шукати місця для пустельножитництва. Степан не одразу зважується на такий подвиг. Недавній мирянин, поступивший в монастир не стільки за потягом чистої любові до Бога, скільки тому, що його серце, розбите сімейним горем, шукало лікування в тиші святої обителі, він не думав приймати на себе подвигу вище міри своєї і бажав проходити звичний шлях життя монашеського в стінах монастирських. Але Варфоломій просить, благає - і добросердний Степан уступає нарешті невідступним проханням улюбленого молодшого брата і, «змушений був словесами блаженного», згоджується. Брати залишають гостинну обитель і йдуть в саму глушину сусідніх лісів...
В ті часи кожний бажавший усамітненого життя міг один чи з товаришем вільно йти у ліс, на будь-якому місці будувати собі хижку чи копати печеру і селитися тут. Землі було багато вільної, що не належала окремим власникам. Коли збиралось біля пустинників кілька чоловік, то будували церкву, випрошували у князя права на володіння місцем, а у місцевого святителя - дозволу освятити церкву, і обитель засновувалась. Але Варфоломій не думав будувати обитель, не бажав збирати біля себе братію, у нього була одна заповітна мрія - укритись назавжди від світу в глибині непроходимої чащі лісової, укритись так, щоб світ ніколи не знайшов його і зовсім забув відлюдника.
Довго ходили брати по навколишнім лісам, нарешті їм полюбилось одне місце, віддалене не лише від жител, але і від шляхів людських. Це місце було Самим Богом передназначене до устрою обителі: над ним і раніш бачили достойні люди – одні світло, інші вогонь, а інші відчували благодать. Воно знаходилось верстах в десяти від Хотькова і являло невелику площу, яка вивищувалась над сусідньою місцевістю у вигляді маківки, тому і названа Маковцем, чи Маковицею. Глибока хаща з трьох сторін оточувала цю Маковицю, густий ліс, до якого ще ніколи не торкалася рука людська, одягав її з усіх сторін суцільною хащею, високо піднімаючи до неба свої тихо шумлячі вершини... В оточуючих цю височину нетрях можна було знайти трохи і води, хоча ходити за нею було і неблизько. «Милуючись первісною красою місцевості, - говорить святитель Платон, - Варфоломій уявляв собі в думці земний рай, в якому жили праотці роду людського в невинному стані, до гріхопадіння». Ми не можемо уявити собі того захвату, який наповнював тоді душу і серце молодого відлюдника! Нарешті збуваються його заповітні бажання, його задушевні мрії: ось вона - давно бажана пустеля, ось він - дрімучий ліс!.. Світ з усією його суєтою, з його житейськими хвилюваннями залишився там, десь далеко позаду Варфоломія; відлюдник більше не повернеться туди - тут він знайде свій спокій, тут залишиться назавжди, буде спілкуватися з Єдиним Богом, поділяючи труди зі своїм рідним не по плоті лише, але і по духу братом!
Гаряче помолились брати на обраному місці пустельного життя; віддаючи самих себе у руки Божі, вони призивали Боже благословіння і на саме місце свої майбутніх подвигів. Потім стали рубати ліс; з великим трудом переносили вони важкі колоди на своїх хоч і звиклих до труда, але все ж боярських плечах; мало-помалу рідшала хаща лісова, відкриваючи місце, на кояму вподальшому суджено було Богом зацвісти славній Лаврі Сергієвій. Відлюдники влаштували собі спочатку курінь з древесних гілок, а потім убогу келійку, нарешті поряд келії поставили і малу церквицю. Все це було зроблене руками самих братів-трудників; вони не хотіли запрошувати сторонніх людей, тому що тілесний труд був необхідною умовою самого життя подвижницького. Коли церква була готова до освячення, Варфоломій сказав Степану: «По плоті ти мені старший брат, а по духу - замість батька, отже, скажи мені: в ім'я якого святого належить освятити нашу церкву? Яке буде її престольне свято?» «Для чого питаєш мене про те, що сам краще мене знаєш?» – відповів йому старший брат. «Ти, звісно, пам'ятаєш, як не раз покійні батьки наші при мені говорили тобі: «Блюди себе, чадо: ти вже не наше, а Боже; Господь Сам вибрав тебе перше твого народження і дав про тебе добре знамено, яке тричі виголосив у череві матері під час літургії». І пресвітер, тебе хрестивший, і чудний старець, нас відвідавший, говорили тоді, що цей трикратний виголос твій передзнаменував, що ти будеш учнем Пресвятої Трійці; отже, хай церква наша буде посвячена Пресвятому імені Живоначальної Трійці – це буде не наше мудрування, а Божа воля, хай же благословляється тут ім'я Господнє віднині й довіку!»
Вздихнув з глибини серця юний подвижник і сказав брату: «Ти висказав, господин мій, те саме, що давно було у мене на душі, чого я всім серцем бажав, але не насмілювався висказати. Любо мені слово твоє, хай ця церква буде освячена в ім'я Пресвятої Трійці. Ради послуху я питав тебе; не хотілось мені мати в цьому волю свою, і ось Господь не залишив мене бажання серця мого!»
