Житіє святого Сергія/Глава XIII
ГЛАВА XIII. РАПТОВА БУРЯ (1372 – 1375)
Біди в пустелі. Випадок в церкві. Смиренний ігумен в добровільному вигнанні. Уроки митрополита Філарета. Махра. Зустріч святих друзів. На Киржачі. Скорбота троїцьких братій. Нова обитель. Братія у Митрополита Олексія. Посли у Сергія. Послух «вустам Христовим». Торжество любові і «друге сонце»… Хвороба Преподобного Сергія.
Радуйся, правило віри і приклад лагідності духовної...
Акафіст 1. Ікос 2
Радуйся, покоривий себе волі Божій і начальникам, від Нього поставленим...
Акафіст I. Ікос 10
Радуйся, вишній стовп добродійств создавий,
Радуйся, сердця незлобиво во всім житії стяжавий...
Акафіст 2. Ікос 5
Здавалось, після впровадження гуртожитку обитель Сергієва була звідусіль кріпко утверджена і від всякої превратності безпечна, але хто знає, що принесе з собою наступаючий день. О, як треба бодрствувати, щоб зовнішній світ і утвердження не перетворились у всегубительство посередництвом пристрастей, схованих у глибині людського серця!
«Нерідко, – говорить святитель Платон, – Бог і на праведників Свої попускає спокуси, щоб через то їх добродійство засяяло ще більше, як золото, у вогні спокушене». Це судив Бог перетерпіти і Преподобному отцю нашому Сергію. Раптом пронеслась над його обителлю буря, яка ледь не зірвала з неї благодатний покров і ледь не зруйнувала самих її основ, позбавивши її святого ігумена... «І хто би міг подумати, – говорить той же святитель, – щоб це відбулось від його рідного брата Степана, того самого Степана, котрий разом з ним був засновником обителі і співревнителем його подвигів? – Але видно від бід і спокус нікуди не підеш: біди у градах, біди і в пустелі (2 Кор. 11, 26)». Біди від лжебратій, біди і від сродників...
Степан прийшов в пустельну обитель свого брата, ймовірно, через потяг до більш суворого життя, ніж яку він міг вести в Москві, але при цьому бажанні, відмовившись від ігуменства в Богоявленському монастирі, він не міг перемогти в собі пристрасті владолюбства. Він був старший брат Преподобного, він разом з ним покладав основу нової обителі, можливо, він приніс і грошову пожертву з Москви на нову обитель- все це підтримувало у ньому бажання першості. Можна думати, що в середовищі незадоволених новими порядками в обителі були деякі на стороні Степана.
В один суботній день Преподобний Сергій сам служив вечірню і був в алтарі, а брат його Степан, як любитель церковного співу, стояв на лівому крилосі. Раптом Преподобний чує досить гучний голос брата:
– Хто тобі дав цю книгу? – питання звернене було до канонарха.
– Ігумен, – відповідав канонарх.
Помисл гніву і владолюбства похитнув Степана при цій відповіді. «Хто тут ігумен? – запитав він вже з запалом, – чи не я перший заснував це місце?» Сказані були і інші немирні слова.
Преподобному стало зрозуміло, що в цьому роздратуванні брата вилилось тайне недовольство деяких з братій на нові порядки в обителі. Ми вже говорили, що деякі з цих незадоволених залишили обитель, але були, схоже, і такі, которі бажали би змінити самого ігумена.
Ігументво не привертало, а тяготило смиренного Сергія, тим менше бажав він управляти такими, котрі не бажали його управління, і він скористався можливістю скласти з себе цей тяжкий тягар. Залишаючи своєвільних на суд їх совісті, Преподобний по закінченню вечірні не пішов вже ні в келію, ні в їдальню, куди пішли всі браття; никим не помічений, він вийшов з обителі і удалився по дорозі, що вела на Кінелу.
Благоговійний читач життя Сергієва невільно зупиняється подумки над цим вчинком угодника Божого. Наводимо тут роздум щодо цього випадку приснопам'ятного святителя Філарета, митрополита Московського. «Очевидні, – говорить він, – в цьому вчинку терпіння, лагідність і смирення святого. Але ось що незрозуміло: чому не напоумив він брата, за обов'язком ігумена? Як через одну людину залишив всю братію і служіння, в котре поставлений священною владою?».
«Є особливі шляхи святих, – відповідає на це питання мудрий святитель, – шляхи, перед котрими всі повинні благоговіти, оскільки вони особливою благодаттю Божою управлені і виправдані в своїх наслідках, але котрим не всякий має право слідувати, тому що було б дерзновенно, якби кожен став приписувати собі ту ж благодать. Такий випадок, що тут розглядається.
