Методологія медіа-досліджень/Методологія текстуального аналізу
Розділ 4. Методологія текстуального аналізу. Семіотичний аналіз. Риторичний аналіз
[ред.]Семіотичний аналіз
[ред.]Семіотика – наука про знаки, заснована швейцарським лінгвістом Фердинандом де Сосюром (1857-1913) та американським філософом Чарльзом Пірсом (1839-1914).
Теорію Сосюра (семіологію) схематично можна викласти так:
| З Н А К | |
|---|---|
| Означувач | Означуване |
| Звукообраз | Концепція |
| Слово „дерево” | Рослина зі стовбуром і... |
Відносини між означувачем та означуваним звичаєві. Зв’язок між словом „дерево” та його визначенням є не природнім, а історичним.
Сосюр розрізняв знаки та символи, виділяючи останні у підкатегорію знаків. Символ на відміну від знаку не є порожнім, між позначувачем і позначуваним зберігається зв’язок (наприклад, символ справедливості – шальки терезів). Семіологи вивчають все, що має хоч якесь відношення до формування значень у культурі та суспільстві (вираз обличчя, мода, пірсинг тощо). Будь-що може бути знаком.
Теорію Пірса (семіотику) схематично можна викласти так:
| 3 види знаків: | Ікони | Індекси | Символи |
| Позначаються | Подібністю | Причиною та наслідком | Звичаєм |
| Приклад | Фото | Вогонь та дим | Хрест |
| Процес | Можна бачити | Можна зрозуміти | Треба вивчити |
Для Пірса знак – це щось, що для когось виступає у якості чогось іншого. „Весь всесвіт наповнений знаками, якщо не складається тільки з них”.
Ці дві теорії є основою семіотики. Цю наку ми можемо використати для аналізу повідомлень у пресі, радіо, ТБ, рекламі, кіно, фото, архітектурі тощо. Всі медіа повні акустичних та візуальних знаків. У семіотичному аналізі будуть корисними такі концепції: денотація і конотація (тобто розрізнення буквального і переносного значення); метафора (перенесення назви з одного предмета на інший на основі їх подібності: гірський хребет, крило будинку, золота осінь, море радості, залізні нерви, вітер виє, час іде); порівняння (слабша форма метафори, що використовує „як”); метонімія (перенесення назви з одного предмета на інший на основі їх суміжності: весь Київ гуляє, швидка траса, магазин відкривається, старовинна бронза); синекдоха (перенесення найменування з частини на ціле, або з загального на одиничне і навпаки, з цілого на частину, з одиничного на загальне: сто голів худоби, пілот веде машину, заклеїти вікна, побілити кімнату); інтертекстуальність (зв’язки між текстами, що полягають у запозиченнях, свідомих і несвідомих); коди (культуру часто бачать, як систему кодів, яку треба розкодувати); мова та мовлення (тобто розрінення між мовою як соціальною інституцією та мовленням як індивідуальним соціальним актом).
Мова – лиш частина мовлення. Ми вивчаємо мови, зростаючи у певній мовній громаді. Термін „вислів” ми можемо використовувати на позначення зачісок, одягу, виразів обличчя та інших форм особистої комунікації.
Отже, семіотичний аналіз може виглядати просто як „здоровий глузд”, але насправді це досконала методологія для повного і всезагального аналізу. Треба лиш навчитися бачити все довкола, як знаки, та помічати зв’язки між ними. Не можна також забувати, що ми приймаємо незліченну кількість повідомлень, закодованих у музиці, жестах, одязі, ритуалах, книжках, фільмах та рекламі, які треба декодувати. Семіотика також допомагає краще зрозуміти, які сигнали ми відправляємо іншим (часом ми цього не знаємо).
Як підвиди семіотичного аналізу можемо виділити синтагматичний та парадигматичний.