«В цьому розмірковуванні Варфоломія, – зауважує один з його життєписателів, – відкрилось його глибоке духовне просвітлення: самим найменуванням храму він проповідував всім найголовнішу істину християнства – про Триіпостасне Божество».
«Його ум, – говорить святитель Філарет, – попрямував тоді до найвищого Християнського догмату, щоб привернути за свобою уми навіть немовлят віри. Посвятивши храм цей імені Пресвятої Трійці, він зробив те, що тут, в його обителі, по самому нагадуванню імені храму кожен прихильник богословствує, ісповідає і славить Живоначальну Трійцю і, богословствуючи, приносить свою молитву».
Потім оба брати пішли в Москву, щоб випросити благословіння Всеросійського Митрополита Феогноста на освячення церкви. Святитель милостиво прийняв просителів і послав з ними священнослужителів, які взяли з собою святий антиминс з мощами святих мучеників і все потрібне для освячення храму. Церква за побажанням братів була освячена в ім'я Пресвятої і Живоначальної Трійці. Так скромно, по-пустельному смиренно була покладена основа Свято-Троїцької Сергієвої Лаври, стільки прославленої в подальшому ім'ям Преподобного Сергія! «Справедливо ця церква, – зауважує при цьому блаженний Єпіфаній, – наречена в ім'я Святої Трійці: вона заснована благодаттю Бога Отця, милістю Сина Божого і поміччю Святого Духу».
Це відбулось в 1340 році, вже при Великому Князі Симеоні Іоанновичу Гордому.
«Якою невимовною радістю радувався юний сподвижник наш, коли побачив освяченим дім Божий! – говорить святитель Платон. – Тепер залишалось йому і самого себе всеціло приготувати як житло Духа Святого». І він дійсно ще з більшою ревністю став вправлятись у пості і молитві, у трудах і терпінні, світу начебто зовсім не було для юного відлюдника: він умер для світу, і світ умер для нього назавжди.
Не те було зі старшим братом. Суворою, непривітною здалась йому дика пустеля. Він видів тут лише труди і нестатки. Ніяких зручностей для безбідного існування тут не було. Ніхто не заходив до вілюдників, важко було здобути саме необхідне, на далеку відстань не було не лише сіл і дворів, але і шляху людського; навколо їх убогої келії і церквиці – непролазна хаща лісова з негостинними жителями - дикими звірами...
Не витримав Степан цих скорбот пустельних: він зовсім не був підготовлений до них попереднім життям; втішаючись сімейним життям, він, ймовірно, не думав не лише про пустельні подвиги, але і про монацтво; тяжке горе - смерть молодої дружини спонукало його піти в обитель, як тихе пристань на морі життя; там, може бути, він і скінчив би дні свої, якби не Варфоломій. Тільки наполегливе прохання любого брата визвали його звідти; і ось лише тільки він зустрівся з усією суворою обстановкою вілюдницького життя, як мужність змінила йому, його стала гнітити туга нестерпна, їм оволодів дух відчаю... Дарма Варфоломій втішав малодушного, умовляв, упрошував озброїтися терпінням проти цієї спокуси - хоч не без скорботи, Степан залишив одиноким пустельнолюбного брата і пішов в Москву. Тут він влаштував собі келію в Богоявленському монастирі і став жити в міру своїх сил. За свідченням блаженного Єпіфанія, який особисто знав Степана, він любив іноцьке життя, багато трудився і вів строге життя. Ходив він зазвичай в убогій одежі. В той час у Богоявленському монастирі жив ще простим іноком майбутній Святитель Всеросійський Олексій. Вони духовно полюбили один одного, рядом завжди стояли в церкві і разом співали на кліросі. Наставником і керівником їх був старець Геронтій, досвідчений в житті духовному. Митрополит Феогност любив Степана, Геронтія і Олексія і часом запрошував їх до себе для духовної бесіди. Син Калити, Великий Князь Симеон Іоаннович, також виділяв своєю увагою і Степана і Олексія. За його бажанням Митрополит Феогност рукопоклав Степана в пресвітера і призначив ігуменом Богоявленського монастиря. Великий Князь вибрав Степана в свої духівники. Прикладу Князя послідували тисяцький столиці Василь, брат його Федір і інші знатні бояри. Пізніше ми знову зустрінемось зі Степаном в пустелі Радонізькій, хоч вже при інших обставинах. Звертаємось до юного Варфоломія.
Хоч і залишив його єдиноутробний, але на цей раз не однодушний брат, він залишився твердий і непохитний в своєму намірі. «Два рідних брата, – зауважує блаженний Єпіфаній, – а між тим яка різниця у самодозволеності! Обидва збирались жити в пустельному усамітненні, але один з пустелі пішов в городський монастир, а інший і саму пустелю перетворив на город. Що здавалось Степану тяжким і нестерпним, то було легко і приємно для Варфоломія, якого душа з дитинства палала Божественним вогнем. І Господь беріг його Своєю благодаттю серед пустелі, охороняв його Своїми Ангелами на всіх його шляхах і, як Серцезнавець, видівший його сердечні нахили, приготовляв у ньому начальника багаточисельної братії і отця багатьох обителей».