Перейти до вмісту

Житіє святого Сергія/Глава VIII

Матеріал з Вікіпідручника

ГЛАВА VIII. ВЛАДА ЗА ПОСЛУХ (1354)

<< ГЛАВА VII | ЗМІСТ | ГЛАВА IX >>

Потреба в ігумені. «Чорна смерть». Бажання братії. Скорбота смирення Сергієва. Вмовляння братії. Загроза любові. Братолюбство перемагає. Святитель Афанасій. «Ти не маєш послуху». Сергій – ієродиякон, ієрoмонах і ігумен. Святительське повчання.

Радуйся, образе істинного смирення ...

Акафіст 1. Ікос 6

Радуйся, інокам наставниче предивний!

Акафіст I. Ікос 7

Радуйся, Духу Святому підклонивийся з усяким смиренням...

Акафіст I. Ікос 8

Близько дванадцяти літ минуло з часу приходу до Преподобного Сергія його перших сподвижників, а ігумена в новій обителі все ще не було. Правда, в середовищі відлюдників панувала повна єдинодушність і братня любов; кожен готовий був, якщо б виявилось потрібним, пожертвувати самим життям, не кажучи вже про зручності, для збереження миру і спокою інших братій, і таке безначалля, звичайно, було міцніше всякого порядку, існуючого в світі, тим більше що одне слово улюбленого наставника могло припинити усяку незгоду і спонукати до покори уставам чернецьким, але такий вже Саим Богом від початку встановлений закон для спільнот людських, щоб на чолі їх незмінно стояла влада, в послуху якій виявлявся би послух людей Самому Богу - Творцю і Владиці всячеських. Правда, що Сергій насправді був істинним руководителем у духовному житті своїх учнів, але все ж він не був ще і без сана священного не міг бути їх духовним батьком в таїнстві сповіді, а ця посада в древніх обителях нерідко поєднувалась з посадою ігумена, або настоятеля обителі. Притому незручно було всякий раз для Богослужіння призивати сусіднього священника; не можна було не мати в обителі особи, наділеної священною владою пов'язувати і розв'язувати грішників.

Особливо повинна була виявитися потреба у священнослужителі в той час, коли над Руською землею поширилась тяжка біда - морова язва, відома в історії під іменем «чорної смерті», вона появилась в межах Росії близько 1348 року і спустошувала її протягом кількох років, переходячи з краю в край, з города в город. Справедливо говорить один історик: «Ангел смерті ніколи не губив раптом стільки людей від самого Ноєвого потопу, скільки загинуло їх з 1348 по 1350 і в наступні роки». Страх і жах обійняв всіх і кожного, зневіра поширилась всюду. Нічим не можна було зупинити грізного просування «чорної смерті», не було від неї ніякого спасіння. В одному Китаї лягло в могилу до 13 мільйонів народу; вимирали цілі міста, ставали безлюдними цілі області. В Києві, Чернігові, Смоленську і Суздалі ледве вціліла одна третя частина населення, в Глухові і Білозерську не залишилось ні одної людини. Не встигали ховати померлих: відспівували по тридцяти – по сорока людей зараз, клали по три, по п'ять людей в один гроб... За короткий час померли Митрополит Феогност, два сина Великого Князя і сам Великий Князь Симеон Іванович...

В цю тяжку годину многії православні руські люди йшли в монастирі: під благодатною крівлею святих обителей не так страшно було і померти, як в середовищі мирської суєти; тут кожний міг з мирною душею повністю передати себе у волю Божу і приготуватися до смерті по-християнські. Чи можна сумніватися, що і до Преподобного Сергія, в його пустельну обитель, в цей час особливо багато приходило людей, які шукали у цього благодатного інока-подвижника розради у горестях життя, в тяжкій втраті близьких серцю, мирного приготування до переходу у майбутнє життя? І чи міг він, велелюбний отець, відмовляти цим нещасним прибульцям? Але, приймаючи їх, він мав піклуватися про задоволення їх духовних потреб, про напутнє слово тим, хто готується до смерті таїнствами Церкви. Так самі обставини, а краще мовити, Промисел Божий повертав ці обставини до того, щоб в обителі Сергієвій був свій вершитель таїн Божих, а з примноженням братії - і свій ігумен...

