Перейти до вмісту

Венеціанська художня школа

Матеріал з Вікіпідручника

Венеціанська художня школа — доволі стабільна художня школа живопису, що існувала в області Венето впродовж декількох століть з центром у Венеції. Характеризувалась надзвичайно вартісними художніми якостями, перш за все, в колориті (в використанні яскравих, святкових, гармонійно поєднаних фарб). Існує також Венеціанська музична школа.

Історичні дані

[ред.]
Альвізе Віваріні. Мадонна на троні і чотири святих. Урбіно.
Паоло Венеціано. « Вивіз морем мощей святого Марка у Венецію ». Сцена з житія Евангеліста Марка. 1345 р. Музей Марчіано, Венеція.
Портрет Мехмеда II, 1480, Нац. галерея, Лондон, створений художником у Стамбулі.
Доменіко Капріола, автопортрет. Ермітаж
Леандро Бассано. «Дож Маркантоніо Меммо», до 1615 р., приватна збірка

Венеційська школа налічує декілька століть історичного розвитку. На перших етапах головувала архітектура. Але специфічні умови географічного розташування та культурних впливів як з заходу (готика) так і зі сходу (перш за все з Візантії) обумовили надзвичайно своєрідний сплав культури, що відбився в так званій венеційській готиці. Остання не мала значного конструктивного характеру(як у Франції), а активно використовувала декоративні знахідки стилю. В декорі сакральних споруд переважали елементи, запозичені з відомого мистецького центру середньовіччя — Візантійської імперії (ікона, емаль, мозаїка, килими і коштовний текстиль взагалі). Часто це були ікони чи ювелірні вироби, придбані чи вивезені з Візантії як військові трофеї.

Суто венеційська школа живопису налічує не менш як 400 років сталого розвитку. Перші зразки 15 століття ще тяжіли до візантійських зразків іконопису чи мозаїк. Але елементи готики в поєднанні з візантійськими впливами давали своєрідні місцеві зразки (низка творів візантійських і венеційських майстрів іконопису 15 ст., Паоло Венеціано, Альвізе Віваріні, ранні твори Якопо Белліні).

Накопичення досвіду і вдосконалення майстерності благодійно вплинуло на майстрів Венеції вже в середині 15 століття. Цьому сприяли як запозичення техніки олійного живопису, стійкішого в вологому кліматі Венеції, ніж фрески, так і впливи художників з інших мистецьких центрів (Антонелло да Мессіна, бл. 1430 — 1479).

Венеційські майстри досягли значних успіхів в портретному живопису, про що свідчать запрошення їх в інші країни для портретування. Але тривалий час був витрачений на подолання застиглості, нерухомості релігійних і побутових образів, що стали характерною ознакою творчості багатьох венеційських майстрів, (Карло Крівеллі, Джентіле Белліні, Чіма да Конельяно, Марко Базаіті, ранні твори Джованні Белліні і Джорджоне, Лоренцо Лотто), а в творах Вітторе Карпаччо і Вінченцо Катена неподолана застиглість доживе і до першої третини 16 століття.

Показовою стала довга еволюція творчості Джованні Белліні — від застиглих образів раннього періоду до перших зразків Високого Відродження, що прийшло в Венецію з запізненням в порівнянні з Флоренцією чи Римом. Магістральні шляхи венеційської школи живопису були підхоплені вже учнями Джованні Белліні — Джорджоне і керівником його майстерні по передчасній смерті останнього Себастьяно дель Пьомбо та велетенські обдарованим Тиціаном. Твори Вітторе Карпаччо і Вінченцо Катена, що працюють з молодими Джорджоне та Тиціаном, вже сприймались анахронізмом і учорашнім днем, витіснялись в провінцію чи на узбіччя венеційського мистецтва.

Подолання застиглості венеційського живопису йшло декількома шляхами — як через поетизацію образів (як у Джорджоне та ранніх Себастьяно дель Пьомбо і Тиціана), так і через звернення до натури з майстерним її відтворенням (Тиціан). Етап Високого Відродження в Венеції був досить довгим, про що свідчать найкращі твори Тиціана, Веронезе, Тінторетто), незважаючи на впливи інших стилістичних напрямків, особливо італійського маньєризму у Себастьяно дель Пьомбо, Лоренцо Лотто, у Якопо Тінторетто.

Важливими особливістями мистецтва Венеції та її культури були світське спрямування та чуттєвість. Незважаючи на релігійність венеціанців існувала заборона брати на важливі і державні посади священників і осіб церковних. Це позбавляло живопис Венеції і від сталих канонів як у живопису Візантії, і помітно меншої церковної цензури, абсолютно неможливих у тій же Візантії.

