ГЛАВА IX. СМИРЕННИЙ ІГУМЕН (1354 - 1391)

<< ГЛАВА VIII | ЗМІСТ | ГЛАВА X >>

Радість обителі. Перше повчання братії. Смиренне прохання ігумена. Труди ігумена. Архімандрит-послушник. Примноження братії. Розширення обителі. Сергій «яко один від древніх». Свідчення Преподобного Йосипа Волоколамського.

Радуйся, добрий стада свого іночествуючих наставниче і правителю...

Акаф. 1. Ік. 9

Радуйся, жадаємих благ прийшовшим до тебе подателю...

Акаф. 1. Ік. 4

Радуйся, свічнику тричастний, найсвітлішими богословськими добродійствами світячий.

Радуйся, світильниче подвійний, любов'ю до Бога і до ближнього палаючий!

Акаф. 2. Ік. 11

З нетерпінням чекали браття свого першого ігумена, – говоримо «першого» тому, що почивший у Бозі ігумен Митрофан був тільки випадковим представником влади, яким Преподобний Сергій тільки хотів огородити себе від необхідності керувати. З якою ж радістю вийшли вони тепер назустріч своєму новому начальнику, чи, краще сказати, своєму давньому наставнику і улюбленому батьку! Зі сльозами синівської любові поклонились вони йому до землі. Радувався і святий ігумен, дивлячись на радість улюблених чад своїх. Ввійшовши у ворота обителі, він пройшов у храм і там, весь у сльозах, впав долі перед святою іконою Живоначальної Трійці, благаючи благодатної допомоги у майбутньому його багатотрудному служінні. В полум'яній молитві своїй він призивав на поміч Пресвяту Владичицю Богородицю і безплотних служителів у престола благодаті - святих Ангелів і Архангелів, святого Предтечу Христова і мудрих апостолів; він згадав і великих святителів Василя Великого, Григорія Богослова і Івана Золотоустого і всіх святих, щоб їх молитвами укріпила його десниця Вседержителя неосуджено, із сміливістю і незасмучениим серцем передстояти престолу Пресвятої Трійці і торкатися руками Агнця Божого, закланного за спасіння світу.

Звершивши молитву, він звернувся до братії зі словами повчання, переконуючи їх не слабшати в подвигах ради Царства Небесного. «Царство Боже, – говорив він між іншим, – із нуждою приймається, і тільки понуждаючі себе захоплюють його (Mф. 11, 12). Старайтеся ж, браття, увійти в нього вузькими воротами! (Мф. 7, 3). Прийдіть, чада, послухайте мене, по слову Давидову, я страху Господню навчу вас (Пс. 33, 12). Пам'ятайте слова Апостола: плід же духовний є любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віра, лагідність, утримання (Гал. 5, 22–23). Подвиг немалий чекає нас проти невидимого ворога, бо диявол як лев рикаючи, ходить, шукаючий кого проковтнути (1 Пет. 5, 8). Не злякаємся, друзі, цього подвигу, щоб страшної геєнської муки збавитися; хай втомлені будуть руки від трудів – будемо простирати їх тільки до Бога, а ноги хай нерухомо стоять на молитві!.. Не будемо, браття, милувати єство тлінне, з усім усердям візьмемось за подвиг, щоб отримати переможні вінці від Христа Бога!»

Після повчання святий ігумен в перший раз благословив свою братію. При цьому він повчав себе їх молитвами, сповідуючи свою неміч через ту тяжку відповідальність перед Богом, яку він приймав на себе, якщо б хтось піддався спокусі з його вини. «Молітеся, браття, про мне, – говорив смиренний ігумен, – бо я людина маловідаюча і недосвідчена. Ось я прийняв від Царя Небесного талант і повинен буду дати про нього звіт. Страшить мене слово Господа: «…а якщо спокусить одного з малих цих віруючих в Мя, уне є йому, да повисне жорно осельске на шиї його, і потоне в пучині морській» (Мф. 18, 6). Яке ж горе загрожує тому, хто своїм нерозумінням погубить многії душі! І чи буду я мати сміливість, представши перед Господом, сказати Йому: «Це, аз і діти, що мені дав Бог»? (Ис. 8, 18). Чи почую я цей Божественний голос великого Пастиря горніх и дольніх, з милосердям віщаючого: “Рабе благий і вірний… ввійди в радість Господа Твого?” (Мф. 25, 21)».

