Втрачена архітектура

Матеріал з Вікіпідручника
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Україна. Київ. Хрещатик. Пожежа в будівлі колишнього готелю "Національний", фото 24 вересня 1941 р.

Втрачена архітектура — галузь історії культури та історії архітектури про створення архітектурних пам'яток. їх авторів та їх зникнення з різних причин. Історія втраченої архутектури не є завершеним процесом, а продовжується і в сьогодення як відбиток агресивності держав та недоліків практики політиків всіх рівнів.

Класифікація[ред.]

Архітектурні споруди втрачають—

  • під час природних лих (землетрус, повінь, ураган, виверження вулкана)
  • від байдужості оточення
  • від пожежі (при використанні деревини та пожежонебезпечних будматеріалів)
  • цілеспрямоване знищення арміями загарбників (найбільша частина втраченої архітектури в історії)

Історичні факти[ред.]

  • Персицький цар Ксеркс наказав зруйнувати велетенську вежу-зіккупат в місті Еменанка, відому в Європі за біблією як вавилонська вежа.
  • Цар Олександр Макдонський наказав зруйнувати перське місто Персеполь, пояснивши, що це буде зроблено на честь власних предків, котрі могли просто не знати про існування такого храмового міста на честь перського бога вогню і світла Аурамазди.
  • Храм Артеміди Ефеської, що входив до семи див світу, зруйнували загарбники готи.
  • Галікарнаський мавзолей, що теж входив до семи див тогочасного світу, зруйнували вже європейські хрестоносці.
  • Виверження вулкану Везувій 24 серпня 79 року нашої ери поховало під пекучим попілом та лавою три давньоримські міста — Помпеї, Геркуланум, Стабії.
  • В XI столітті турки поруйнували місто Аль-Кахир (сучасний Каїр).
  • В XII столітті султан Саладдин наказав поруйнувати торгівельне місто Петра, як не потрібне йому.
  • Середньовічне місто Ургенч руйнували монголо-татари, спочатку у 13 столітті, потім у 14-у.
  • У XV ст. столицю Камбоджі місто Ангкор зруйнували вояки армії короля Сіама.

Втрачена дерев'яна архітектура[ред.]

Яльгелево (Ропша, Ленінградська область). Дерев'яна кірха апостолів Петра і Павла (1758 р. побудови), знищена в 1942 р. остаточно

Використання дерева логічно виникає в місцевостях, багатих лісом. Дещо легші засоби обробки сировини і наявність матеріалу спонукали до поширеного використання саме дерева. На ранішніх і середніх етапах розвитку дерев'яної архітектури характерна відсутність гідроізоляції, розвиток плісняви і недовготривалість дерев'яних споруд. Свої обмеження вносила і велика пожежонебезпека. Дерев'яні споруди добре горять, що небезпечно як в воєнні, так і мирні часи, в часи посух.

Вкрай поганим недоліком для дослідників дерев'яної архітектури є відсутність у дерев'яних споруд підмурків і фундаментів. Наявність стрічкового типу фундаментів в кам'яній архітектурі дає змогу відновити план споруди навіть після зникнення будови в стародавні часи. Дерев'яна архітектура без підмурків зникає назавжди. Тому збереження стародавніх зразків дерев'яних споруд повинно робитися негайно в скансенах чи музеях просто неба. Стародавні зразки підлягають обов'язковому описуванню, замалюванню, фотографуванню тощо. Кількість вже існуючих музеїв дерев'яної архітектури недостатня.

До переваг дерев'яної архітектури відносять дешевизну матеріалу і доступність будівельних робіт. В 20 столітті, після поширення небезпечних для здоров'я людей пластмас і штучних матеріалів, заговорили про екологічну нейтральність дерева чи благодійний вплив її на організм людини.

Руйнівна реконструкція Парижа барона Османа[ред.]

До середини 19 толіття Париж перетворився на перевантажене мешканцями місто із затісними та вузьким, ще середньовічними вулицями. Особливо гостро ця проблема постала в історичному центрі міста. Дорожній рух був ще однією серйозною проблемою. Карети і вози насилу рухалися вулицями.

До цього періоду накопичилася низка болючих проблем через відсутність в Парижі систематичної програми удосконалення інфраструктури та ясної політики реконструкцій впродовж декількох століть. Декілька палаців короля та аристократів, оточених садами, не сприяли ні вирішенню накопичених проблем, ні їх вирішенню в найближчі роки.

Серед гострих до невідкладності проблем була і схильність парижан до заколотів, протестів і швидкої побудови барикад на вулицях, низка з котрих була завширшки від п'яти до одного-двох метрів. Епідемії холери та інших інфекційних хвороб спустошували місто в 1832 і 1848 роках. Історичний центр міста був також колискою невдоволення і революції. Так, між 1830 і 1848 роками сім збройних повстань і бунтів спалахували в центрі Парижа, зокрема, вздовж передмістя Сент-Антуан, навколо Готеля де Віль і навколо Гори Сен-Женев'єв на лівому березі.

Передісторія реконструкці[ред.]