Преподобний Сергій, за своїм смиренням, і слухати не хотів, щоб йому прийняти цей чин, він завжди говорив, що «жадання ігуменства є початок і корінь владолюбства»; тим не менше і сам він визнавав нужду в духовному поводирі для своєї обителі. Одного боявся він: щоб братія не стали наполягати на своєму бажанні мати його своїм ігуменом, і тому ревно молив Господа, щоб Сам Він дав їм наставника, який міг би управити душевний корабель їх від хвиль потоплення до пристанища спасіння. І Господь, завжди готовий виконати волю боячихся Його, почув молитву Свого угодника і, оскільки ніхто краще самого просившого не міг послужити на цьому місці для слави імені Його, благоволив його самого і дати ігуменом братії. Ось як це було.

В серцях братії вже давно склалося бажання поставити на ігуменство свого улюбленого авву, а при таких скорботних обставинах, про які ми зараз згадали, ще більш посилилось це єдинодушне бажання. «І дійсно, – зауважує святитель Платон, – на кому перше за все могли вони зупинитися подумки? Кожен, порівнюючи свої подвиги з його подвигами і чеснотами, з його досвідченістю і заслугами перед Богом, і в думках стидався присвоювати собі таку перевагу, щоб затмити собою світло так яскраво палаючого світильника». Повідомляючи свої почуття один другому, вони зважились нарешті звернутися зі своїм бажанням до Преподобного. Укріпивши себе надією на Бога, братія прийшли до нього всі разом і сказали: «Отче! Ми не можемо далі жити без ігумена, виконай наше сердечне бажання – будь нам ігуменом, будь наставником душ наших; ми будемо кожен день приходити до тебе з каяттям і відкривати перед тобою нашу совість, а ти будеш подавати нам прощення, благословіння і молитву. Ми жадали би бачити тебе звершуючим щоденно Божественну літургію і від твоїх чесних рук причащатися Святих Христових Таїн. Ей, чесний отче, таке наше спільне бажання, не відмов нам в цій милості!»

Така однодушна заява всієї братії, звичайно, не була несподіванною для угодника Божого, тим не менше його глибокому смиренню нелегко було вислухати це. «Не труда і подвига тікав він, – говорить святитель Платон, – а вважав себе недостойним такого сану і розмірковував, що, будучи підначальним, він краще влаштує діло свого спасіння, ніж тоді, коли прийме на себе нелегкий тягар опіки про спасіння інших». З іншого боку, він добре розумів, що його рішуча відмова глибоко засмутить всю братію, так гаряче ним улюблену, і буде мати скорботні наслідки для самої обителі. Поставлений в таке скрутне становище, подвижник вздохнув з глибини сердечної і смиренно відповідав просителям: «Браття мої! У мене і помисла ніколи не було про ігуменство; одного бажає душа моя – умерти тут простим чернецем. Не примушуйте же мене і ви, браття! Залиште мене Богу – хай Він що хоче, те і творить зі мною».

Але браття наполягали на своєму: «Навіщо ти, отче, відмовляєшся виконати наше спільне бажання? Адже ти засновник обителі цієї - будь же їй і настоятель. Твоє доброчестя зібрало нас сюди – вона ж хай і керує нами. Ти насадив виноград цей - ти і годуй нас своїм вченням і плодами прикладу твого. Ось наше останнє слово: чи сам будь нам ігуменом, чи, якщо не хочеш, іди запитай нам ігумена у святителя; якщо ж не так, то ми всі розійдемося звідси».