Якщо у батька син чи у начальника підлеглий безчинствує: бережіться мовчати і залишати його без викриття і виправлення. Згадайте сувору заборону і покарання, котрими за нехтування цього роду Бог поразив нещасного Ілія: отмщу Аз на домі його до віку в неправдах синів його, про нихже відаше, яко злословиста Бога сини його і не покара їх (1 Цар. 3, 13). Якщо від якого-небудь, спокуси чи невдоволення, приходить тобі бажання тікати від місця, на котрому ти поставлений законною владою: остережись; може трапитись, що вину свавілля понесеш; від зла шляхом свого свавілля не втечеш, і переслідуваного тобою спокою не вловиш.
Але якщо святий Сергій у відомому випадку не по цім звичайним правилам діяв: то по яким же? Адже святому по святим правилам діяти належить - Ми розуміємо діло його, якщо приложимо до його вчинку правило Апостола: це паче судіть, щоб не полагати претикання брату чи соблазну (Рим. 14, 13). Видів прозорливий Сергій, що невдобно було прямо викрити любоначальствуючого, тому що в цьому випадку викриття здавалось би препирательством за начальство, і вид особистої незгоди між ігуменом і старшим по ньому (тоже мавшим ігуменський сан), і до того ж рідними братами по плоті, був би не без претикання і для інших братів обителі.
В цих складних обставинах премудрий старець знайшов засіб не лише не покласти претикання зі свого боку, але і належний іншим соблазн знищити. Він нікому не сказав про вчинок брата, і своїм удаленням від начальствування подав і найсильніше лікування проти пристрасті любоначалія. Бог же, виправдовуючи шлях угодника Свого, через його добровільне вигнаньство паче попереднього утвердив в любові до нього братію його першоначальної обителі і повернув його до неї владою Святителя Олексія».
Так міркував про це «добровільне вигнання» Преподобного Сергія святитель Філарет. Повернемося тепер до розповіді.
На шляху в Кінелу Преподобного наздогнала ніч, яку він провів у глухому лісі, в молитві і короткому сні. Вранці він продовжив шлях свій і прийшов в Махрищський монастир.
Тут був ігуменом його духовний друг і співбесідник, Преподобний Степан. Постриженик Києво-Печерської Лаври, він пішов від переслідувань латинян у краї Московського князівства і тутт, в 35 верстах від обителі Преподобного Сергія, заснував свою пустельну обитель, так же як і Сергій в ім'я Пресвятої Трійці. Преподобні друзі відвідували один одного для духовної бесіди і взаємного утішення, і тепер, дізнавшись про прибуття Сергія, Степан звелів ударити в било і зі своєю братією вийшов назустріч до нього. І якою ж зворушливою була ця зустріч! Вони поклонились один одному до землі, просячи один у другого молитв і благословіння, і ні один з них не хотів перший піднятись - таке велике було їх смирення! Нарешті святий гість уступив, він встав, благословив святого хазяїна і друга з його братією, і всі разом пішли в церкву для короткої молитви. Потім гостинний Степан запропонував Сергію пустельний обід, і довго вони бесідували про спасіння душі.
Преподобний Сергій гостював у свого друга кілька днів; він обходив з ним пустелю і радів процвітанню його обителі. Нарешті він сказав Степану: «Бажав би я, отче, знайти собі, при помочі Божій, таке усамітнене місце, де можна було б безмовствувати. Твої учні добре знають тутешні пустельні місця; отже, прошу твою любов, дай мені одного з них у провожаті».
Степан не тільки з любов'ю виконав це прохання, відпустивши з Сергієм учня свого Симона, але і сам провів святого друга версти за три від обителі, де вони відпочили у джерела і розпрощались. І понині стоїть над цим джерелом часовня - пам'ятник їх дружнього прощання, і щорічно до цієї часовні буває хресний хід з Махрищської Сергієвої приходської церкви.
Преподобний Сергій обійшов у супроводі Симона багато пустельних хащів і знайшов нарешті чудове місце на річці Киржач, де й поселився для безмовства.