Міські проблеми Парижа вкорінилися вже у 18 столітті; Вольтер був страшенно невдоволений ринками, які "розміщені на вузьких вулицях, хизувались своєю паскудністю, поширюючи інфекції і викликаючи постійні розлади." Він писав, що фасад Лувра прекрасний", але був захований за будівлями, гідними готів і вандалів." Вольтер протестував, що уряд "інвестував у марність замість того, щоб вкладати гроші у громадські роботи". У 1739 він написав листа до прусського короля: «Я бачив вони стріляли феєрверки; краще б вони почали створювати мерію, красиві площі, чудові та зручні ринки, красиві фонтани, перш ніж, палити феєрверки."[1] Теоретик архітектури 18-го століття та історик Катрмер де Квінсі запропонував створити та розширити громадські площі в кожному з районів, розширити площу перед собором Нотр-Дам і церквою Сен-Жерве, і спорудити широку вулицю, щоб з'єднати Лувр з Готелем де Віль, новою мерією. У 1794 році під час Французької революції, "Комісія художників" розробила амбітний план будівництва широкиих проспектів, в тому числі однієї з вулиць у прямій лінії від площі Нації до Лувру, де сьогодні знаходиться авеню Вікторія, та площ з проспектами, що розходяться в різні напрямки, значною мірою з використанням землі, конфіскованої у церкви під час революції, але всі ці проекти залишилися на папері.[2]

Наприкінці 1830-х років префект Парижа Рамбуто добре усвідомив проблему недоліків міської гігієни та перевантаженості вулиць історичного центра Парижа. На той час панувала міазматична теорія виникнення інфекційних хвороб. Тому серед проектів реконструкції залали і проект « примусити повітря продувати вулиці». Черговим поштовхом до реконструкції абохоча би до її початку стала чергова епидемія холери 1832 року, котра забрала життя 20 000 парижан. Префект Рамбуто був готовий розпочати реконструкцію, але бувнадто обмеженим у діях через відсутність закону про відторгнення житла та примусового відселення мешканців имущества. В нагоді став новий закон від 3 травня 1841 року, що дозволив і перше, і друге.

Барон Осман[ред.]

Барон Осман зробив непогану адміністративну кар'єру, бо вчасно підтримав державний переворот 2 грудня 1851 року та відновлення монархії у Франції, котра до цього номінально була республікою. 1853 року він отримав посаду префекта департаменту Сена і зберігав цей пост до 1870 року. Мав широку підтримку нового імператора Наполеона III.

На цій посаді оточив себе численними інженерами (Жан-Шарль Альфан, Ежен Бельгран) для реалізації проектів з упорядкування міста й вдосконалення комунальної інфраструктури. За вказівкою Наполеона III облаштував для прогулянок парижан Булонський ліс і кілька парків в самому Парижі, зокрема парки Монсурі та Бютт-Шомон. Головним завданням барона стануть створення широких вулиць ібульварів, гідних для проведення парадів та максимальні перешкоди до створення барикад і далека прострілюваність вулиць на випадок будь яких народних заворушень чи революцій.

Руйнівна реконструкція Парижа[ред.]

Наполеон III призначив Жоржа Османа префектом департаменту Сена в 1853 р. Отримавши карт-бланш від монарха та два надзвичайно великі грошові кредити, Осман практично повністю перекроїв вуличну мережу Парижа, зруйнувавши більшу частину старого Парижа заради створення вісей, які пронизали столицю Франції і відкрили види (перспективи) на декотрі монументи міста. Всі містобудівні роботи мали соціальні та військові причини: нові широкі бульвари мали підняти престиж відродженої монархії, а знищення кварталів старовинного Парижа повинно було унеможливити повторення подій, аналогічних до Французької революції.

Монархіст за переконаннями, барон Осман мав широкі повноваження і перебудував низку населених кварталів столиці: поруйнував безліч старих (в тому числі середньовічних пам'яток архітектури) будинків і проклав низку бульварів, що пізніше здобули популярність у буржуазної публіки. Ні про яке збереження вартісних і художньо значущих архітектурних споруд не йшлося. Уряд не мав надій на бунташних парижан і надалі. Ці реформи змусили робітниче населення Парижа переселитися в дальні передмістя подалі від центру столиці. Буржуазний Париж став пустелею для бідноти та людей без грошей.

Руйнівна (сталінська) реконструкція Москви[ред.]

Обрані фото[ред.]

Див.також[ред.]

Джерела. Список рекомендованих джерел (recommended reading)[ред.]

  • Ернст Ф. Київські архітектори 18 в. К., 1918.
  • Павлуцкий Г. Деревянные и каменные храми // Древности Украины, К., 1905.
  • Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля. К., 1928.
  • Січинський В. Конспект історії всесвітнього мистецтва. Прага, 1925.
  • Січинський В. Ukrajinska architektura — L’architecture ukrainienne. Brno, 1924.
  • Таранущенко C. Мистецтво Слобожанщини XVII — XVIII вв. Харків, 1928.
  • Таранущенко С. Хата. Харків, 1921.
  • Щербаківський В. Архітектура у різних народів і на Україні. Львів, 1911.
  • Щербаківський В. Українське мистецтво. Відень, 1913. Т. 1; Прага, 1926, Т. 2.
  • «Памятники градостроительства и архитектуры УССР», Киев, «Будівельник», в 4-х томах, 1985, (рос)
  • М.Сирохман. П'ятдесят п'ять дерев'яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008
  • Мильчик М. И., Ушаков Ю. С. Деревянная архитектура Русского Севера: Страницы истории. — Л.: Стройиздат, 1981 год.(рос)
  • Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII століття. — К., 1981.
  • Історія української архітектури. — К., 2003.
  1. Maneglier, Hervé, Paris Impérial, La vie quotidienne sous le Second Empire.
  2. Maneglier, Hervé, 'Paris Impérial, La vie quotidienne sous le Second Empire’’, p. 8-9