В 17 столітті венеційська школа втратила провідні позиції і не дала жодної значної фігури в живопису на кшталт Джорджоне чи Тінторетто. Провінційність манер, вторинність демонструють епігоні творчості Тиціана, в декоративному живопису — несамостійні послідовники Паоло Веронезе. Бароко в Венеції не мало значного поширення і найкращі його зразки створені митцями з інших мистецьких центрів як в архітектурі, так і в живопису. В місті, правда, було створено декілька сакральних споруд в стилістиці бароко. Але тут сформувалась власна художня школа, орієнтована не на зразки барокової архітектури папського Риму, а на місцеву архітектурну школу. В бароковому декоративно-ужитковому мистецтві венеційських ремісників також мав відчутний відбиток місцевих художніх традицій ( венеційське скло, венеційське мереживо, бронзові вироби, ювелірство ).

Внесок венеційських художників в мистецтво бароко 17 століття був настільки незначним, що не йде ні в яке порівняння з етапами 15 чи 16 століття. Частка художників-уродженців Венеції покидає її і працює в інших мистецьких центрах. Венеціанець за походженням Карло Сарачені майже все життя працював в Римі, де став одним з епігонів Караваджо, а його творчість не мала ніякого впливу на художню ситуацію в Венеції. Винятком була творчість призабутого на три століття П'єтро Беллотті, що виробився у оригінала-портретиста, що переносив портретні риси як у релігійні образа чи алегорії, так і у числені побутові картини-типи ( «Апостол Павло», «Плин часу», «Філософ з книгою», «Старий музика з випадковими слухачами» ). Більшість його персонажів підкреслено демократичного прошарку. Він рано відкрив значущість старого обличчя людини і надзвичайно майстерно відтворював їх у різних сюжетах, іноді впадаючи у натуралізм.


Наприкінці 17 століття в Венеції працює низка майстрів, що дотримується манери тенеброзо, започаткованої Караваджо і розвиненої його послідовниами ( караваджизм), але без значних досягнень своїх попередників. В Венеції 17 ст. працювало досить мало дійсно видатних художників доби бароко, майже всі - іноземці і невенеціанці (Доменіко Фетті, Бернардо Строцці, Йоган Лісс).

У 18 столітті Венеція повертає собі славу відомого мистецького центру Західної Європи. Мистецтво отримує в місті державну підтримку, де розквітли театр, інструментальна і церковна музика, живопис. Венеційські майстри і раніше працювали по замовам за кордонами могутньої торговельно-войовничої імперії, якою була Венеція (Вітторе Карпаччо в Далмації, Тіціан в Мантуї і Римі, Лоренцо Лотто на террафермі, частка майстрів — в Іспанії). В 18 столітті праця за кордонами Венеції — гірка доля багатьох венецінських художників, що набула міці епідемії. Одні беруть участь в заснуванні нового стилістичного напрямку доби (Розальба Карр'єра в становленні рококо), інші несуть скарби знахідок венеційського живопису в різні країни (Якопо Амігоні працював в Баварії (1716 — 1728 рр.), в Лондоні (1729 — 1739), в Мадриді (1747 — 1752), де і помер, Тьєполо у Німеччині та Іспанії, Бернардо Белотто у Саксонії, Австрії і Польщі). Лише частка з них повернеться на батьківщину, але всі вони зараховані до венеційської школи. Наприкінці 18 століття венеційська школа зникла, поступившись місцем іншим мистецьким центрам в Європі.


Обрані твори (галерея)

[ред.]
Алессандро Варотарі. «Венера, Адоніс і дорослий Амур», перша половина 17 ст.

Портретний жанр

[ред.]
Якопо Тінторетто. «Портрет невідомого з родини Фоскарі». Монреальський музей красних мистецтв, Канада

Венеціанська школа. Побутовий жанр

[ред.]

Див. також

[ред.]

Джерела. Список рекомендованих джерел (recommended reading)

[ред.]
  • Смирнова И. А. «Джорджоне», М, 1955
  • Лазарев В. Н. Выставка «Джорджоне и джорджонески» в Венеции, «Искусство», № 1, 1956
  • Л. Колосов «Джорджоне», «Неделя», 12-18 июля 1982.
  • Giorgione, Chefs-D'Oevre De L'Art, Grands Peintres, Hachette, 1968.
  • The cambridge companion to Giovanni Bellini / ed. Peter Humfrey Cambridge university press. 2004. — 347 p. ISBN 0 521 66296 6
  • Гращенков В. Н. Портреты Джованни Беллини // От эпохи Возрождения к двадцатому веку. М., 1963
  • Лазарев В. Н. Джованни Беллини // Старые итальянские мастера. М., 1972
  • Вазари Джорджо. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих. М., 1994. Т. 2.
  • Муратов П. П. Образы Италии. М., 1994
  • Pallucchini R. Giovanni Bellini, 1959
  • Heinemann F. Giovanni Bellini e Belliniani. 1962. V. 2
  • Huse N. Studien zu Giovanni Bellini. Berlin; New York, 1972