Синтагматичний аналіз - це інтерпретація текстів, що виглядають для семіологів, як ланцюг (синтагма) подій, що надають йому значення. Знаковою роботою для розуміння синтагматичного аналізу є „Морфологія народної казки” Володимира Проппа. Її основні ідеї:
- Функції дійових осіб є стабільними, фундаментальними елементами казки.
- Число функцій обмежене (31 плюс початкова ситуація).
- Послідовність функцій завжди ідентична.
- Всі казки, безвідносно до їхньої структури, належать до одного типу.
Схему Проппа можна використовувати для аналізу сучасних фільмів!
Парадигматичний аналіз - вивчає, як створюють значення приховані у тексті протилежності. Випливає з аналізу міфів антрополога Клода Леві-Строса. Бінарні протилежності – це шлях, яким людський розум створює значення. Не можна плутати протилежності та заперечення: „щасливий – сумний” та „щасливий – нещасливий”. Між протилежностями завжди можна вставити концеацію („духовний стан”).
Отже, кожен текст генерує значення двома способами: по-перше, через послідовність подій (синтагматична структура) та, по-друге, через приховані у тексті сеперчності (парадигматична структура).
Риторичний аналіз
[ред.]Риторичний аналіз колись стосувався лиш промов або текстів, але з розвитком мас-медіа риторику стали використовувати і для аналізу радіо- та телепрограм, фільмів – всього того, що ми називаємо масовою культурою.
„Риторика” Арістотеля – це найвпливовіший риторичний текст, створений за останні два з половиною тисячоліття. Арістотель поділив риторику на дві основні сфери: публічне мовлення та логічні дискусії. Риторика ж – це термін, який позначає засоби переконування в усіх сферах.
За Арістотелем, є три способи переконання:
- Етос – особистий характер промовця.
- Пафос – збурення емоцій слухачів.
- Логос – аргументи промови чи тексту.
Три види риторики:
- Законодавча – переконує.
- Юридична – звинувачує або захищає.
- Панегірична – присвячує або ганьбить.
Цицерон (106-43 до Р.Х.) вважав, що є п’ять частин риторичного процесу:
| українською | латиною | грецькою |
|---|---|---|
| Ідея | Inventio | Heuresis |
| Порядок | Dispositio | Taxis |
| Стиль | Elocutio | Lexis |
| Пам’ять | Memoria | Mneme |
| Промова | Actio | Hypocrisis |
На відміну від античної доби привселюдні промови більше не є основним елементом комунікації. Втім, ми можемо використовувати риторику для аналізу мас-медіа. Найкраще ж риторичний аналіз підходить для аналізу всього, пов’язаного із символами у комунікації.
Взагалі ж, термін „риторика”, коли вживається у медіа-сфері, може мати такі дев’ять значень:
- Свідоме переконування.
- Суспільні цінності та ефекти символічних форм, які можна знайти у текстах.
- Мистецькі техніки спілкування з аудиторією.
- Техніки переконування, що використовуються дійовими особами у художніх текстах.
- П’ять риторичних практик Цицерона, котрі можна знайти у текстах.
- Вивчення жанрів або типів текстів.
- Теорії про символічне спілкування.
- Ідеал людського спілкування (комунікації).
- Вивчення ефективності (прагматика).
Процес комунікації описують теорії Ласвела та Якобсона.
Теорія Ласвела
- Хто
- каже Що?
- Через який канал?
- Кому?
- З якими результатами?
Теорія Якобсона
- Відправник
- Повідомлення
- Контакт
- Отримувач
- Значення
Риторичні аналітики найбільше зацікавлені в останньому елементі процесу комунікації – її результативності. До трьох ще арістотелівських елементів риторичного аналізу сучасні дослідники додають ще два:
- Ціль – мета спілкування, та
- Спосіб – медіум (ТБ, радіо, кіно, розмова).
Втім, ці терміни є досить абстрактними, тож у реальному аналізі треба використовувати легші інструменти (алегорію,алітерацію/асонанс, іронію, метафори, риму, ритм тощо).