Так вступив Преподобний в управління своєю рідною обителлю. Повчаючи братів, він оминав багатослів'я; його мова вказувала на глибоке знання Святого Писання, дух і смисл якого він осягав не розумом лише, але і серцем, освічуваний благодаттю Божою і керований досвідом духовного життя. Від того всі його повчання, при своїй простоті і стислості, були пройняті особливою силою, дихали благодатним помазанням і владно діяли на серця слухачів. В одному з рукописів ХVII століття, що належали Новгородській Софійській бібліотеці і які нині знаходяться в Санкт-Петербурзькій Духовній Академії, є таке повчання Преподобного Сергія: «Внимайте собі, браття, всіх молю, перше майте страх Божий і чистоту душевну і любов нелицемірну, а до цих і сторонньолюбство, і смирення з покірністю, пост і молитву. Їжа і пиття в міру, честі і слави не любіть, більше ж усього бійтеся і поминайте час смертний і друге пришестя».

Ось і все повчання. Чи дійсно воно написане самим Преподобним Сергієм, чи тільки записано його учнями, але від нього, без сумніву, віє духом Сергієвого смирення, і тому ми читаємо його, в дещо скороченому вигляді, на багатьох древніх іконах угодника Божого, написанним у сувої.

Блаженний Єпіфаній говорить, що Преподобний Сергій завжди мав перед духовним взором своїм великі зразки ангелоподібного життя таких світильників чернецтва, як великі Антоній і Євфимій, Савва Освячений і Пахомій, Феодосій Кіновіарх та ін. Тому в своїх бесідах з братією і в повчаннях він любив згадувати про їх подвиги і завжди дивувався, як вони, будучи облачені плоттю, перемагали ворогів безплотних і були страшні дияволу; сильні землі з подивом схилялись перед ними, а вони у смиренні благодійствували людям - зціляли хворих, збавляли від бід на суші і на морі, предстояли в час смертний, годували убогих, вдов і сиріт, по слову Апостола: нічого не маючі, а все утримуючі (2 Кор. 6, 10). Розмірковуючи про це, Преподобний усердно молив Бога, щоб сподобив його безупинно йти по стопам цих подвижників, і переконував братію повторювати їх рівноангельне життя.

Ігуменство Преподобного Сергія багато в чому нагадувало ігуменство Преподобного Феодосія Печерського: та ж суворість до себе і любов до братії, та ж невтомність у трудах, безсонні ночі, викриття праздних, тихі, лагідні слова, розчинені сльозами батьківської любові. У відношенні до братії і в сані ігумена він ніскільки не змінився. Як і раніше він вчив не стільки словом, скільки своїм прикладом. До великої втіхи братії, кожний день звершував він Божественну літургію. Ніяка втома, ніякі справи і турботи не могли завадити йому першим являтися в церкву до всякого Богослужіння, і виходив він з церкви завжди останнім. В продовження всієї служби Божої він стояв як свічка і жодним чином не дозволяв собі притулятись до стіни, «що знаменувало, за виразом святителя Московського Філарета, думку, в Богодумстві здійняту догори, і дух, що не перемагається лінню тіла». Сидіння в церкві не дозволяв ніхто. Пам'ятуючи слова Господа: «…а якщо хоче з вас бути старший, хай буде всім раб» (Мк. 10, 44), він і в сані ігумена продовжував як і раніше служити братії в домашніх справах: він сам скатував свічки, варив кутю, чи коливо, котре в ті часи приносилось в церкву на пам'ять всіх великих святих, особливо ж просфори завжди готував сам, не допускаючи нікого з братії брати участь в цьому, хоч, звісно, многії і бажали того; навіть і пшеницю для цього молов сам. А потім приносив ці чисті труди благоговійних рук своїх до алтаря Божого для безкровної жертви Господу Богу.