Чи треба казати, в який відчай була приведена Троїцька обитель несподіваним удаленням з неї святого ігумена? Кращі іноки стривожилися, але спочатку думали ще, що він скоро повернеться. Сподівання їх, однак же, не виправдовувалось... Тоді братія відправились по двоє і по троє шукати його по пустельним лісам, по селам і городам, але його ніде не знаходили... Декотрі, відчуваючи духовне сирітство у розлуці з улюбленим старцем ігуменом, зважувались вже залишити і саму обитель, в котрій тепер все здавалось так пусто і безприютно... Але ось один з братії прийшов на Махру до Преподобного Степана і від нього почув, що Сергій пройшов в дальню пустелю, щоб там заснуватися. В пориві радості ревний інок хотів було устремитись п слідам свого ігумена, але потім одумався і поспішив повернутись в Троїцьку обитель, щоб втішити скорботних братій радісною звісткою. Зрозуміло, якою великою була ця радість осиротілих іноків, коли вони дізнались, де привітає їх улюблений наставник і батько. Вони не змогли далі зносити розлуки і один за одним стали переселятися на Киржач. А Преподобний з любов'ю приймав їх і сам допомагав строїти їм келії, сам, своїми руками, викопав і колодязь, котрий існує донині. Браття побажали, щоб построєна була церква; тоді Преподобний послав двух учнів свої до Митрополита Олексія просити у нього благословіння на це; благословіння було скоро отримано, і церква заснована... Списатель житія Сергієвого зберіг і молитву, котрою помолився угодник Божий при заснуванні цієї церкви, ось ця молитва: «Господи Боже Сил, іже древнє Ізраїля многими увіривий великими чудесами і законодавця Свого Moйсея многими і різними сповістив знаменами, і іже Гедеону руном образ перемоги показавий! Сам і нині, Владико Вседітелю, почуй і мене, раба Твого, молящагося Тобі! Прийми убо молитву мою і благослови місце cіє, його ж благозволи создатися во славу Твою, в похвалу же і честь Пречистої Твоєї Матері, чесного Її Благовіщення. Хай і в тому завжди славиться ім'я Твоє, Отця і Сина і Святого Духа, амінь!».
При помочі Божій побудова церкви пішла успішно; над будівництвом нової обителі трудились добровільно многії іноки і миряни: хто стоїв келії і церкву, хто доставляв матеріал, знайшлись благодійники з князів і бояр, котрі присилали і грошові пожертви на побудови. Число братії швидко збільшувалось. Преподобний і тут ввів гуртожитній устав.
Пройшло три-чотири роки. Іноки Троїцької обителі, що не побажали розстатися з першоначальним місцем подвигів Преподобного свого ігумена, все ще втішали себе надією, що їх старець скоро повернеться у свою улюблену обитель! Їм здавалось неможливим, щоб любовеобильний Сергій назавжди залишив місце, на котрому так довго трудився і над котрим вже видів і Боже благословіння. Не раз приходили вони на Киржач і упрошували Преподобного повернутись під покров Живоначальної Трійці, але він відхиляв їх прохання і залишався в своїй новій обителі. Тоді троїцькі старці в пориві синівської любові до свого святого ігумена і сердечної прив'язаності до рідної обителі пішли в престольний город Москву до самого Святителя Олексія і, знаючи, як Сергій свято шанує волю Архіпастиря, зі сльозами стали молити його, щоб він своєю святительською владою повернув їм, осиротівшим дітям, чадолюбивого батька.
– Владико святий, – говорили вони Митрополиту, – відає святе твоє владицтво про розлуку з батьком нашим духовним; живемо ми тепер як вівці без пастиря; священноіноки, і звичайні старці, і все святе, Богом зібране братство, не в силах будучи зносити розлуку цю, один за іншим залишають нашу обитель і уходять до нього... Та й самі ми не можемо більше жити без нього... Ітак, якщо зволиш, Богом даний Архіпастир наш, виконати смиренну молитву нашу, то звели йому повернутися в свою попередню обитель, щоб вона не прийшла у запустіння.
Святитель добре розумів, що потрібен Сергій для обителі Троїцької, але бачив і те, як тяжко засмутили блаженну душу своєвільні, котрі обурились і проти батька свого, і проти волі Вселенського Патріарха. Жаль йому було і учнів, безутішно скорботних в розлуці з наставником, але не хотів він діяти і на святого друга свого однією тільки владою архіпастирською... Благословивши троїцьких іноків і сказавши їм слово утішення, Митрополит відпустив їх у свою обитель і не гаючись відправив почесне посольство до Преподобного Сергія, утворене з двох архімандритів - Герасима і Павла. Послані прибули на Киржач і братерські привітали Сергія. «Батько твій, – сказали вони, – Олексій Митрополит благословляє тебе і дуже радий, що має добрі вісті про твоє життя в цій далекій пустелі і що ім'я Боже і тут прославляється через тебе. Але він звелів нам сказати тобі: "Досить і того, що ти тут побудував церкву і зібрав немало братій. Обери тепер із числа своїх учнів досвідченого в духовному житті і залиш його будівничим нової обителі, а сам повернись знову в монастир Пресвятия Трійці, аби братія, так довго скорботна про розлуку з тобою, не розійшлись зовсім з тої обителі. Непокірних і строптивих виведу вон звідси, щоб там не було ні одного твого недоброзичливця. Тільки не ослухайся нас, і милість Божа і наше благословіння завжди хай будуть над тобою!"»