Думка про іного ігумена особисто для смиренного Сергія, звісно, була приємною: він готовий був зробитися останнім послушником у кого б то не було, щоб самому не бути начальником. Але любов до ближнього вимагала на цей раз забути про себе і подумати про користь братії, а духовний досвід вказував небезпеку, що новий, чуждий по духу обителі ігумен задумає вводити нові порядки, що ці порядки можуть смутити братію, яка звикла дивитись на порядки, встановлені самим засновником пустельножитництва, як на незмінний закон, а звідсе може виникнути немало спокус і неустроєнь в юній обителі. Через це, не вирішуючи питання остаточно, але бажаючи по можливості віддалити це рішення, Преподобний лагідно сказав братії: «Ідіть поки з Богом кожний в свою келію; краще помоліться всі якомога старанніше Господу Богу, щоб Він Сам відкрив нам волю Свою, і тоді побачимо, що нам робити». Браття послухались любого авви і розійшлись, але ненадовго. Пройшло кілька днів, і старці знову прийшли до Преподобного і стали благати його прийняти сан ігумена. «Адже ради тебе ми і зійшлись-то сюди, в це місце пустельне, – говорили вони, – ми чули про твої подвиги, знаємо труди твої, адже ти своїми руками побудував і цю церкву в ім'я Живоначальної Трійці. І ми віруємо, що в тобі живе благодать Її, і тому ось прийшли сюди, покладаючи надію на Господа, і бажаємо повністю передати себе твоєму керівництву. Отже, будь нашим ігуменом і духовним батьком і, передстоячи престолу Божому, піднось за нас свої теплі молитви. Відай, отче, - додавали до цього старійші з них, - ми йшли сюди в надії, що ти упокоїш нашу старість і поховаєш наші кості».

Зворушений до глибини душі такою любов'ю братії, смиренний подвижник відкрив перед ними все своє серце: він став говорити їм про свою недостойність, всіляко упрошував і умовляв не примушувати його до прийняття священного сану і ігуменства. «Простіть мене, отці мої і пани, – так говорив він, – хто я, грішний, щоб бути мені ієреєм Божим? Як зважусь я на таке служіння, перед яким зі страхом і тремтінням схиляються і самі Ангели? Ні, це вище міри моєї, отці мої, я ще не почав жити по-чернечому - як же я насмілюсь торкнутися святині Божої? Ось моє діло - плакати про гріхи мої, щоб вашими ж святими молитвами досягнути того краю жадань, до якого прагне від юності моя грішна душа».

Сказав це Преподобний і, щоб не продовжувати більше цього тяжкої для його смирення суперечки, пішов у свою келію...

Тоді сподвижники його зрозуміли, що їм не схилити його до свого бажання лагідним словом синовньої любові, залишилось використати засоби більш рішучі. Вже не зі сльозами тільки, але і з гірким словом докору і навіть погрози приступили вони тепер до свого авви. «Ми не бажаємо сперечатися з тобою, отче чесний, – сказали вони, – ми віруємо, що Сам Бог привів нас сюди; ми сердечно бажали наслідувати твоєму житію і подвигам і через те сподівались досягнути вічного блаженства. Але якщо вже ти не хочеш піклуватись про душі наші і бути нашим пастирем, то ми всі примушені будемо залишити це місце, ми підемо від храма Пресвятої Трійці і будемо невільними порушниками нашої обітниці, будемо блукати, як вівці без пастиря, і розкраде нас мисленинй вовк, а ти даси за нас відповідь нелицеприятному Судді - Богові!»

Ще раз спробував було угодник Божий відхилити від себе високу честь, ще раз сказав братії: «Отці мої! Ви занадто примушуєте мене, я занадто відмовляюсь, – до чого це?» Але все було напрасно – браття стояли на своєму, і братолюбство перемогло.

– Жадаю, – сказав Преподобний, – краще вчитися, ніж вчити, краще скорятися, чим керувати, але боюсь суда Божого, не знаю, що вгодно Богу; свята воля Господня хай буде!

Це значило, що він більше сперечатись не буде і передає все діло на волю Божу.

«Яка прекрасна суперечка! – зауважує святитель Філарет Московський, – суперечка чи не прекрасніша, ніж сама згода. Тут смирення старшого бореться з любов'ю і покорою младших – єдина брань, в якій ні одна сторона не втрачає, а обидві здобувають в кожному бою! Які благополучні були б спільноти, якщо б члени їх так же сперечались між собою за збереження покірності, а не за домагання влади!»

«В мирських спільнотах, – говорить інший святитель, Філарет Чернігівський, – люди борються друг з другом за владу, і через те чинять розлад у ділах, розлад у серцях, і гублять себе і інших жаданням влади. А тут – все повністю навпаки: який благотворний закон Твій, Господи!»

Переможений був смиренний Сергій любовію до братії, однак не хотів виступити із звичайного порядку, а може бути не втрачав ще надії, що вища церковна влада не зволить на поставлення його в ігумена. «Отці і браття, – сказав він співробітникам своїм в подвигу пустельному, – не хочу більше суперечити вам, але не нам вирішувати цю справу – хай вирішить її святитель; отже, давайте підемо до нього».