В началі ігуменства Преподобного Сергія, як ми вже говорили, число братії в його обителі не перевищувало дванадцяти. Так було до 1357 року, коли прийшов до нього архімандрит Симон - перший прийнятий ним зверх цього числа. З цього часу число братії стало зростати. «Многії христолюбці, імена яких записані у Господа в Книзі Життя, – говорить блаженний Єпіфаній, – стали здалека приходити до Сергія, залишати суєту житійську і прихилияючи свої голови під благе ярмо Господнє». Здається, всього частіше приходили до нього земляки – ростовці, крім Єлисея і Онисима, ми знаємо Андроніка і Опанасія, уродженців ростовських.

Згаданий вище архімандрит Симон був дивний муж, старійший з архімандритів області Смоленської, відомий своїми добродійствами і строгим життям. Слухаючи розповіді про подвиги Преподобного Сергія, він загорівся ревністю по Богу, залишив своє настоятельство у Смоленську, залишив почет і повагу, коїми користувався там, залишив, нарешті, рідну сторону, розстався з друзями і всіми близькими і з посохом простого мандрівника прийшов в пустелю Радонізьку. З глибоким смиренням просив він Преподобного Сергія прийняти його в число своїх послушників, і Преподобний з любов'ю і радістю прийняв смиренного архімандрита. Багато років провів старанний Симон в послуху у святого ігумена; на його пожертви був побудований більш просторий, не тільки дерев'яний, як перший, храм Живоначальної Трійці; прикрашений усіми добродійствами подвижника пустелі, в глибокій старості переставився він до Бога, і Преподобний ігумен з великою честю провів його до могили.

Мало-помалу розширялась обитель Сергієва і приймала вигляд досить благовлаштованого монастиря. Там, де перше була непролазна хаща, де колись блукали страшні ведмеді і ніколи не ступала нога людська, - там тепер розквітла пустельна обитель; її келії, спочатку розкидані без порядку по дрімучому лісі, мало-помалу були поставлені чотирикутником навколо церкви, яка, таким чином, стояла серед монастиря в своїй скромній пустельній красі і була видима з усіх келій. І в цій церкві, і в цих убогих на вигляд келіях не змовкало славослів'я Господу, і в тиші пустельній смиренні іноки неустанно трудились під досвідченим проводом свого святого ігумена Сергія над очищенням свого серця від пристрастей, намагаючись повністю забути про те, що там, за межами їх заповітної пустелі, є інший світ, який шумить і хвилюється, як море непостійне, занурюючи людей в мутні води житейської суєти... «Є, – зауважує преподобний списатель житія Сергієва, – є в древніх книгах отцівських таке сказання: зійшлись одного разу святі отці і повели між собою бесіду про останні часи. В пророцькому дусі говорили вони, що в останні часи люди будуть слабкі і не буде серед них таких великих подвижників, які були перші отці-пустинножителі. Але ось Бог укріпив Преподобного Сергія і в останньому роді і явив в ньому як би одного з древніх отців. Він оселився в хащі лісовій, не страшась привидів диявольських, і за те Бог оградив обитель його полками Ангельськими. Багато приходили до нього, щоб спасати душі свої під його мирним кровом, і нікому він не відмовляв - ні старому, ні юному, ні багатому, ні вбогому; всіх приймав він з радістю і з любов'ю, по слову Євангельському: «Грядучого до Мене не вижену геть» (Ин. 6, 37), тільки не скоро постригав. Накаже, бувало, одягти прибульця в довгу свитку з грубого чорного сукна і велить йому проходити який-небудь послух разом з іншими браттями, поки той не навикне всьому уставу монастирському; потім облачить його в одежу чернечу», або, як нині говорять, в рясофор, «і тільки після ретельного випробування постриже вже у мантію і дасть йому клобук. А коли видів, бувало, що який-небудь інок став досвідчений в духовному подвигу, такого удостоював і святої схими».