– Так скажіть від мене, – відповідав смиренно Преподобний, – пану моєму Митрополиту: «Все, що сходить з твоїх вуст, приймаю з радістю, як сходяче з вуст Христових, і ні в чому тебе не ослухаюсь».
З такою відповіддю архімандрити повернулись до Святителя, котрий був дуже обрадуваний повним послухом Сергія. Не гаючись послав він в нову обитель священників і утвар церковну, і церква була освячена на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. А Сергій обрав із своїх учнів Преподобного Романа, котрого Митрополит рукопоклав в священний сан і поставив будівничим на Киржач. Закінчивши, таким чином, благоустрій нової обителі, Преподобний ігумен повернувся в свою першоначальну обитель..
Це повернення було торжеством добра над злом, святом взаємної любові учнів і наставника. Як тільки стало відомо в обителі, що Преподобний іде в свою рідну Лавру, вся братія поспішили до нього назустріч. «Умильно було видіти, – розповідає преподобний Єпіфаній, котрий, може бути, сам був свідком цієї зустрічі, будучи ще послушником, - як, одні зі сльозами радості, інші зі сльозами каяття, учні кидались до ніг святого старця, одні цілували йому руки, інші - ноги, треті - саму одежу його; інші, як малі діти, забігали вперед, щоб помилуватись на свого жаданного авву, і хрестились від радості; з усіх сторін чулися голоси: «Слава Тобі, Боже, про всіх промишляючий! Слава Тобі, Господи, що сподобив Ти нас, осиротівших було, знову увидіти нашого батька, нашого пастиря і вчителя! Прийшов він нарешті до нас, заблудших! І ось тепер ніби друге сонце взійшло для нас!...» Що ж їх батько? Радів і він духовно, милуючись дітьми своїми, котрих він же зібрав у цій пустелі; він тепер цілував їх, як люблячий батько після довгої скорботної розлуки, він видів тепер на ділі їх щиру синівську любов, синівський послух...» Так був винагороджений за скорботу свою великий праведник!.. Через своє глибоке смирення і лагідність він добровільно вигнав самого себе з обителі ради умиротворення виганявших його: він не міг видіти в монастирі мирської сваволі; за те втішений був тепер синівською любов'ю і відданістю своїх учнів.
А що ж сталось з його братом Степаном, котрий своїм необережним, грубим словом засмутив смиренного ігумена і подав йому повод піти з обителі?
При зустрічі Преподобного Сергія ми його не бачимо, - може бути, він сам чи за розпорядженням Святителя Олексія на цей час удалився з Лаври чи в Богоявленський монастир, чи в Симонов, до свого сина Федора, але пізніше, після кончини Преподобного Сергія, ми бачимо його знову живучим в обителі і розповідаючим списателю житія Сергієвого історію його дитинства. Ясно, що він розкаявся в своєму хвилинному вспалаху і примирився зі своїм святим братом-ігуменом.
Правда, несхильність до гуртожитку примічалась у деяких із братій і в подальшому, навіть через років 10–12, – це видно з того, що коло 1382 року Вселенський Патріарх Ніл в утішення святому ігумену в боротьбі з незадоволеними прислав своє послання в котрому називав звичайний образ життя тодішніх руських іноків життям мирських людей і справою «дикої, неосвіченої землі»; навпроти, впроваджений Сергієм гуртожиток називав справою високої духовної мудрості і пропонував братії настанову про необхідність і достоїнство послуху.
Скоро після згаданих подій, саме в 1375 році, Преподобний Сергій був тяжко хворий, так що опасались за життя його. Він пролежав на одрі хвороби з другого тижня Великого посту до Семенового дня, тобто до 1 вересня. Життя праведника так було дороге в очах сучасників, що літописець взяв за необхідне занести повідомлення про це в свій літопис. «Хай не дивуються тому, – зауважує при цьому дієписатель, – що праведникам посилаються скорботи і хвороби: багатьма скорботами подобає... ввійти в Царство Боже (Діян. 14, 22). А що грішні люди живуть здраві і веселі і не терплять на цьому світі ніяких скорбот - за те їм готується вічна мука в майбутньому житті. А для страждучих праведників готується Господом Богом багато вінків і невимовна слава на небесах».