Московського першосвятителя Митрополита Олексія в той час не було в Росії: в 1354 році він подорожував у Царгород у справах церковних, а управління справами митрополії на час своєї відсутності поручив Волинському Єпископу Опанасію, який жив у Переяславлі-Заліському, в Нагірному Борисоглібському монастирі. Туди і відправився Преподобний Сергій, взявши з собою двух старійших іноків.

Рано вранці, перед самою літургією, явився Преподобний до святителя. Він пав до ніг його і просив благословіння. Єпископ запитав його, хто він і звідки.

– Грішний інок Сергій моє ім'я, – смиренно відповідав прибулець.

Ім'я Сергія давно було відомо Опанасію: він раніш багато чув про його пустельні подвиги, про засновану ним обитель і про будівництво церкви і тепер дуже радий був бачити у себе такого гостя. Він з любов'ю прийняв його, по-батьківські поцілував і довго бесідував з ним про спасіння душі.

На завершення цієї бесіди гість смиренно поклонився хазяїну і став просити у нього ігумена для нової обителі.

«Сину і брате мій! – відповідав йому як би по натхненню згори святитель Божий, – Господь Бог устами Пророка Давида сказав: «Возніс обраного з людей Моїх... бо рука Моя заступить його» (Пс. 88, 20, 22), і Апостол говорить: «…ніхто ж сам свою приймає честь, але званний від Бога, як Аарон» (Євр. 5, 4). А тебе воззвав Господь Бог від черева матері твоєї, як від багатьох чув я про те, тому ти і будь віднині батьком і ігуменом для братії, тобою ж зібраною в новій обителі Живоначальної Трійці».

Подвижник став було відхиляти від себе це призначення, посилаючись на свою недостойність, але блаженний пастир переконливо зупинив його, сказавши: «Возлюбленний! Ти все стяжав, а послуху не маєш», – і цим словом обеззброїв смиренного Сергія, який з покорою на те відповідав: «Як Господу Богу угодно, так хай і буде; благословен Господь навіки!» І всі присутні при цьому єдинодушно сказали: «Амінь!»

Тоді святитель з усіми священнослужителями пішов у церкву, взяв з собою і Преподобного; там він облачився в усі священні одежі, велів Сергію голосно промовити Символ віри і, осінивши хрестоподібно його похилену голову, поставив його у іподиякона. Почалась Божественна літургія, і Сергій поставлений був у ієродиякона, а на другий день облачен і благодаттю священства. Святитель розпорядився, щоб на наступний день новоблагодатний ієромонах Сергій один звершив Божественну літургію. Чи потрібно говорити, з яким сердечним умиленням вперше приносив Преподобний Сергій безкровну жертву власними руками? Він весь виповнений був благоговійного страху і весь сяяв неземною радістю...

По завершенню літургії святитель Опанасій вимовив перед ним молитви, звершуючі його поставлення в ігумена. Потім він запросив нового ігумена в свої келії і там у батьківській з ним бесіді наодинці наставив його в правилах апостольських і святоотцівському вченні про спасіння душі і керівництві підпорядкованих йому іноків. «Чадо, – говорив він, – ось ради святого послуху до нас восприяв ти тепер сан священний; знай же, що це служіння дається тільки вірним людям, як говорить Апостол Христовий, що у змозі будуть і інших навчити (2 Тим. 2, 2). Через це належить тобі, возлюбленний, по заповіді великого Апостола, немочі немічних носити і не собі догоджати (Рим. 15, 1). Пам'ятай слово його: «Друг друга тяготи носіть, і тако виконаєте закон Христов» (Гал. 6, 2). Якщо будеш так чинити, то і себе спасеш і живучих з тобою».

Так завершив своє повчання святитель і, благословивши новопосвяченого, відпустив його з миром. І пішов він, новий ігумен, облаченний тепер згори благодаттю і владою ієрейською, в свою рідну обитель, щоб пркладати там труди до трудів і, сходячи на небо по листвиці Христу уподібненого смирення, вести туди ж за собою і всіх нинішніх учнів своїх...

<< ГЛАВА VII | ЗМІСТ | ГЛАВА IX >>