Одним з правил порядку, встановленого Преподобним Сергієм в своїй обителі, вимагалось, щоб після повечір'я браття не ходили з келії в келію і не бесідували один з одним, крім крайньої потреби, коли, наприклад, требу було побувати для чого-небудь у самого ігумена; кожен в своїй келії повинен був займатися молитвою і рукоділлям. Преподобний сам суворо спостерігав за виконанням цього правила. Бувало, в глибокий вечір, особливо в довгі осінні і зимові ночі, заботливий ігумен, звершивши свою келійну молитву, тихо обходить всі келії і крізь малі волокові віконця помічає, хто чим займається. Якщо інок стоїть на молитві, чи зайнятий своїм рукоділлям, пише, читає святу книгу, чи занурений у роздуми про гріхи свої, - святий ігумен радіє, дякує за нього Богові і молиться, щоб Господь підкріпив трудівника в подвигу спасіння. А якщо чує він бесіду непозволену, то вдаряє у двері чи у вікно і віддаляється. Вранці ж призиває до себе празднословивших, лагідно вступає з ними у розмову про обов'язки чернецькі і, не обличаючи прямо, говорячи нібито про інших, схиляє їх до смиренного признання в пригрішенні; лагідний і слухняний інок тут же, бувало, признається і зі смиренням просить і отримує від свого авви прощення, але траплялось і то, що нерозумний інок ухиляється від признання; тоді авва з лагідністю і любов'ю обличає його, за словом Псалмоспівця: «Накаже мя праведник милістю і обличить мя» (Пс. 140, 5); якщо ж і тут інок упорствує, Преподобний накладає на нього яку-небудь епітимію. Так люблячий батько подавав руку помочі немічним чадам своїм, так умів він суміщати лагідність із суворістю, не послабляючи нерадінню і не подаваючи поводу для зневіри!

Не можна без замилування читати сторінки древнього житія, що розповідають про те, як Сергій виховував своїх іноків, з такою любов'ю, з таким терпінням і знанням людського серця він слідкував за тими, хто ввірили себе його мудрому керівництву. Можна сказати, що він очей не спускав з кожного новачка, возводячи його зі степені в степінь іноцького випробування, поступово привчаючи його до самовідданної праці, до суворого порядку в заняттях, помислах, почуттях і подвигах. Богомудрий наставник терпляче трудився над кожним окремим братом, над окремими особливостями кожного брата, приспособлюючи їх до цілей всього братства. По наступній самостійній діяльності учнів Преподобного Сергія видно, що під його виховательним керівництвом учні не знеособлювались; навпаки, кожен, поступово очищуючи серце від пристрастей, в той же час служив Богу тими властивостями своєї душі, якими його Бого наділив. Спостереження і любов до людей, власний духовний досвід, а найпаче благодать Божа, що жила в його чистому серці і виповнювала його тихою духовною радістю про Господа, дали йому вміння і здатність тихо і лагідно налаштовувати душу людини і видобувати з неї, як з хорошого інструменту, кращі її почуття, умилюючи серце словами благоувітливими. «Чув я, – писав про Преподобного Сергія інший Преподобний, живший через тільки сто літ після нього, Йосип Волоколамський, – чув я про блаженного Сергія і про інших святих від неложних свідків, що було в літа їх, яко тільки бадьорість і тщання мали про паству, яко немало неповагу чи преслушання презріти. Були бо милостиві, коли потрібно було, і напрасні (суворі), коли потреба була, і обличаючі, і змушуючі до благого грішників; непослушних же не залишали своїм волям слідувати, але всіляко забороняли, і від Церкви відлучали». Такі були порядки в пустелі Радонізькій в перший час ігуменства Сергієва. Число братства поступово виростало. «Добродійство, – говорить блаженний Єпіфаній, – так само творить явним стяжавшого його, як запалена свічка – носителя її. І як оленів приваблюють до себе джерела вод, так і жадаючих спасіння приваблювали до себе благодатні дарування душі Сергієвої».

<< ГЛАВА VIII | ЗМІСТ | ГЛАВА X >>